— Я ваш офіцер, — пригрозив він.
— Хоча б ти був капітаном чи генералом.
— Червоний пес! — Ірігоєн схопився за револьвер.
Над лісом пролупав постріл — з тієї самої зброї, яка вбила Гірського Орла. Ірігоєн ступнув крок уперед, на обличчі у нього з’явився вираз безмежного здивування, що таке могло статися, і він упав обличчям до землі.
Солдати все ще не рухалися. Вони стояли, широко розплющивши очі, ніби не вірили в те, що бачили. Дикий Кінь глянув на Хуана.
— Хижі молучів відкриті для тебе, — сказав він но-арауканському.
— Я підняв зброю проти свого племені, — з трудом розтулив губи Хуан. — Гірський Орел загинув од моєї руки.
— Гірський Орел не хотів повертатися до молучів. Він залишився у пеуенчів, хоча ми змили червону фарбу війни. Він вибрав війну. Його смерть — не справа племені. Іди до нас, ти вбив білого офіцера.
— Те, що я зробив, я зробив заради миру.
— Білі не спитають про це.
— Я ношу їхній мундир, — заперечив Хуан.
— Хижі молучів відкриті для тебе, — ще раз сказав Дикий Кінь.
Потім він повернув коня і тієї ж миті зник у гущавині лісу.
Загін, що посеред широкої пампи прямував на Лейквен, зберігав повне мовчання. їхали не поспішаючи, бо небезпека вже не загрожувала.
Хуан тримався осторонь. Коли до форту лишалося всього кілька годин, до нього під’їхав Медіна.
— Іди до молучів, — сказав він.
Хуан повільно підняв голову і глянув на товариша нерозуміючими очима, порожніми очима мертвого.
— Іди до молучів, — повторив Медіна.
— Чому?
— Ірігоєн був великою людиною в столиці і до того ж офіцер. А ти… — він не доказав.
— А я всього-на-всього індіянин? Тому мушу ховатись, як лис, якого вистежили?
Медіна вагався.
— Ми скажемо, що тебе вбили пеуенчі. Ніхто не тукатиме тебе. Я розмовляв з усіма, і ніхто не видасть тебе. Слово честі!
— Антуан теж?
Медіна похилив голову.
Хуан глянув на нього, і в його очах на мить з’явилася іскра життя.
— Я все одно не зробив би так. Я не ховатимусь тому, що одвернув од кордону війну.
— А так було б краще. Не назавжди, — додав Медіна поквапливо. — Може, всього на кілька тижнів.
Та Хуан похитав головою, і іскра життя в його очах знову згасла.
— Якщо вони захочуть посадити мене в тюрму за те, що я зробив, то нехай садять.
Скоро вони побачили форт, що височів над долиною. Поїхали не через Лейквен, як Хуан робив завжди, повертаючись з дозору, а в обхід.
Тут на розі були бастіони і важкі ворота, їх відчинили для них, назустріч загонові звідусіль побігли люди. Сюди збіглися всі вільні од роботи, обступили, розпитували. Хуан відчував здивовані погляди, звернуті на його індіянське вбрання, та йому було байдуже. Форт був його домом, був близький йому, але водночас форт був йому ворожий і чужий. Моралес скочив з коня, сів на землю під стіною довгої стайні і надав право іншим вести Аврелія Антуана до капітана. Йому було байдуже.
— А де лейтенант? — почув він, як хтось спитав.
Ніхто не відповів.
Медіна і Венегас зникли з полоненим у будинку комендатури.
Хуан знав дуже добре, що там сталося, ніби сам був при тому. Він сидів як індіянин, прихилившись спиною до стіни, обнявши руками коліна.
Деякий час там було тихо. Потім з відчиненого вікна долинув гнівний голос капітана. Медіна тихо відповів, а потім знову закричав капітан. Крики! Біганина!
Пісок зарипів під важкими чобітьми, і Моралес звів голову. До нього підійшли капрал і два солдати. У солдат в руках були рушниці, а капрал витяг револьвер.
— Сержанте Моралес, ви арештовані!
XVIII
Все було, як раніше, як до початку всіх подій, як у переддень прибуття Ірігоєна до Лейквена. За вікном повисла чорнильно-чорна ніч. Васкес сидів у своїй кімнаті і слухав перегукування варти: “Пост перший, все гаразд! Пост другий…” Все, як завжди. Небезпека минула, на кордоні спокійно. Проте все було не так, як раніше, і ніколи вже не буде так.
