— Ваш чоловік саме тепер робить для всієї прикордонної області більше, ніж всі оті горлохвати разом. — Йому хотілося сказати їй щось приємне, втішити її, однак обличчя Антонії лишалося нерухомим.
— Розкажіть про це тим.
Звичайно, вона була невдоволена. Він розумів її, та зрештою арауканці самі винні, що створилася така неспокійна обстановка, і в усьому, що з цього випливає. Треба зберігати розум і розсудливість, це мусять розуміти обидві сторони.
— Гарячі голови вже заспокоїлися, а з паном Гонсалесом я поговорю.
— А доти хлопець не ходитиме до школи.
— Це ненадовго. Незабаром повернуться лейтенант Ірігоєн і ваш чоловік, і тоді…
— Коли вони повернуться? — перебила вона Васкеса. — А якщо вони не повернуться, якщо Білий Король і пеуенчі уб’ють їх? Тоді вийде, що він справді зрадив і винен у всьому.
— Ну, це пусте. — Капітан рвучко підвівся. Він не хотів вислухувати таке. Він усе розумів, але не його ж вина в тому, що арауканці вже триста років вели війну. — Якщо вам потрібна буде допомога, — сказав він виходячи, — завжди до ваших послуг.
— Дуже вдячна! — Це прозвучало гірко, неприязно, суворо.
Двері зачинились, і найповажніша біла людина Лейквена пішла від них.
— Хлопчику! Мій хлопчику!
Антонія обнімала Педрільо, цілувала його і пригортала до себе, потім відсторонила, заглянула йому в очі і знову поцілувала. Педрільо мало не заплакав. Він стримав сльози. Та то були б добрі сльози, не такі, як перед цим, а сльози, які змивають усе погане і зле, все, що завдає болю.
— Я не хочу більше ходити до школи. Я ніколи більше не піду до вчителя.
— Добре, хлопчику, добре.
— Я не піду і в місто до школи, ні до якої школи білих. Я лишуся тут, а якщо піду звідси, то до молучів.
— Тобі не треба йти туди, куди ти не хочеш.
— А батько зовсім не білий індіянин.
Вона знала, про що він подумав.
— Ні, хлопчику, він найкраща людина в усьому Лейквені, найкраща в усьому світі.
— А… а чому ти сказала, що всі будуть називати його білим індіянином?
— Він хоче зробити те, чого не може зробити одна людина. І тому плем’я не розуміє його. А білі не поважають індіян, ні всіх взагалі, ні когось зокрема. І капітан не кращий за інших. Коли б у тебе була біла шкіра, він ніколи не дозволив би, щоб учитель не пустив тебе до школи.
— Коли повернеться батько, то він покаже вчителю.
— Може, хлопчику, може.
Він був удома, тут не було ні пана Манрікеса, ні вчителя, ні взагалі жодного білого — тільки він і мати, і яке було б щастя ніколи не виходити за двері.
Тим часом капітан Васкес повертався до форту. Що буде, коли лейтенант Ірігоєн і Моралес справді не повернуться, коли Білий Король і пеуенчі вбили їх? Питання Антонії не давало йому спокою, воно свердлило мозок, примушувало думати. Капітан завжди вважав своїм обов’язком цивілізувати прикордонну область, а цивілізація означала владу білої людини. Але тепер один червоношкірий стояв проти одного білого. Моралес проти отого французького Білого Короля, і кожен на чужому боці, а інші білі називають Моралеса зрадником і собакою. Все змішалося, нічого не розбереш, і де тут розум, на який він так покладався?
Ополудні пан Манрікес знову прийшов до Курро. Поламану полицю і побиті пляшки уже прибрали. Тільки сивушний дух ще тримався в повітрі та Курро на підборіддя приклеїв пластир. У крамниці нікого не було, і пан Манрікес довго і приязно тис торговцеві руку.
— Шкода, що оті бандити накоїли такого, справді, справді. Але ж я один нічого не міг вдіяти.
Курро не забув, як пан Манрікес виходив з крамниці, навіть не глянувши на нього. Та це було добре, що білий прийшов і потис йому руку, що принаймні хоч один білий визнає його.
— На п’ятдесят песо збитків, — поскаржився він, — а я хлопцям завжди давав у борг. Кожен окремо записаний в моїй книзі, кожен.
— Невиховане товариство, — погодився пан Манрікес. — Давно пора їм забратися з Лейквена геть.
— Я теж так думаю. А то все мені переб’ють або нароблять ще більшого лиха.
