— Ви повинні тільки відповідати, зрозуміло?
Сабала замовк. Хуан помітив, що тонкий теж боїться.
— Завтра ми відправимо вас до округи, там судитимуть, — сказав він.
— Але ж був наказ відправити нас через два — три тижні.
— Ми відправимо вас завтра. Форт тепер не досить безпечне місце. — Хуан пильно дивився на обох, вимовляючи слова повільно і підкреслено чітко.
Мендес кусав губи. Сабала повернувся до Ірігоєна. Він відчував у ньому можливого спільника.
— Ми всі християни, пане лейтенант. Нам треба триматися спільно проти червоних…
— Мовчати, — гримнув Васкес, зрозумівши, куди гне Сабала.
Одним лише можна було пояснити, чому торговці так боялися, щоб завтра їх не відправили: вони розраховували, що під час нападу на форт їх звільнять.
— П’ять років — довгий час, — сказав Хуан. У нього був майже добродушний вигляд, він заклав ногу за ногу і обхопив руками коліна. — Більше ніж тисяча вісімсот днів. Та є речі значно гірші за п’ять років в’язниці. — Він трохи помовчав. — Страта, приміром. — Він вимовив це зовсім спокійно.
— Чи довго ми слухатимемо такі речі? — підхопився Ірігоєн.
— Я наказав, пане лейтенант, допитати ув’язнених!
Капітан Васкес не хотів у присутності обох індіян робити зауваження Ірігоєну, однак слухати заперечення від свого підлеглого теж не буде.
Мендес аж позеленів. А очі Сабали тривожно забігали, ніби шукали шпарку, через яку можна було б утекти.
— За віщо… чому страта?
— За активну допомогу у підготовці повстання індіян. — Хуан почекав якусь мить, щоб його слова подіяли. — Вас повісять, — зненацька вигукнув він, — обох!
Для Мендеса це було забагато. Нерви його не витримали.
— Я ж нічого не зробив! — заскиглив він. — Я нічого не знав. Це він потяг мене туди, — показав він на Сабалу. — Він сказав: французи прийдуть, і ми розбагатіємо…
— Які французи?
Капітан Васкес гнівно глянув на Ірігоєна, який не міг всидіти мовчки. Він може все погубити своєю поквапливістю. Сабала зрозумів, хоч було вже пізно, що вони попалися.
— Закрий пельку! — просичав він на товстуна.
— Ви знали наміри пеуенчів і, незважаючи на це, продавали їм зброю. Цього тричі досить, щоб вас повісити.
Допит продовжував Васкес. Ірігоєн не втручався.
— Може, знали, а може й ні. Та як ви доведете, що ми продавали зброю?
До Сабали знову повернулася його впевненість, і він сміявся в обличчя Васкесу.
— Ми можемо вступити з вами в ділові стосунки: ми даємо вам відомості, а ви відпускаєте нас.
Капітан гнівно зморщив лоба. Однак він мусить дізнатися про плани пеуенчів.
— Якщо дасте нам відомості, то не будете покарані. Ми вважатимемо вас свідками. Але відомості повинні бути цінні.
— Вони досить цінні. Які вони на вашу думку, якщо, приміром, стосуються Білого Короля?
Обставини змінилися. Тепер Сабала грався з ними, як кіт з мишею.
— Білого Короля? — похмуро спитав Васкес. — Викладай!
Сабала насолоджувався тим напруженням, з яким всі дивилися йому в рота.
— А ви справді тоді відпустите нас?
— Я вже сказав вам.
— Білий Король — француз. Звуть його Аврелій Антуан. Як він потрапив до арауканців, не знаю, але він добре розтривожив їх. Арауканці повинні підняти повстання і з допомогою французів відвоювати всю землю, що належала їм раніше. Вони мусять тільки присягнути за це французам на вічну дружбу. Це здається неймовірним, та ще неймовірніше те, що у нього багато грошей, купи грошей. Він скуповує зброю не в Чілі, а в Аргентіні. Так ми чули.
— Скільки рушниць ви продали йому?
— П’ятсот.
Васкес суворо глянув на нього.
— Патронів?
— П’ятнадцять тисяч.
— Двадцять, — поправив Мендес, щоб довести і свою щирість.
— Ми могли б доставити йому й більше, — з жалем сказав Сабала, — бо у нього й справді грошей, як полови. Відтоді, як він почав купувати зброю, пеуенчі моляться на нього. Вони зробили його головним вождем війни, а сам він уже називає себе Арауканським Королем. — Сабала посміхнувся. — Я бачив на стійбищі у нього й молучів, — зловтішно додав він.
