Біля Куррової крамниці вони зупинились. У Педрільо були в кишені дві блискучі монетки: десять сентаво. На них можна купити мазилли — великі квадратні пряники з тугого тіста з червоним, жовтим чи синім цукровим сиропом, або медові цукерки, або манйару з молока і цукру. Найсмачніші — мазилли, та на ці гроші не вистачить купити для всіх. І хлопці вирішили поласувати цукерками
Педрільо і Алехо пішли в крамницю. В ній пахло шкірою, кавою та горілкою. Сонячні промені проникали крізь щілини даху, розрізаючи сутінки “Бодеги” широкими, вузькими смугами, освітлюючи то купу кулів з борошном, то сідло чи голу втрамбовану долівку, і мільйони порошинок безладно снували у їхньому світлі.
— Що ви хочете?
Хлопці довго кліпали очима, поки розгляділи Курро. Той стояв за прилавком, як завжди, в своєму крислатому капелюсі і підв’язаний фартухом. Капітан, найповажніша біла людина у Лейквені, і той усміхнувся, коли до нього привітався Педрільо, а от на вилицюватому обличчі Курро не з’явилось ніякої усмішки, хоча його шкіра мала такий самий оливковий відтінок, як шкіра Педрільо. Курро вважав себе “білим індіянином” і намагався забути, що він індіянин. Навіть білі говорили про це зневажливо.
Педрільо востаннє з жалем глянув на купу мазилл під білою сіткою від мух.
— На десять сентаво цукерок.
Курро, крекчучи, нахилився і витяг коробку.
— Куди це ти зібрався? — пролунав на вулиці різкий голос пана Манрікеса, батька Лало.
— З Бласом рибалити. Можна?
— Про мене.
Якусь мить Педрільо роздумував, чому Лало сказав “з Бласом”, а не з ним, хоча саме він запропонував іти ловити рибу. Але тут же забув про це.
Коли Педрільо, міцно тримаючи в руці кульок з цукерками, виходив з дверей, до крамниці прямував пан Манрікес, високий, стрункий, вродливий. Помітно було, що він недавно живе у Лейквені, а до того жив у місті. Незважаючи на буденний день, на ньому був чорний костюм і святковий капелюх.
— Добридень, пане Манрікес.
— Добридень.
Пан Манрікес відповів на привітання, але так байдуже глянув на Педрільо, ніби той був колодою чи кулем з борошном.
Хлопці відразу подалися геть, бо на них чекала риба і купання, а Педрільо стояв і дивився. Вулицею рухалася дивна процесія: десять солдатів і фургон.
На козлах сидів солдат, а за ним, наполовину під шатром, однак так, що кожен бачив їх, сиділи двоє білих із зв’язаними руками. Військовий, що їхав попереду, був індіянин, сержант з форту, батько Педрільо.
Обличчя Педрільо потемніло від гордощів. Він бачив, як то тут, то там відчинялися вікно чи двері, як люди на вулиці кивали його батькові, а дехто навіть уклонявся. Курро та пан Манрікес теж вийшли з крамниці. Вони стояли позаду Педрільо, але мовчали. Хлопець знав, що батько бачив його, та Педрільо нізащо в світі не підійшов би до нього. Батько знову заарештував двох, певно, торговців зброєю.
Педрільо стояв і дивився, поки останній солдат не проминув його. І аж тоді побіг доганяти хлопців.
Курро і Манрікес повернулися до крамниці.
— Неподобство вєстрі їх селом, — пробурмотів Манрікес.
Курро узяв блокнот і олівець.
— То, либонь, бандити. Що надіслати вам додому?
— Це ж білі. Чому він не повіз їх у форт непомітно?
Курро, тримаючи олівець, стояв за прилавком і мовчав. Пан Манрікес глянув на нього, кашлянув.
— Зрозуміло, ніхто нічого не має проти індіян. Є серед них порядні і погані, як є порядні і погані серед білих. Але білий все-таки лишається білим, а червоний червоним.
“Либонь, пан Манрікес збирається знову брати в борг”, — подумав Курро. У Манрікеса майже ніколи по бувало грошей, і він чимало заборговував. Він не належав до дуже хазяйновитих поселенців, а в минулому році, коли переселився до Лейквена, зовсім занедбав своє невелике господарство. Через якусь темну аферу в столиці у нього, казали, земля горіла під ногами. Але тут про пана Манрікеса були високої думки. Адже він — із столиці.
