Аж тепер нарешті прокинувся форт. Сурма звучно заграла сигнал тривоги, почався галас і біганина. Педрільо і мати вистрілили ще кілька разів, але цього разу ніхто їм не відповів. Заграва над селом розгорялася все дужче. Потім примчали вершники, багато вершників. Солдати!
На кухню вибігла мати.
— Тебе не поранено?
— Це були білі, мамо, — син глянув на неї широко розплющеними очима, — вони хотіли підпалити нашу хату, а самі кажуть, що так роблять індіяни.
Все ближче лунали кроки, і до хати увійшов капітан Васкес, а за ним два солдати. Від гніву він стиснув кулаки.
— Яка наволоч! Я віддам їх під суд!
Мати все ще стояла з рушницею в руках. Педрільо теж не відкладав свою.
— Ваші білі хотіли погратися в індіян, — суворо сказала мати, — але, здається, передумали.
— Ми… ми прибули досить своєчасно, — затинаючись мовив капітан.
— Дуже своєчасно. Якби ми самі не пильнували, то ви б уже ховали нас. — Вона показала головою на вікно. — Що там горить?
— Куррова крамниця. Вони підпалили її.
— А він?
— Не знаємо. Зник. — Капітан закліпав очима. — Ми були там. Силкувалися врятувати, що можна. Тому не прийшли раніше. Але я обіцяю вам, що винні будуть покарані, слово честі офіцера.
Вона тільки мовчки подивилася на нього, а він, збентежено постоявши ще трохи, вийшов.
Капітан Васкес звелів обшукати подвір’я. Знайшли старого пом’ятого капелюха і сліди крові. Він наказав обшукати підряд усі хати в Лейквені і заарештувати негайно всіх, у кого є вогнестрільна рана. Однак — ніде жодного пораненого. Кілька золотошукачів безслідно зникли.
Курро стояв під дверима пана Манрікеса. Він встиг втекти через вікно, відповз і сховався в кущах. Там виждав, поки стих галас і згас вогонь. Вийти він не наважувався. Золотошукачі були проти нього, всі білі — проти нього, а капітан Васкес не квапився захистити його. Треба було переховатися кілька днів чи, може, тижнів, поки все уладнається.
Вночі він прокрався до пана Манрікеса і тепер стояв у нього під дверима. В хаті було темно, і Курро вагався. Страх все ще не покидав його: що сталось би, коли б пан Манрікес не допоміг йому? В котрий раз він казав собі, що пан Манрікес зичить йому добра, і нарешті постукав. Тихо. Ніби шепіт? Він почекав, хотів уже постукати вдруге, але блимнуло світло і двері відчинилися. На порозі стояв пан Манрікес.
— Чого тобі?
Пан Манрікес, цей чемний пан Манрікес, говорив так, ніби Курро був його наймит, і казав йому “ти”.
— Я… я… вони підпалили мій будинок.
Курро побачив, що пан Манрікес одягнений і, можливо, він уже все знає, сам бігав на пожежу. Так ні, він був одягнений у мисливський шкіряний костюм, ніби повернувся з полювання, був з голови до ніг мокрий і забруднений, мов лежав на росяній траві, і на обличчі у нього була порохова пляма. Курро побачив під стіною рушницю.
— Так тобі й треба. Ми не хочемо мати в Лейквені червоношкірої сволоти.
Курро чув слова, однак не розумів змісту. Те, що скоїлося сьогодні вночі, було понад його розуміння.
— Товари, які у вас в коморі, пане Манрікес…
— Що в моїй коморі, то належить мені.
Курро пильно дивився на білого, а той неквапно взяв рушницю і натиснув курок.
— Геть звідси, індіянин! Нам не потрібні тут червоношкірі, і якщо я побачу тебе ще раз…
Пан Манрікес побілів дужче, ніж будь-коли. Деякий час Курро стояв не рухаючись. Потім побіг у темряву, як пес, якому дали штовхана.
XVI
Вершники їхали всю ніч. Фургон покинули і тепер гнали коней попід горами на північ. Простора відкрита пампа лишилася осторонь, хоча їхати по ній було б легше. Вони знали: арауканці із стійбища Білого Короля розшукують їх. Через кілька годин про те, що сталося, дізнаються індіяни сусідніх стійбищ, і тоді вся територія перетвориться на вулик, куди кинули камінь. До кордону їхати ще кілька днів, а в пампі арауканці наздогнали б їх завтра на світанку.