— Ну, в Лейквені ж є і порядні громадяни.
Курро допитливо глянув на нього, і пан Манрікес вперше помітив на його обличчі якийсь вираз.
— Я… я хотів би просити вас про одну послугу.
— Якщо зможу. Ми ж давні знайомі. — Пан Манрікес тримався по-рицарському.
Курро взяв свічку і повів його на склад. Там до самої стелі лежали штабелі кулів з борошном та цукром, стояли великі і малі ящики, пляшки та відра. Скрізь висіли шматки сала та довгі селянські ковбаси.
— Я трохи забезпечив себе, — ніяковіючи, пояснив Курро. — В ці неспокійні часи не знаєш, коли з міста ще привезуть товар.
— Звичайно. — Пан Манрікес не дивився на Курро. Він знав, які наміри були у того: добре спекульнути, підняти ціни і загребти чималий куш, коли б Лейквен справді відрізали від навколишнього світу.
— Я вклав сюди всі свої гроші. — Курро з любов’ю дивився на кулі та ящики, на сало, а потім зиркнув скоса на пана Манрікеса. — Якби, подумав я, ви взяли до себе все, що тут є.
— До себе?
— Атож. Ваш будинок біля самого форту, а індіяни так швидко не доберуться туди, якщо навіть нападуть на Лейквен. А крім того… — Курро не наважувався сказати відверто. — А крім того, може, оті хлопці знову прийдуть уранці. Щось таке вони казали. Якщо все знищать чи зруйнують крамницю, я — розорений. Я проситиму капітана Васкеса поставити на ніч варту, але у вас певніше.
“Тобі не хочеться показувати солдатові, що натяг сюди”, — подумав пан Манрікес. А вголос мовив:
— Я не заперечую, складайте товар у мене. В моїх коморах місця вистачить.
— Може, сьогодні вночі, — запропонував Курро. Він дуже поспішав.
— Я згоден, — сказав пан Манрікес. — Між давніми приятелями не може бути непорозуміння.
XIV
Вони пройшли вже індіанський перевал, і фургон котився з гори по землі пеуенчів. Тепер вони не поспішали, рухалися спокійно, як переганяють табуни гуртоправи.
Коні втомилися, схудли; в останні дні корму їм доставалося мало. Але це було на краще. Тепер і найнедовірливіші пеуенчі повірять, що табун пройшов сотні кілометрів аргентінським степом.
Люди втомилися теж, втомилися смертельно. У них одросли бороди, і всі скидалися на розбійників. Ірігоєн був брудний і знесилений не менш за інших. Вузьке лице здавалося широким та грубим, а очі горіли ще дужче, ніж завжди.
Медіна та Моралес їхали у фургоні, вони, тільки-но з’являться пеуенчі, мали лягти на ковдри, поклавши під голови м’які сідла, й удавати з себе хворих. Це було най-певніше. Якщо їх пізнають, усе загине.
Головним у загоні зробили Венегаса. Виріс він у прикордонній місцевості, був колись гуртоправом, і ця роль підходила йому якнайкраще. Ірігоєн викрив би себе одразу. Він не вмів говорити, як говорили на кордоні.
Солдати поступово звикли не ставати перед ним струнко. А чи він звик до того, було неясно.
Дорога все ще тяглася лісом. Добре утрамбована кіньми, вона була вузька, і фургон посувався важко. Цим шляхом з давніх часів покоління арауканців підтримували стосунки з аргентінцями, переганяли до сусідньої країни і повертали назад худобу, захоплену в Чілі.
Потім знову почався степ, і попід горою загін звернув на південь. Ще не зустрівся жоден індіянин, тільки сліди, багато слідів. Усі були певні, що за ними стежать.
Моралес та Медіна сиділи у фургоні. Медіна весь час курив люльку. Хвилини збігали повільно, наче на ноги часові повісили свинець. Нестерпно було сидіти і чекати. Інші стежили за кіньми, зганяли їх докупи, гнали вперед. А вони нічого не робили, тільки думали над тим, як усе обернеться.
Медіна визирав у щілину в шатрі. Йому видно було кінські спини, гніді, вороні чи булані, та подекуди вершників, яких не міг розпізнати за густою курявою. Позаду залишалися гори і степ.
— Послухай-но, — обізвався Медіна, — чи ми будемо-таки до вечора у стійбищі Білого Короля?
Хуан кивнув.
— А що коли оті контрабандисти обдурили нас?
— Не обдурили.