— Порядні індіяни знають своє місце, — сказав Курро і подивився на свій блокнот. — Тільки дурень думає, ніби слід щось корчити з себе перед усім світом.
— Треба поговорити з капітаном, бо серед поселенців може виникнути невдоволення.
— Капітан просто закоханий у сержанта. — Курро був абсолютно згоден з паном Манрікесом. — У всьому, що стосується індіян, він радиться з ним, хоча є й інші, які дещо знають про індіян, — Курро вдарив себе у груди.
— Який сором, білий, та ще й капітан, радиться з червоношкірим! Невже в нього немає гордості?
Курро враз втратив інтерес до розмови.
— То що вам надіслати?
Пан Манрікес замовив борошна, свічок, пороху, цвяхів і ще дещо.
— Завтра я все заберу підводою, — сказав він. І додав: — У мене саме порожньо в касі…
— Я ж не можу весь час записувати. — Курро, здавалося, аж підріс.
— Атож, я заплачу половину. Це ще тиждень — два. Ми ж давно знайомі.
Іноді пан Манрікес бував дуже люб’язний, хоча шкіра у нього сніжно-біла, а у Курро — червона.
— Гаразд, але не довше.
— Я ж сказав. — Пан Манрікес вийняв гаманця, щоб заплатити принаймні половину суми.
Побачивши гроші, Курро знову став послужливий. Він навіть одчинив двері перед клієнтом і низько вклонився.
— До побачення, пане Манрікес.
Потім виглянув на вулицю, до форту, брама якого давно зачинилася за солдатами і фургоном.
— Ох і підведе нас оцей Васкес, — сердито буркнув він.
За хвилину пан Манрікес повернувся до крамниці, попросив дюжину сигар і тут же надрізав одну.
— Свого хлопця у всякому разі виховую так, що він знатиме, що й до чого, — промовив він з притиском.
Пан Манрікес знову відчув свою зверхність і дивився на Курро, як і раніше. В його очах ховалися презирство і погроза.
Курро уникав його погляду. Він мовчки подав вогонь і подивився на купу кулів з борошном під протилежною стіною. Пан Манрікес стояв у гордовитій позі, випнувши і руди і пахкаючи сигарою.
Тим часом його син сидів поряд з Педрільо на березі річки, бовтаючи ногами у воді. Всі п’ятеро хлопців були голі. Шкіра у них блищала од води, бо вони вже встигли поплавати. Лало клацав зубами. Вода в Млиновій річці була ще холодна.
Річка текла тут спокійно, вода під плакучими вербами, що опустили свої віти, ніби збиралися ловити форель, була прозоро-зелена, а на дні добре було видно білий пісок. Метрів на п’ятдесят нижче за течією потік швидко перекочувався через каміння, вирував між скелями і вкривався дрібними білими баранчиками. Отут хлопці закинули вудочки-лозини з верби: мотузок і на ньому зігнутий цвях. Трохи вище вода теж бігла швидко і спокійно. Але тут купалися, тут був ніби пляж — вузька смужка піску.
— Б’ємось об заклад, що я вирину біля отого каменя? — Ще дужче заклацавши зубами, Лало вказав на оброслий мохом і водоростями камінь біля протилежного берега, метрів за п’ятнадцять вище від них.
— Б’ємося об заклад, що й я це зроблю? — підтримав його Педрільо.
Педрільо і Лало виструнчилися. Довгі хлоп’ячі тіла хлюпнулись у воду. Педрільо пірнув до самого дна. Течія підхопила хлопця і з силою потягла вниз. Легені у Педрільо ледь не лопнули, коли він нарешті досяг каменя, кулею вилетів на поверхню і вдихнув повітря. Метрів за два позад нього з води виринула голова Лало. Він не доплив до каменя.
— Ти став на півметра попереду, коли ми стрибали.
— Неправда! — закричав з берега Алехо.
Вони припливли назад, лягли на пісок, підставивши сонцю груди. У траві гули бджоли, вгорі літали метелики, кудись поквапливо повзли мурашки, ніби поспішали на якесь велике мурашине свято.
Алехо краєм ока розглядав Педрільо, його міцне тіло, широкі груди, темну шкіру, яка увесь рік була оливкового кольору, але не від сонця. Навіть серед літа, коли й він був засмаглий настільки, що, здавалося, далі вже нікуди, шкіра у Педрільо все одно була темніша. По очах Алехо було видно, що він друг Педрільо.
— Що коли б учитель побачив нас тут! — засміявся Алехо.