Удари сокири чули і в таборі. Мабуть, лейтенант принесе дров для вогнища. Очевидно, він рубав дерево і не маленьке.
Нарешті все стихло, і за кілька хвилин солдати побачили Ірігоєна, що з’явився у світлі вогнища. Він важко дихав під вагою якогось предмета.
— Ось, найкращі дрова, їм щонайменше років сто і сухі, як трут.
Це був надгробок принцеси молучів, голова з нього. Вогонь кидав відблиски на потріскані фарби, а на галявині запала сувора, гнітюча тиша.
І ця тиша була така гнітюча, що Хуан повільно звів голову, пильно подивився на оцупок, спершу так, ніби не бачачи його, потім з недовірою і жахом. Ще мить — і він підхопився на ноги. Ні, очі не обманули його: лейтенант осквернив надгробок. Кров відлила йому від лиця.
— Ну, то ось вам — цивілізований індіянин! — глузував Ірігоєн.
Хуан повільно повернувся до лейтенанта, в очах у нього палала ненависть.
— Біла людино, ти пожалкуєш! — Він не тільки був одягнутий як індіянин, він і говорив зараз як індіянин.
— Сержанте Моралес!
Однак Хуан уже відвернувся від нього і пішов на своє місце.
— Сержанте Моралес!
— На вашому місці я не робив би цього, — спокійно сказав Медіна, однак таким голосом, що Ірігоєн і справді замовк, хоча він був лейтенант, а Медіна лише капрал.
Він оглянувся на солдатів і відчув стіну холоду.
— Це… це був тільки жарт, — сказав він затинаючись.
Ніхто не відповів.
Розмова урвалася. Хуан мовчав, і погроза, певно, сказана була просто так. Вранці у всякому разі вони будуть у Лейквені, а там все забудеться і стане на своє місце.
Вогнище згасло, і всі лягли спати. Ніч була спокійна. Вартові, які змінювалися що дві години, не бачили і не чули нічого незвичайного.
На світанку подув легенький вітерець. Він зашумів у гілках і листі, іноді то з одного боку, то з другого линули якісь звуки, та, прислухаючись, вартові не чули нічого підозрілого. Може, то був звір, пума чи олень, а може, просто здавалося. На сході над горбами небо поступово світліло.
Медіна встав.
— Тихше, там щось є, — торкнув його за плече Венегас.
Медіна озирнувся. Над галявиною займався похмурий ранок. Між стовбурами дерев, ніби взятий у полон лісом, нерухомо повис туман.
— Що там? — Щось у поведінці Венегаса змусило капрала говорити пошепки.
— Звідти мені почулося форкання коня, — показав Венегас на ліс, а потім простяг руку в протилежному напрямку, — а звідти відповів інший.
Медіна прислухався. Нічого!
— Може, то наші коні розбрелися.
Венегас похитав головою.
— Не знаю, здається, мені ніколи ще не було так страшно.
Ранок був тихий і мирний. Власне, птахи б підняли тривогу, якби щось сполохало їх. Медіна відкинув ковдру.
— Будити всіх!
Вони поповзли від одного до другого. Коли Медіна наблизився до Хуана, то побачив, що він лежить з широко розплющеними очима і ніби щось очікує, ніби напружено вслухається. Медіна мовчки поповз далі.
З рушницями в руках солдати сиділи по краю галявини чи лежали під прикриттям невеличких горбиків і вдивлялися в молочну білість, крізь яку погляд проникав не далі, як на двадцять чи тридцять метрів, — чекали, коли вітер розжене туман.
Тільки Хуан лишався на своєму місці, наче знав, що робиться круг них. Проте він нічого не казав. Аврелій Антуан теж прислухався до лісу, і на його обличчі вперше за останні два дні знову засвітилася надія.
Хвилина збігала за хвилиною. Вітер свіжів, туман поплив, поволі відходячи в пампу. Але все ще нічого не було видно.
Та ось почувся — всі почули — глухий стукіт копит, і раптом з одного, з другого боку затріщало і зашелестіло, ніби щось невидиме оточило галявину і почало потроху звужувати кільце.
Ірігоєн кинув допитливий погляд на Хуана, однак по тому не помітно було, щоб він навіть збирався відповідати на питання свого офіцера, не кажучи вже про те, щоб давати поради.
— Давайте сідлати коней і пробиватися, — запропонував Ірігоєн.
