— Щоб я пішов з ними плавати. Та я сказав, що краще поїду з Амаро.
— Правильно. — Пан Манрікес задоволено кивнув головою, потім поліз до кишені, витяг кілька монет і дав Лало десять сентаво. — На, купи собі щось у Курро.
А четверо тим часом перебігли через луки до Млинової річки. Коротка весна кінчалась, і кругле, розпечене до білого, сонце висіло на небі за густим маревом. Вісім голих ніг здіймали густу куряву.
Хлопці сперечалися, хто виграє у змаганні з стрільби, поглядали на сонце, яке сьогодні особливо припікало, і коли раптом з трави випурхнув гірський голуб, почали кидати в нього каміння. Але настрій було зіпсовано.
— Ну й негідник, — сказав Алехо, і всі знали, про кого йдеться.
Педрільо нічого не сказав, він не сперечався, хто виграє в стрільбі, і не кидав каміння в голуба. Новий був не тільки донощиком. Він назвав його “смердючим індіянином”. Амаро його ворог, і хто з ним — той теж його ворог. Від Лало він і не чекав нічого іншого, але він бачив жадібні Бласові очі, коли мова зайшла про коней. Хай їм чорт, новому, Лало, Бласу. Хай їм чорт усім, кому не подобається його червона шкіра. Він знав, що і Алехо тому такий злий на нового. Алехо друг, справжній друг.
Вода у Млиновій річці була вже не така холодна, як два — три тижні тому. Вона приємно поколювала шкіру і змивала пил усього довгого тижня, а може й не тільки пил. Хлопці плавали наввипередки, пірнали, а потім лежали поряд на піщаному березі і гріли на сонці животи.
— Через рік, — сказав Педрільо в синє гаряче повітря, — мене тут не буде. Я поїду до міста.
Не все, однак, змила вода. Добре було б опинитися не в Лейквені, а десь там, де нема нового і пана Манрікеса.
— А коли повернешся, то носитимеш лепський чорний костюм, як купці, — зареготав Алехо, — і обминатимеш кожну калюжу, щоб не забруднити гарні черевики.
— Коли він повернеться, — далі малював картину Блас, — то насамперед у нього буде інший ніс. Він так високо задере його, що взагалі нічого не бачитиме.
Педрільо звівся на лікті.
— Коли я повернусь, я будуватиму залізницю, вдвоє більшу, ніж та, яку тепер будують од столиці сюди.
— А на що вона потрібна, твоя залізниця? — насміхався Блас.
— Залізниця тільки для індіян. Білим не можна буде їздити. І на ній їздитимуть вдвоє швидше, ніж на інших.
— Індіянська залізниця! Хо-хо! — Блас голосно зареготав і ляснув себе по голому стегні.
— Мені теж не можна буде їздити? — поцікавився Алехо.
Педрільо завагався.
— Тобі теж ні, — суворо вирішив він, адже мусила бути справедливість. — Жодному білому.
— Ну, це дурниця, — буркнув Панчо і ліниво поворухнувся.
Хлопці знову притихли. Навколо був мир, і тільки вітер шепотівся з травою. Але в мовчанні дітей миру не було; вони мовчали сердито.
Педрільо знав, що то його вина. Власне, думаючи про білих, які не повинні їздити його залізницею, він мав на увазі тільки Лало і нового та ще до деякої міри Бласа. А тепер ось Алехо розсердився, і чому — біс його знає, у всьому так важко розібратися.
На протилежному березі почувся тупіт копит, а згодом хлюпання. Хтось переганяв коней через річку. Ніби за командою всі підвели голови. То були… так, справді, там їхали Лало і новий. Вони їхали на високоногих жеребцях з блискучою, вичищеною шерстю і вели за поводи ще по одному осідланому коню. Це були четверо найкращих коней форту, офіцерські коні.
Лало і Амаро зупинилися недалеко. Коні були мокрі. Певно, йшли галопом тільки від бажання пробігтися, бо ще не втомилися. Вони неспокійно били ногами, кусали мундштуки і рвалися в дорогу, їм хотілося бігти, бігти кругом світу не зупиняючись і швидко, як вітер. Від гри м’язів блискуча шерсть переливалася.
— Так ніхто не хоче з нами? — лицемірно поцікавився Лало. Він сидів на буланому в яблуках з маленькою головою і чорними бархатними очима, жував отруйно-зелений пряник і в руці тримав великий кульок. — У нас є ще двоє коней.
— Сьогодні ми купаємося, — рішуче сказав Алехо.
