Хуан швидко вистрілив, і три кулі поцілили в яблучко. Але й Ірігоєн вистрілив так само швидко, і дві його перші кулі теж потрапили в ціль. Та втрете він хотів вистрілити що швидше, зарядив рушницю неправильно, і замок заїло.
— Прокляття! — почервонівши, пан лейтенант возився з рушницею і нічого не міг вдіяти.
— Якщо дозволите… — Хуан взяв рушницю, витяг патрон і заклав новий.
— Дякую.
Ірігоєн вистрілив утретє, проте рука у нього тремтіла, і він поцілив тільки в край мішені.
По шерензі солдатів пронеслося полегшене зітхання.
— Добро стріляли, — похвалив Ірігоєн Хуана, коли принесли мішень. Але не глянув на нього. Так йому і треба, причепі. Сам поставив себе у смішно становище, і тепер вони, власне, були квити. Однак Хуан не був вдоволений. Панок надто залив йому за шкіру сала, щоб так враз усе змінилося. Панок — білий офіцер, а він тільки сержант, і до того ж індіянин.
Так тривало цілий день. Вони розбирали й збирали рушниці, їздили верхи, долали перешкоди, стріляли з пістолета. Хоча Ірігоєн нічим більше не проявив себе, однак він весь час скоса поглядав на Хуана, кружляючи круг нього, як голодний пес круг м’яса. Але зловити на чомусь Хуана йому не щастило.
По форту повзла чутка, що новий лейтенант прискіпується до штабс-сержанта. Більшість тільки знизували, плечима і говорили, що це схоже на міського пана і, певно, командування з округи втратило розум, посадивши такого їм на шию. Але були й такі, що сміялися над стриженою Хуановою головою. І він це знав.
Увечері, коли Моралес уже заспокоївся, Ірігоєн все-таки зловив його.
— Канцелярію вже закрито, — сказав він. — Я продиктую вам донесення про дозор.
Капітан Васкес вимагав щовечора подавати йому донесення, і здебільшого лейтенант Ірігоєн чи Хуан диктували його унтер-офіцерові писарю. Та сьогодні Ірігоєн чомусь тягнув з цією справою, і унтер-офіцер кудись пішов. Лейтенантові ніби хто підказав, що Хуан не дуже великий грамотій.
Хуан сів за письмовий стіл, і Ірігоєн почав диктувати:
— “Лейквен, 3 листопада 1860 року. Прибулі з кордону дозори сповіщають, згідно…”
Перо невправно шкрябало по папері. Як пишеться “згідно”? Хуан ніколи не ходив до школи. Де б він ходив? Тому, що знав, навчився самотужки.
— Ви не можете писати швидше? А як ви пишете? Будь ласка, пишіть краще.
— Слухаюсь.
Лейтенант диктував далі, і Хуан після двох — трьох речень одстав.
— Друже, та ви взагалі не вмієте писати.
— Так, пане лейтенант, не дуже добре.
Ірігоєн подивився на нього — з ніжністю кота до миші. Незважаючи на темну шкіру, видно було, що кров вдарила Хуану в лице.
— І ви — старший сержант, командуєте у форті за офіцера?
З Хуана було досить, він спалахнув.
— Так, я командую за офіцера, і вже тривалий час. — Він підступив на крок до Ірігоєна.
Той зблід.
— Що означають ваші слова?
Хуан охоче пояснив би йому, що вони означають: більшість солдатів, більше половини унтер-офіцерів і добра частина офіцерів у гарнізонах прикордонної області не вміють читати і писати навіть так, як він, що це не має значення при зустрічі з арауканцями, і тому він зможе замінити офіцера у форті, якщо пан лейтенант назавжди виїде звідси і його забудуть. Але Хуан не сказав цього. Він не міг би зробити Ірігоєну більшої послуги, бо тоді той цілком і повністю взяв би над ним верх.
— Сержанте Моралес, я питаю вас, що означають ваші слова!
Може, Хуан і не витримав би, та нараз до канцелярії увійшов капітан Васкес. Він побачив, що вони стоять один проти одного, як бойові півні.
— Що сталося?
Хуан промовчав.
Лейтенант Ірігоєн опанував себе.
— Мушу доповісти, що сержант Моралес не відповідає посаді, яку займає.
— Не відповідає? — капітан спантеличено переводив погляд з одного на другого.
— Згідно з статутом, штабс-сержант повинен вміти вести канцелярські справи, а сержант Моралес…
Капітан Васкес зрозумів: він настільки добре все зрозумів, що різко обірвав Ірігоєна:
— Згідно з статутом, кажете?
