Єдиний, хто помічав зміни в Лейквені, був Хуан. Він помічав на собі допитливі, недовірливі погляди, ніби хворів на якусь небезпечну заразну хворобу.
Найпомітніші зміни сталися у форті. У Лейквені не знали, що робиться за високим частоколом, бо ніхто не міг проникнути туди, а солдатам забороняли виходити. І все-таки Антонія та Педрільо мали більше ніж досить.
Це почалося першого ж дня, коли лейтенант Ірігоєн робив ранкову перекличку. Рота, не рахуючи солдатів, що були на варті чи в дозорах, вишикувалася на дальньому кінці двору, тримаючи коней на поводу; перед фронтом стояли унтер-офіцери. На синіх уніформах ані порошинки, гудзики блищать, рушниці змащені — рота кавалерії: чотириста чоловік, вісімсот солдатських ніг, тисяча шістсот кінських, вимуштрувана, натренована, зібрана в один міцний кулак, удар якого звалить хоч кого. Але тепер рота мирно стояла під яскравим промінням сонця. Унтер-офіцери звеліли розрахуватися по порядку, доповіли Моралесу, штабс-сержантові, а той підійшов до лейтенанта Ірігоєна і відрапортував: “Присутні двісті вісімдесят чоловік, двадцять п’ять на варті, дев’яносто п’ять в дозорах, хворих нема”.
Ірігоєн прийняв рапорт і пішов повз стрій, мундир на ньому ніби тільки-но від кравця. Він оглянув зброю, тут відкрив затвор і глянув у дуло рушниці, там кивнув, в іншому місці зробив зауваження. Він робив огляд причепливо, але все було гаразд.
Солдатові, передостанньому в строю, наказав зняти кепі.
— Волосся надто довге. Через півгодини з’явитесь до мене з зачіскою за уставом.
— Слухаюсь.
Ірігоєн пішов далі, та він ще не вмів як слід володіти собою. Кинув короткий погляд на Моралеса, який ішов на крок позад нього, і той так ясно зрозумів, що зараз станеться, ніби хтось сказав йому про це.
А що Ірігоєн був уже в кінці шеренги, то повернувся і став проти Моралеса. Оглянув його, ніби бачив уперше.
— Що у вас під кепі?
— Пов’язка, пане лейтенант.
Вона, як завжди, червоніла під темно-синім кепі.
— Пов’язка? — Лейтенант ніби й не знав того, що знав кожен солдат і кожна дитина у форті: Моралес — індіянин, і волосся у нього було довге, як у кожного індіянина. — Скиньте кепі!
На подвір’ї й до того було тихо, а тепер запала мертва тиша. Двісті вісімдесят чоловік боялися дихнути. На обличчі Моралеса не рухнувся жоден м’яз. Але почував він себе так, ніби на потіху панові лейтенанту мав перед усією ротою роздягнутися догола. Він повільно зняв кепі. Куточком ока Хуан бачив Медіну, який так дивився на лейтенанта, начебто хотів його з’їсти.
Схиливши набік голову, Ірігоєн розглядав червону пов’язку на лобі Моралеса.
— Сержант Моралес, ви, певне, не знаєте статуту. Цікава книга, рекомендую прочитати. — Лейтенант Ірігоєн промовив це дружелюбно і спокійно. — Вам відомо, що сказано там про одяг?
— Частини туалету, не належні до військової форми, можна носити тільки з письмового дозволу окружного командування, — не моргнувши й оком, процитував Моралес статут, розділ сьомий, пункт третій
— Ви маєте дозвіл?
— Ні, пане лейтенант.
— І, незважаючи на це, носите — як зветься ця річ? Налобну пов’язку? Де ж приклад для солдатів, сержанте? — Він стояв перед Хуаном, широко розставивши ноги. Трохи помовчав, щоб слова його дужче вплинули. — Так от, — лейтенант Ірігоєн, здавалося, готовий був змилостивитися, — через півгодини ви теж з’явитеся до мене з зачіскою за статутом.
— Слухаюсь.
Ірігоєн наказав розійтись, і солдати пішли, хто на чергування, хто в казарму. Жоден з них не глянув на Хуана. Вони збентежено відводили очі. Тільки Медіна підійшов до нього.
— Добра цяця, цей новий лейтенант, — сказав він, і в його очах спалахнув гнів.
Хуан не відповів. Він одразу пішов до солдата Альвареса, гордого власника двох ножиць, який виконував роль гарнізонного перукаря. Солдат Альварес сьогодні зранку чергував у стайні. Моралес наказав йому облишити коней. Альварес поставив посередині проходу стілець, обв’язав Моралеса більш-менш чистою хусткою і взявся за діло. Безперечно, він знав, що сталося. І всі, хто працював у стайні, знали теж, хоча удавали, ніби нічого не помітили.
