Сонце вже освітило підніжжя схилу, але солдати були ще в затінку і, може, індіяни їх не помітили. Вони дали коням шпори, промчали трохи вгору і знрікли за першими скелями. Зупинившись, почали радитися. Власне, вони не радилися, вони хотіли тільки почути від Хуана, як їм тепер вибратися з цього складного становища.
— Лишатися тут не можна, — сказав він. — Вони обшукають кожен камінь. Нам знову треба спуститися вниз і лісом пройти туди, де починається степ. Можливо, ми обдуримо їх.
— А якщо ні?
— Тоді приймемо бій.
Запанувала мовчанка. Ніхто не знав, які сили в арауканців, та хоча б вони й справилися з ними, постріли привернуть увагу нових переслідувачів. Стиснувши губи, напруживши кожен м’яз, солдати не зводили очей з Хуана. Він казав правду. Іншого виходу не було.
— Згодні?
Всі кивнули. Перед Хуаном було багато білих облич: Ірігоєна, який ненавидів індіян; Медіни, який, хоча й був його другом, не міг цілком вірити йому; Венегаса, який вчора вилаявся “індіянська наволоч”. А тепер оці білі чекали, щоб він урятував їх, і жоден солдат не спитав Ірігоєна, що накаже їм він; вони питали тільки його, і в цю мить Ірігоєн нічого не мав проти. Він проявить себе пізніше, якщо вони щасливо уникнуть небезпеки. Якщо уникнуть…
— Вперед!
Тепер Ірігоєн узяв француза на свого коня, на вороного розбишаку, найсильнішого і найпрудкішого з усіх. Вони пішли швидкою риссю, за півгодини повернулися на узлісся, трохи проїхали понад лісом, поки не знайшли струмок, переїхали через нього і долиною рушили далі вниз. У воді теж не лишалося слідів. Вони не бачили більше переслідувачів, а може, їм справді пощастило одірватися від них.
Вони й тепер намагалися уникати відкритого степу і трималися кущів між лісом і рівниною.
Так протягом кількох годин вершники продиралися поміж колючими чагарниками, що чіпляли за стремена, наче хотіли затримати їх, під безжальним сонцем, яке палило так, що язик прилипав до піднебіння.
Коні похнюпили голови, і Хуан розумів, що коли арауканці знову натраплять на слід, то через годину доженуть їх. Вдруге змінив напрямок. Знав тут місце, де можна відпочити, місце, ніби створене для його плану. Хуан не вірив, що арауканці відступляться так легко. І був тепер не тільки Хуаном Моралесом, сержантом армії білих, він був і Стрілою, воїном молучів, і боровся так, як молучі. Аврелій Антуан весь час озирався, сподіваючись на порятунок.
Ополудні загін під’їхав до невеличкої річки, яка текла з передгір’я в долину. За вказівкою Хуана вони перебрели її не зупиняючись, підганяючи коней, які нахиляли морди до води. Проїхали ще трохи прямо, потім, зробивши півколо, знову повернулися до берега.
У невеличкому ліску спішилися. Сонце стояло ще високо, однак тепер можна відпочити, відпочити сьогодні і завтра цілий день. Це було небезпечно, але їхати далі на знесилених конях ще небезпечніше. З невисокого скелястого пагорба па протилежному березі їм видно було на багато миль довкола, і вони могли своєчасно втекти, якщо з’являться переслідувачі, або приготуватися до бою.
Першу варту ніс Медіна. Всі бачили, як він брів через воду, що сягала йому до колін, зійшов на горб, зручно вмостився і взяв бінокля. І раптом побіг з горба вниз.
Перш ніж Медіна перебрався через річку, весь табір був, як розворушений мурашник. Всі кинулися сідлати коней.
— Арауканці!
— Скільки? — Хуан лишався спокійним: він знав, чого хотів.
— Чоловік тридцять, а то й більше.
— Натрапили на слід?
— Схоже на те, що йдуть прямо сюди. Ще хвилин двадцять, і будуть тут.
— По конях! — крикнув Ірігоєн, наче був на подвір’ї форту. — Рушаймо!
— Відставити!
Почувши Хуана, солдати застигли в тих позах, в яких застав їх його голос.
— Залишаємось тут і влаштуємо їм пастку.
В мертвій тиші пролунав голос француза:
— Якщо ви поїдете далі, мої арауканці доженуть вас через півгодини, і жоден не залишиться живим. Якщо ж чекатимете тут, то теж буде не краще. Так чи інакше, а вам кінець!