Капітан Васкес почекав, поки перегукнуться всі пости форту. Потім глянув на арауканця, що стояв перед ним. Це був молуч, високий, дужий воїн, він прийшов у форт сьогодні ввечері разом з п’ятьма іншими. Вони з’явилися перед ворітьми зненацька, наче виринули з-під землі, хоча дозори повинні були затримати їх принаймні кілометрів за двадцять од форту. Лейквен ще був на військовому положенні.
Молучі пригнали отару баранів — подарунок на знак дружби від Дикого Коня. А цей воїн, крім того, приніс послання. Васкес роздумував, чи покликати полковника, який фактично командував тут уже три дні, полковника окружного командування. Йому не завадило б почути, що хоче сказати Дикий Кінь. Та потім знизав плечима.
— Кажи!
— Наш вождь посилає тобі тридцять баранів на знак дружби і каже: одного з нашого племені ув’язнили у форті, мого брата по крові. Звільніть його. Він приніс мир і твоїм, і нашим хижам. З ним нічого не повинно статися. Нехай він повернеться до нас і живе у нас, як один з наших. Він оброблятиме поля і навчить нас вирощувати маїс і картоплю, щоб молучі могли жити з своєї землі, в мирі з білими. Я не дозволю, щоб з ним щось сталося.
Васкес зітхнув. Дикуни! Вони ніколи не зрозуміють білих. Коли б це залежало тільки від нього — дарувати Моралесу волю. Він ще раз зітхнув.
— Я вислухав послання твого вождя.
Молуч ждав, що відповість білий капітан Дикому Коню. Але, здавалося, капітан не міг чи не хотів давати ніякої відповіді.
— Наш вождь наказав мені привезти Моралеса в стійбище біля Кам’яної Голови.
Васкес нахмурився.
— Він у тюрмі, — коротко сказав Васкес.
— Моралес буде вільний, — заперечив арауканець. Це було не питання, це було ствердження.
— Як вирішить суд. А тепер ідіть!
— Моралес буде вільний, — повторив арауканець і вислизнув з кімнати.
Це скидалося на погрозу, і Васкес хотів уже покликати його назад, щоб примусити відмовитись од своїх слів, але передумав. Тепер це не мало значення. Значення мало те, що станеться завтра вранці, і він знав, що зробить. Все було добре обмірковано.
Він ходив по кімнаті, чотири кроки вперед, чотири — назад, Хуан Моралес у тюрмі, кращий штабс-сержант кордону! Він чекав суду: мусив бути суд, якщо солдат підняв зброю проти свого начальника. Він сам звелів арештувати Моралеса. Але Васкес не хотів його засудження і мрнш за все такого вироку.
Він знову подумав про воїна молучів, який тільки-но стояв у кімнаті і переказував йому послання свого вождя. Дикуни, так! Але вони знали, що існує вірність і справедливість. І вони відстоювали це.
Пани з окружного командування проти? Вони хвалилися, страшенно хвалилися. Вже через чотири дні приїхали полковник і два майори — судді, а також дві поважні особи — захисник і прокурор. О, все йшло як і годилось, у строгій відповідності з статутом. Каштан Васкес стиснув від огиди губи. А його вони примусили бути судовим засідателем.
Тільки чотири дні потрібні були їм, щоб учинити суд над індіянином Хуаном Моралесом, який застрелив білого. Процес над Аврелієм Антуаном тягтиметься місяці. А наказу окружного командування, про який він просив кілька тижнів тому, наказу, як йому бути з пеуенчами і французами, він чекав і досі. Коли б не Моралес, оце чекання дуже дорого обійшлося б Лейквену і всій прикордонній провінції. Загроза війни з індіянами та іноземна інтервенція не викликали такої реакції, як звістка про смерть Ірігоєна.
Він не втримався від гіркого зауваження. Однак пап полковник тільки подивився на нього з неприхованим здивуванням — з цим покінчено.
З цим покінчено! Не слід було додавати, що Моралес мав якісь заслуги. Тоді, може, треба додати, що він заслужив орден, застреливши Ірігоєна. П’ять панів з окружного командування винесли вирок ще до прибуття в Лейквен. А він був засідатель військового суду — у строгій відповідності з статутом.
— Заспокойтеся, друже! — крикнув полковник, коли Васкес попросив увільнити його хоч від цього. — Ми тут для того, щоб виконати наш обов’язок — навести нарешті на кордоні лад. Виконуйте й ви свій, або ми притягнемо вас до відповідальності. Дуже легковажно було посилати на індіянську територію з таким дорученням лейтенанта, який тільки-но з училища.