Клац, клац, — з-під ножиць впали на хустку, а з неї на землю довгі, чорні, як вороняче крило, пасма волосся. Ні, це не дитяча витівка пана лейтенанта. Тут йшлося про серйозніше, ніж помста за те, що Педрільо побив його хлопця. Лейтенант ненавидів індіян. Хуан Моралес бачив це по його очах. Ірігоєн глянув на нього так, ніби хотів здерти шкіру, негожу червону шкіру.
Клац, клац — клацали ножиці. В стійлах брязкотіли відра, коні хрумкали сіно, чулися вигуки солдатів, але того веселого галасу, що стояв завжди, не було. Всі сьогодні принишкли, а Медіна навіть не заглянув до стайні.
І треба ж було приїхати отому лейтенантові саме в ці дні. Саме тепер, коли змінилося становище, коли є щось набагато важливіше, ніж сваритися з якоюсь незрозумілою людиною, що ненавиділа індіян. Хуан силкувався переконати самого себе, що це й є справжня причина його настрою, але він знав, що обдурює себе, бо кров горить у жилах не тому, що новий лейтенант ускладнить боротьбу за збереження миру на кордоні, головним чином — не тому. Кров горіла в його жилах тому, що лейтенант принизив його перед усією ротою, і якби він мав змогу, то відплатив би йому за це.
Хуан лишився у стайні і тоді, коли Альварес стриг уже не його, а іншого. Ну, він ще розквитається з паном лейтенантом. Насправді він ще молокосос, хоча голова й сива. Побачимо, як покаже себе цей панок, коли справа обернеться серйозно, а в Лейквені таке може статися скоро. Чи не заспіває він тоді інакше. Але навряд чи у Лейквені і прикордонній області пощастило б зберегти спокій, якби від Ірігоєна залежало бути миру чи війні.
Нарешті Альварес закінчив. Його клієнти, роздивляючись себе у кишенькове люстерко, жартували: “Ну, й гарний”, “О, можна й до коханої”. Але Моралес не дивився в люстерко, і нікому й не спало на думку жартувати з ним. Він мовчки застебнувся, обтрусив волосся з штанів, простежив, як воно вітало па землю, і пішов до лейтенанта Ірігоєна доповідати.
— Прекрасно, — сказав той, глянувши на нього.
У першому взводі проходила учбова стрільба. Відтоді, як у форті введено стан бойової готовності, щодня один взвод проводив стрільбу. Керував стрільбою лейтенант Ірігоєн, і було б найрозумніше, якби Моралес займався чимось іншим, дозорами, приміром. Проте Ірігоєн тримав його біля себе. Він розділив взвод на два підрозділи. Хуан знав навіщо. Панові лейтенанту хотілося ще причепитися до чого-небудь. Він хотів скорити його. Обличчя Хуана вперше втратило сьогодні свою нерухомість. У куточках рота з’явилася ледь помітна іронічна посмішка. Пан лейтенант не причепиться. Тут він дасть йому відсіч.
Хуан був насторожі, і все йшло, як і годилось. Рота стріляла добре. Більшість солдатів народилися в прикордонній області і виросли з рушницею в руках. Каштан Васкес запевняв, що вони навчилися стріляти раніше, ніж ходити. Підрозділ Хуана буя навіть трохи кращий, ніж у пана лейтенанта, ні, не тому, що солдати стріляли краще, а тому, що Ірігоєн, цей причепа, як називали його всі, нервував людей. Він бігав за спинами солдатів, давав непотрібні поради і робив зауваження там, де їхнє слід було робити.
Хуан Моралес не хотів втрачати самовладання через цього панка, ніяк не хотів. Але ж і він людина. Лейтенант Ірігоєн поступово почав нервувати.
— Цільтеся спокійно, повільно натискуйте курок! — кричав він. — Уявіть собі, що там попереду кляті індіяни, які хочуть спалити наш форт.
Один чи два солдати засміялися. Вони були з тих, котрі недавно з’явилися в Лейквені. Інші ж удавали, ніби не чули, і підрозділ стріляв так погано, як можна було стріляти тільки навмисне. А підрозділ Хуана стріляв цього разу особливо добре.
Ірігоєн узяв рушницю у солдата.
— Сержанте Моралес, стрілятимемо ми з вами. Солдати не вміють тримати рушницю.
Це був виклик. Хуан теж взяв рушницю. Солдати напружено спостерігали. Вони гаряче бажали поразки лейтенантові, однак він був добрий стрілець. Вони знали це від дозору.