— Тоді вони відразу схоплять нас, — заперечив Медіна. — У такій війні вони перевершують нас, особливо в лісі.
Чекали, тримаючи пальці на курках, і кожна секунда відбивалася на їхніх нервах. Видимість стала кращою. Туман піднявся над землею, став прозоріший і висів тепер у кронах дерев, схожий на розіп’яту білу гумову хустку. Але попереду знову-таки нічого, нічого, крім кущів, дерев і повзучих рослин, які звисали з гілок до землі.
— Хооо! Білі люди!
Всі, крім Хуана, здригнулися і міцніше затисли в руках рушниці.
— Білі люди! — почулося ще раз.
Затріщало гілля, з кущів виринув вершник, індіянин. Його голий торс не був розфарбований у колір війни. В руках він тримав довгий спис, на сідлі у нього висів військовий дрючок, а в правиці він тримав військову сокиру, — знак вождя. Повільно, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, він виїхав на галявину.
Медіна і Ірігоєн підвелись. Інші лишилися в укритті. Хто міг сказати, що задумали арауканці?
— Що тобі треба? — Ірігоєн перегородив індіянинові шлях, розставивши ноги, притиснувши руки до стегон.
Індіянин зупинився.
— Це — Дикий Кінь, вождь молучів, — тихо застеріг Медіна Ірігоєна.
Куточком ока він помітив, що Хуан підвівся і пішов до них. Рушницю він покинув, але обидва револьвери засунув за пояс і удав, ніби не знає Дикого Коня.
— Оцей осквернив наш надгробок, — арауканець рукою показав на Ірігоєна. — Віддайте його нам.
— Що-о-о? — спалахнув Ірігоєн.
— Він наш начальник! — сказав Медіна.
— Віддайте його нам, інакше помрете всі. — Очі вождя за якусь частку секунди ковзнули по Хуану.
— Ми солдати з форту Лейквен. Думаєш, ми боїмося тебе?
Дикий Кінь підвівся на стременах і різко вигукнув. З лісу відповіли таким же криком десятки, а може й сотні голосів.
— Оддайте його нам!
— Чого ти панькаєшся з ними! Вбивайте їх. Я…
Одним стрибком Венегас опинився біля Аврелія Антуана і приставив йому рушницю до грудей.
— Ще слово…
Дикий Кінь не повернув навіть голови на слова француза. Він знав про полоненого, однак був тут не заради нього.
— Він порушив закон, і ми судитимемо його за законом. Усі інші можуть спокійно їхати далі. Він помре!
— Ти збожеволів, забирайся геть!
Медіна поклав руку на плече Ірігоєна.
— Так ми звідси не вийдемо. Ми…
Але Ірігоєн втратив самовладання:
— Що закон! Тут я — закон, і якщо не будете коритися, капрале, то поплатитеся. Ми проб’ємося!
Туман уже зовсім піднявся, і солдати побачили, як поступово стискалося кільце навколо них. Вони вагались і переводили погляд з Медіни на лейтенанта, з лейтенанта на Медіну.
— Вперед, кожен другий до коней і — сідлати! Іншим стримувати індіян! — загорлав Ірігоєн. — А ти, — накинувся він на Дикого Коня, — забирайся звідси, або помреш ти, а не я.
Вождь не рухався. На галявині повільно підводрілися солдати.
— Робіть те, що вимагають молучі! — Голос Хуана не допускав ніяких заперечень.
— Сержанте Моралес, я віддам вас до польового суду!
— Ти нічого більше не зробиш, біла людино!
Слова офіцера відскакували од Хуана. Він був у повному розумінні індіянин і розмовляв з Ірігоєном, як Дикий Кінь, який все ще стояв на галявині.
— Навіть пробившись до Лейквена, чого ви досягнете цим? Молучі не простять того, що ти осквернив надгробок, так само, як і смерті своїх воїнів. Вони знову об’єднаються з пеуенчами, і почнеться війна, незважаючи на все, що ми зробили.
Ірігоєн озирався, як загнаний вовк. Він бачив, що слова Хуана зробили своє, що солдати слухатимуть Хуана, а не його.
— Я звелю вас усіх розстріляти!
Його голос різко пролунав на галявині, але ніхто не поворухнувся. Він подивився на Хуана, на отого диявола, який хотів віддати його в руки індіянам, — його, Сергіо Ірігоєна.