— Так точно, я…
— Ходім до мене. — А Хуанові кинув через плече: — Ви вільні.
Хуан вийшов. Його охопив нестямний, гіркий, безпорадний гнів. Ірігоєн бавився ним, як кіт мишею, і військовий мундир примушував Хуана бути перед паном лейтенантом цією мишею. Все, ким він був і ким хотів бути, нічого не важило в порівнянні з зіркою на рукаві Ірігоєна, а сам він ніколи не носитиме такої зірки, бо він індіянин. Хуан розстебнув мундир. Він відчув себе полоненим, з довгим мотузком на шиї, за кінець якого тягнув Ірігоєн, примушуючи Хуана танцювати.
Може, капітан Васкес приведе до розуму цього панка? Хуан зціпив зуби. Він ніколи ще не потребував чиєїсь допомоги і менш за все — від білої людини, навіть допомоги капітана Васкеса не хотів. Він сам справиться з усім, що приготував для нього лейтенант.
А в цей час, коли Хуан ішов, капітан Васкес і справді намагався закликати Ірігоєна до розуму. Він силкувався бути спокійним, однак голос його тремтів од гніву.
— Що сталося, лейтенанте?
— Я притримувався статуту за вашою особистою порадою. Сержант Моралес…
— Облиште його. Справа не в статуті і не в канцелярії. Ви не терпите Моралеса, бо він індіянин. Це ясніше ясного. Але чому ж, друже, чому?
— У мене своя думка: дикунам нічого робити в армії, особливо на кордоні.
— А звідки у вас така чудова думка, з салонів столиці?
Ірігоєн різко виструнчився і глянув на капітана так, ніби хотів вчепитися йому в горлянку.
— Це моя власна думка, і я нею керуюсь.
Це було більше, ніж недоумкуватість чи впертість. Це був відкритий опір. Ірігоєна важко було впізнати. Очі у нього стали, як у дикуна.
Але дикун він чи ні, а капітан Васкес не стане маріонеткою, нехай лейтенант сто разів буде Ірігоєном і родичем півдюжини генералів чи самого військового міністра.
Упередженість, гаразд, це він міг зрозуміти. Більшість людей у столиці, почувши слово “індіянин”, уявляли собі напівголих дикунів, що палять, убивають і руйнують усе. Так, він готовий проявити терпіння. Але свого авторитету як коменданта форту чіпати не дозволить.
— Ви робитимете так, як я наказую, пане лейтенант!
— Але ж статут…
— Біс з ним, з вашим статутом! — Васкес так грюкнув кулаком по столу, що чорнильниця з брязкотом підстрибнула. — Не перекручуйте моїх слів. Перестаньте ставити пастки сержантові Моралесу!
Ірігоєн стояв струнко і мовчав. По ньому було видно, що він лишається на своїй точці зору, що він нічогісінько не зрозумів і не хотів зрозуміти.
Однак в особі Васкеса він знайшов собі гідного противника. Може, пан лейтенант думає, що має право не виконувати накази, бо він Ірігоєн? Чи він уже відчуває себе комендантом форту? Васкес встав і підійшов до нього впритул.
— Послухайте мене уважно. Я два роки чекав на лейтенанта. Я можу чекати ще два. А такого штабс-сержанта, як Моралес, у мене не буде і через двадцять років. Мені не так важко з наступним рейсом поштової карети відправити вас до столиці, і там ви можете скаржитись і розповідати у ваших салонах за чашкою чаю, які ми неотесані тут, на кордоні. Доки я буду комендантом Лейквена, солдати цінитимуться не за кольором шкіри — Моралес тим паче, а я збираюся ще довго бути комендантом.
Коли Ірігоєн нарешті пішов, капітан Васкес, важко дихаючи, опустився на стілець. Ірігоєн нічогісінько не зрозумів. Васкес лаяв і цього безголового аристократа панка і тих столичних писак, що послали йому лейтенанта, трохи лаяв і Моралеса, бо без нього не було б такої неприємності. Либонь, пан лейтенант уже настрочив скаргу до міністерства, а Моралес сидить за столом, задоволено простягнувши ноги, тоді, як він, Васкес, воював за нього. Іноді важко буває не втратити віру в розум цього світу.
Лейтенант Ірігоєн, однак, не писав скарги. Розгніваний, він широкими кроками ходив по кімнаті, а Амаро, котрий звик бачити батька стриманим, злякано дивився на нього.