Аврелій Антуан виструнчився, ніби був не полонений, а офіцер, що командував ними. Він насолоджувався дією своїх слів.
— Єдиний, хто може допомогти вам, — я, — сказав він.
— Ти? — Венегас настільки здивувався, що навіть вступив у розмову.
— Так, я. Моє життя — за життя всіх вас. Відпустіть мене, і я даю слово честі, що з жодного не впаде й волосина.
Венегас прикусив губи, інші теж мовчали, навіть Ірігоєн. Арауканці були недалеко, вони йшли по їхньому сліду, і від них не втекти. їх майже вдвічі більше, а з дорогоцінних двадцяти хвилин, які у них лишалися, добрих три уже минуло. Тепер, якщо вони відпустять Аврелія Антуана, весь похід зведеться нанівець, і війни з індіянами й інтервенції французів не минути.
Тільки один не піддався впливу француза: Хуан. Він підійшов до полоненого, витяг револьвер і рукояткою збив його з ніг.
— Медіна!
— Слухаю!
— Лишайся біля Антуана. Якщо ми не переможемо, ти застрелиш його і спробуєш пробитися в Лейквен. Зрозуміло?
— Зрозуміло!
— Інші — зі мною. Рушниць не брати.
Солдати пішли за Хуаном без заперечень — Ірігоєн теж. З шумом, здіймаючи бризки, перебігли по воді на протилежний берег, туди, де вперше підійшли до річки.
Через п’ять хвилин усе було готово. З-за зеленого горба ось-ось мали з’явитися ті, кому готувалася засідка. Засідка, яку індіянам підготував індіянин.
На піщаному рівному березі де-не-де стирчали кволі кущі, засихаюча трава пучками вибивалася з піску. Ніде сховатися й одній людині, не кажучи вже про двадцять.
Солдати зарилися в пісок, лишивши відкритими тільки носи та очі. Хуан стер сліди і сховався останній. За кожним чахлим кущем, за кожним пучком трави причаїлася людина з револьверами в обох руках.
Чекали. За ними плескотіла річка, вітер ворушив листя і траву. їм видно було всього метрів на п’ятдесят, до невеликого, порослого травою пагорба, за яким починалася западина. Звідти мали виїхати арауканці.
Хуан напружено вдивлявся — ніде нічого! Прислухався — нічого не чути, крім вітру, річки і власного дихання. Здавалося, минули години. Чи сунуться арауканці в пастку? Якщо ні, тоді вони самі сидять в пій.
Нараз Хуан щось почув: вершники, ні, небагато, один. Арауканці були обережні. Вони послали розвідника. І ось він на пагорбі — голий до пояса, обличчя і тіло розмальоване кінською кров’ю, в руках рушниця. Він зупинивсь, озирнувся довкола, придивився до слідів, побачив, що вони ведуть на протилежний бік річки, і повід; но під’їхав до берега. Хуан не відводив од нього очей. Що, коли у нього виникне якась підозра? Що, коли кінь почує їх і занепокоїться?
Ближче ніж за десять кроків од них розвідник ще раз зупинився; Хуан майже не дихав. Та воїн полював на білих і не розраховував на індіянську хитрість. Він оглянув протилежний берег, не звернувши уваги на низенькі кущі й пучки трави. Кінь хотів пити і повертав голову доводи.
Індіянин хльоснув свого буланого і галопом злетів на пагорб. Він помахав рушницею і щось різко вигукнув. Хуан знову почув тупіт, цього разу багатьох коней. Міцно затис у руці револьвер. Він мав вистрелити першим — у вершника на чолі загону. І тільки після цього повинні були стріляти всі.
Земля здригнулася, і на пагорб вискочили арауканці. Медіна підрахував точно: їх було чоловік тридцять, рушниці висіли за спиною, бо розвідник переконався, що ніяка небезпека не загрожує. Галопом спустилися вниз.
Хуан весь підібрався. Він шукав ціль: вершника на чолі загону, ага, ось він! Розпізнати риси обличчя арауканця було неможливо, але це було червоне обличчя. Він усвідомлював, що мусить підняти зброю проти своїх. І раптом упізнав вершника: це був Гірський Орел, молодий вождь молучів.
Коні прогуркотіли пагорбом. Лишалося сорок метрів, двадцять п’ять, двадцять, п’ятнадцять… Треба стріляти! Хуан тремтів. Гірський Орел був від нього на такій же віддалі, як Дикий Кінь тоді, коли Хуан обіцяв йому ніколи не піднімати зброї проти молучів. І ось прийшли молучі, і він мусив стріляти.