Тому загін вибирав шлях, де їх не могли помітити, тримався узлісся і час од часу звертав вище в гори на кам’янистий грунт, де важче одшукати його сліди.
Хуан весь час тримався дещо попереду, розвідуючи шлях, щоб не наткнутися на засідку; на деякій відстані від загону, по обидва боки, їхали по двоє солдатів, або кілька — в ар’єргарді. Вони їхали так годину за годиною, розміреною риссю, заощаджуючи коням сили. Давно уже зник за ними останній відблиск пожежі у стійбищі пеуенчів.
Перед світанком почався дощ, дрібний, густий дощ, який промочив людей до нитки. Та вони дякували дощу: він змив сліди і збільшив шанси на втечу.
Поволі розвиднялося — це було і краще, бо легше знаходити дорогу, і страшніше, бо тепер арауканці могли їх помітити.
Аврелій Антуан за весь час не вимовив жодного слова. Він їхав між Ірігоєном і Венегасом. Вони не зв’язували француза, щоб він міг сидіти в сідлі.
Та на ранок життя в ньому прокинулося. Він пильно обдивився навколо, оглянув дерева і горби, які, темніючи, виступали з сутінок, і, коли зрозумів, як мало вони проїхали, як глибоко ще перебувають на території індіян, глузлива посмішка скривила його губи. Тепер він їхав повільніше, весь час одстаючи на кілька кроків.
Ірігоєн обернувся.
— Вперед, не дурійте!
— Кінь не йде. Втомився.
Очевидно, Аврелій Антуан уже оговтався від страху, який нагнали на нього Ірігоєн і Венегас. Так само, як і вони, француз добре знав, що арауканці шукають його. Знав також, як далеко ще до кордону.
Венегас мовчки зняв ласо і так стьобнув коня француза, що він злякано рвонувся вперед і перейшов на галоп.
— Так не вийде, — хмуро сказав Венегас. — Якщо думаєш обдурити нас… — Він не закінчив речення і ляснув долонею по кобурі.
Француз не відповів.
Першу половину дня їхали без відпочинку, пускаючи коней то риссю, то кроком. Двічі перетинали сліди копит, одного разу папівзмиті, вдруге — залишені хіба що півгодини тому, так виразно проступали вони на вологій землі. Ніхто не мовив і слова. Всі знали, що означали тут чужі сліди, і кожен, здавалося, складався тільки з вух та очей, так напружено придивлялись і прислухалися вони до лісу і зеленої стіни кущів.
Хуан іноді їхав на п’ятдесят, іноді на сто метрів попереду. Солдати то бачили його між деревами перед собою, то він зникав, і тільки слід його коня вказував напрямок. Моралес був одягнений як індіянин. Раніше йому ніколи було переодягтись, а тепер і ніяк: одяг лишився у фургоні.
Француз вперше побачив його вранці. Він витягнув шию, помітивши Хуана, і повернувся, високо звівшись на стременах, роздивляючись, чи той справді індіянин, а чи переодягнений білий. Це так захопило полоненого, що він мало звертав уваги на дорогу і кінь його весь час спотикався.
Після полудня дощ ущух. Вітер розігнав хмари, і крізь блакитні віконця на небі проглядала біла засніжена вершина гори. Тільки тепер загін зробив привал.
Так було безпечніше, бо, по-перше, тепер лишали чіткі сліди, а по-друге, і людям, і коням потрібен був відпочинок. Скочивши з коней, солдати трохи перекусили, — холодним, бо про вогнище годі було й думати, — і лягли спати. Десь опівночі мали рушати далі.
Хуан весь час відчував на собі дві пари очей: допитливий погляд француза, що вивчав його обличчя, та похмурий Ірігоєна, не на обличчі, а на одязі — індіянському одязі і налобній пов’язці, яку Моралес знову пов’язав на голову. Хуан сподівався, що після всього, що він зробив, лейтенант примириться з його червоною шкірою, і помічав, що Ірігоєн справді боровся сам з собою. Та примиритися з червоною шкірою було вище його сил, про кого б не йшлося.
Згодом Хуан лежав поряд з Медіною на ковдрі і дивився в темніюче небо, по якому швидко пливли па північ хмари, туди, куди треба було і їм. Він страшенно втомився, але спати не міг. Не покидали думки про те, як довести справу до кінця. Це тільки початок дороги, де йшлося про життя чи смерть. А де ховаються арауканці, що переслідують їх? Далеко вони чи близько, може, вони вже напали на слід своєї здобичі і оточують їх? Він знав, що й Медіна не спить, і, мабуть, усі інші теж, незважаючи на втому.