— Де його стійбище?
— За двадцять кілометрів південніше від шляху на Аргентіну, добре сховане в невеличкій долині між горами.
Завжди те саме. З півночі індіянську територію замикали форти. Але зі сходу, на кордоні з Аргентіною, вона була відкрита. Довгий і небезпечний шлях через аргентінську пампу і гори на територію пеуенчів, та який шлях здається надто довгий і надто небезпечний, якщо манять великі прибутки.
— Він казав, що Франція допомагатиме арауканцям? — Васкес згадав замітку в газеті, в якій повідомлялося про два військові кораблі, що ввійшли у Тихий океан, про чутки, ніби чужі кораблі курсують біля узбережжя Чілі, і висновок був такий простий, як двічі по два — чотири. Однак він не міг повірити, що двічі по два — чотири, ще не міг. Згадав французькі гроші, знайдені у контрабандистів. Усе збігалося.
— Так, казав. Я не повірив йому, але те, що я згодом побачив сам, примусило мене повірити. З французом був ще один білий. Вони ввесь час белькотіли по-своєму, а наступного дня той другий поїхав кудись з індіанським вождем. Щоб мені з місця не встати, коли то не офіцер. Це помітно. — Він глянув на Васкеса.
Сумніву не було. Двічі по два було чотири. Васкес враз ніби постарів.
— Звеліть скласти протокол, — наказав він Моралесу.
— Коли нас звільнять? — поцікавився Сабала.
Нахабство цієї людини не знало меж.
— Про це вирішить окружне начальство.
— А наші гроші?
— Конфісковано.
— Яка підлість, — спалахнув від обурення Сабала. — Якби не було нас, то індіяни спалили б форт, а ви забираєте у нас гроші. Ми…
— Ще слово… — буркнув Васкес і так стиснув кулаки, що побіліли пальці.
Сабала зиркнув на капітана і мовчки вийшов разом з Мендесом у супроводі конвоїра.
— От і маємо! — сказав Васкес, коли двері за контрабандистами зачинилися.
— Ви все ще вважаєте, що ми повинні сидіти тут і чекати нападу індіян? — роздратовано спитав Ірігоєн.
— Чорт візьми, ви ж чули, що у пеуенчів є рушниці. Те, що ви пропонуєте, — самогубство. Крім того, з ними французи. Якщо їм пощастить тут закріпитися, вони перетворять усю індіянську територію на свою колонію. — Своє побоювання, що вони перетворять у колонію не тільки індіанську територію, а й усю республіку Чілі, висловити він не наважився.
— Тим більше підстав діяти негайно. Цій людині було важко щось довести.
— Якщо пеуенчі і далі одержуватимуть зброю, то Дикий Кінь з усіма молучами приєднається до повстання, — промовив Моралес.
Васкес здивовано глянув на нього.
— Ви теж за те, щоб напасти на пеуенчів? — глузливо спитав він.
Моралес заперечливо похитав головою.
— Нам потрібне підкріплення. Якщо у нас буде тисяча чи ще краще — дві тисячі солдатів, то Дикий Кінь не наважиться на таку справу. І коли пеуенчі лишаться самі, то цим ми вже багато виграємо. Може, обійдеться без війни.
— Треба провчити пеуенчів, — заперечив Курро, — інакше спокою не буде. А якщо і молучі з ними підуть, то і їх також.
— Я передбачав, що ви, індіанський штабс-сержант, будете проти боротьби з індіянами, — холодно сказав Ірігоєн.
— Облиште ці зауваження, пане лейтенант, — спалахнув Васкес.
Ірігоєн підхопився і клацнув каблуками:
— Дозвольте вийти!
— Заждіть. Побалакаємо. — Васкес повернувся до Курро і Моралеса: — Завтра кур’єр поїде до окружного командування. Я вимагатиму підкріплення. До того часу нічого не розпочинати. Форт привести в повну бойову готовність.
Хуан і Курро вийшли. Надворі вони трохи постояли, доки очі не звикли до темряви.
— Одні метикують, а інших не навчиш, — промимрив Курро. — Я кажу, що треба навести лад в країні, а то ніякої торгівлі.
Хуан уважно подивився на нього і подумав: Курро погодився з лейтенантом, що треба напасти на пеуенчів, а може, навіть і на молучів, його власне плем’я.