Якусь мить тривала тиша. Четверо дивилися на Лало, що гордо височів над ними, як на троні, а Лало дивився вниз на тих, що лежали перед ним на піску. Амаро тримався позаду і удавав, ніби все це його зовсім не обходить.
Алехо пішов у наступ:
— Що вам тут треба?
— Ми їздимо, де хочемо, — Лало витяг з кулька ще одного пряника, яскраво-рожевого. — Швидкі оці бестії, скажу я вам. Від села ми не їхали сюди й трьох хвилин. Та ви ж не хочете спробувати.
— Дурниця, — сказав Блас. — За три хвилини ви нізащо не доїхали б. — У нього були такі ж жадібні очі, як і тоді.
— Давай об заклад, що… — Лало під’їхав трохи ближче.
— Забирайся з своїми шкапами, — крикнув Алехо. — Сказано тобі, що ми купаємось!
Можна було подумати, що сперечається з ним Лало. Насправді ж сперечалися Педрільо і Амаро. Але жоден з них не мовив і слова.
— Потім ти можеш знову сюди повернутися, — запропонував Лало Бласу.
— Авжеж, можу.
— Геть, а то скину з коня! — схопився на ноги Алехо.
— То, либонь, він уже тобі за батька, що забороняє їздити верхи, — глузував Лало.
— Він мені не батько і нічого не може мені заборонити, — сказав Блас.
— Тоді їдьмо.
— Ну, й поїду.
Блас підвівся і повільно, з викликом, пішов до рудої кобили, на якій іноді їздив навіть капітан Васкес. Мабуть, він не зовсім добре себе почував, це було помітно.
— На пряника, — сказав Лало і простяг йому кульок.
У Панчо теж загорілися очі, як загорілися перед тим у Бласа.
— Якби у вас ще був кінь, то я теж міг би поїхати з вами.
— Так є ж.
Панчо вагався.
— Коли я повернусь, ми ще поплаваємо, — пообіцяв він Педрільо та Алехо.
— Хто їздить з донощиком, може не повертатися. Ми з такими не плаватимемо. — Алехо пополотнів од гніву і з радістю вчепився б усій отій четвірці в горлянку. — Він ліг на спину і удав, ніби вони для нього не існують, ніби вони вмерли і вже поховані.
Знову тупіт, який поступово віддалявся і зрештою затих. З Педрільо лишився тільки Алехо. Весь час він мовчав. Як навмисне вони поїхали з новим, з тим, хто назвав його “смердючим індіянином”, а про батька казав що завгодно, тільки нічого хорошого. Він відчував себе покинутим, зрадженим і не допомагало навіть те, що Алехо залишився тут. У Алехо теж біла шкіра, а у нього червона, і нехай Алехо нічого не уявляє. Співчуття він не хоче. Педрільо знав, що Алехо сварився з іншими, бо він його справжній друг, але він все-таки білий, а інше не має значення, та ще у такий момент.
Алехо підповз до нього, і Педрільо побачив, що він все ще сердиться.
— Відкрив би краще рота, а то лежиш, як тараня.
— Яке мені діло до того, що їм хочеться кататися.
— Яке мені діло, яке мені діло, — передражнив його Алехо. Він узяв камінь, жбурнув у воду так, що аж бризки полетіли. — А може, мені до того діло!
— То сам і відкривай. — Він не хотів сваритися з Алехо, справді ніяк не хотів, але інакше не міг. Співчуття він не хотів ще дужче.
— Те й роблю, — фиркнув Алехо.
Він з розгону шубовснув у річку, переплив на інший берег, сердито розбиваючи руками воду, і ліг там на траву. Він не міг далі лежати біля Педрільо. Той лишив його напризволяще, хоча все було через нього.
Педрільо дивився в імлисто-синє небо. Сонце вже не здавалося таким приємним, пляж — гарним, та й річка була вже іншою. Він чекав, що Алехо повернеться чи щось гукне йому, та Алехо лежав не рухаючись. Педрільо стрибнув у воду і кілька разів повільно проплив вперед-назад, не дивлячись на Алехо. Потім виліз на берег і одягнувся, теж дуже повільно. Тільки нехай Алехо но думає, що це він його прогнав. Просто стало нудно, а Алехо тут ні при чому.
Педрільо поплентався в селище. Він ненавидів Лейквен, ненавидів увесь світ — нового учня, бо той з ненавистю ставився до індіян, Лало, Бласа і Панчо, бо ті поїхали з новим, і Алехо, тому що він все-таки білий, та ще і його друг. Він ненавидів батька, бо той не міг допомогти йому, навіть матір, бо це вона сказала, що всі — люди, і новий — теж, а від того все й почалося.