Втішає тільки те, що зрештою розум усе-таки переможе, хоча тебе вже не буде тут, щоб допомогти йому. І тепер розум наказує зберігати з індіянами мир. У білих ще немає сил колонізувати всю територію.
Якби у провінції було в п’ятдесят чи сто разів більше поселенців, ніж тепер, то тоді можна було б розв’язати цю проблему, а інакше — ні. Племена арауканців кінець кінцем змушені були б скоритись. Вони б визнали перевагу білих і задовольнилися визначеним для них становищем, яке все-таки було б значно краще, ніж їхнє примітивне життя з полювання і скотарства. Білі побудували б їм лікарні, залізницю і — хто знає — може, навіть школи. Треба було б ставитися до них по-батьківському суворо, але справедливо, і поступово виховати з дикунів цивілізованих людей.
Правда, багато надій Васкес на це не покладав. Індіяни — простий народ, кочівники! До цього часу всі зусилля ні до чого не привели. Капітан хотів підрахувати, скільки зусиль доклав до цього уряд, але дивно — нічого не міг згадати. Чому, власне, у всій провінції не було жодної школи для індіян? Хіба не заснував хтось кілька років тому в столиці “Спілку для сприяння арауканцям”? Та, певно, нічого з того не вийшло, бо спілку заборонили. Він оді гнав від себе ці думки. Арауканці, власне кажучи, не збиралися чогось вимагати. Вони хотіли жити й далі так, як жили досі.
Дехто з них, правда, намагався пристосуватися. У Лейквені — щоб не ходити далеко — було таких двоє: Курро та Моралес, обидва молучі. Торговець був не дуже приємною людиною, надто раболіпний і дбав тільки про власну вигоду. Однак він був тямущий. Розумів, що минулого не повернеш.
Моралес, навпаки, — повна повага до нього, капелюха геть перед цією людиною. Найкращий сержант, якого він будь-коли знав, і дійсно сповнений ідеї зберегти мир на кордоні.
Справді цікавий випадок. П’ятнадцять років тому під час великого індіянського повстання Моралес ще стояв по той бік. Тоді його звали не Моралес, а Стріла, і був він воїном молучів, одним з тисяч. І як тисячі інших, біг піл вогонь гармат, бачив, як праворуч і ліворуч падали воїни Його поранило в ногу. Сувора наука. Він так грунтовно вивчив її. Що став штабс-сержантом у форті Лейквен.
В армії інколи зустрічалися індіяни. Однак вище капрала не піднімався жоден. Йому, Васкесу, довелося добре поклопотатися перед військовим начальством, щоб добитися для Моралеса сержантського звання. Там не довіряли тим, у кого червона шкіра. Дивно! Моралес сто разів уже доводив свою надійність. Він знав, що арауканці розраховуються за всяке свавілля кров’ю і смертю, знав з гіркого досвіду. На всьому кордоні ніхто не вболівав за мир дужче, ніж він.
Отже Васкес наполягав на тому, щоб Моралесу спершу дали звання сержанта, а згодом — штабс-сержанта. В цьому випадку навіть військовий статут був на його боці, ота сто шістдесят сьома сторінка і ще далі півсторінки окостенілих положень, які він ненавидів над усе на світі. Наче можна було жити за статутом, та ще на кордоні.
Правда, у Моралеса було кілька безглуздих ідей: за фортом він протягом року обробляв невеличку дослідну ділянку, мав двох білих наймитів-поденщиків і вирощував зерно на посів. Урожай відправляв до молучів, силкуючись будь-що привчити їх до землеробства! Сміхота! Ніби можна прикладом і добрим словом щось втиснути в індіянський череп. Молучі зовсім не хотіли стати хліборобами. Вони були і лишалися кочівниками.
Але Моралес кохався в своїх фантазіях. Це нікому не шкодило. Свої обов’язки він виконував бездоганно. А як ловив контрабандистів! Безглуздо тільки, що через два, найбільш три-чотири роки їх звільнять. Таку незначну кару торговці зброєю зносили легко. Той, хто змінить його на посаді коменданта, зможе сказати, що йому пощастило — він мав такого сержанта.
Капітан знову подумав про нового лейтенанта, аристократа Ірігоєна, якого чекав завтра, і насупився. Знадвору через рівні проміжки часу долинав перегук варти: “Пост перший, все гаразд! Пост другий, все гаразд!” Форт Лейквен ніс вахту.
III
Сонячні промені зазирали у вікно, надворі греблися кури; певно, було вже нерано. Педрільо підхопився. Та нараз згадав, що сьогодні неділя, до школи не йти і можна спати скільки заманеться. Він випростався, потягнувся, аж хруснули кістки.
Це була не просто неділя, а базарний день, що буває раз на місяць. Сюди звідусіль сходилися арауканці — пеуенчі, молучі, а часом і гостінос. Несли виткані вручну ковдри, клубки вовни, вели коней та овець. У базарний день з міста приїжджали купці і поважно походжали повз довгі ряди індіян, які сиділи на землі зі своїми скарбами або стояли біля невеличких отар. Люди купували, продавали, торгувались. І все це тривало доти, поки на високому флагштоці перед фортом тріпотів прапор.
У Педрільо часу сьогодні не злічити. Він міг подивитися на солдатів, як вони миють коней і чистять зброю. Міг побігти до Куррової крамниці і послухати новини. Люди, зійшовшись на базар, розповідають такі історії, що аж рота розкриєш — історії з міста, з території індіян, з інших фортів. Він міг піти поплавати чи порибалити або те й друге разом. Міг потинятися по базару або вбити дику качку чи навіть зайця. Неділя схожа на помазаний медом пиріг, один шматок якого смачніший за інший, і шкода тільки, що не можна з’їсти весь воднораз.
Погано, що батько не лишився дома. Матері теж не сподобалося, що він так скоро зібрався в дорогу. Вона нічого не сказала, але Педрільо помітив, як сердито торохтіли у неї в руках миски. Пізніше, коли він уже лежав у ліжку, батьки ще довго розмовляли на кухні, і їхні тихі голоси долинали до нього разом з приємним запахом тютюну з батькової люльки. Тоді по-справжньому пахло домом.
Тепер з кухні линули інші пахощі: там варили каву і смажили яєчню. У Педрільо в шлунку загарчало, як собака на ланцюгу, і хлопець скочив з ліжка. В самій сорочці вибіг на подвір’я і підставив голову під кран. Вода була крижана і вмить прогнала дрімоту. На честь неділі й базару Педрільо надів нові темно-сині штани і зробив такий прямий проділ на голові, як довга тополева алея від селища до Млинової річки.
Потім вся родина сіла снідати: їли яєчню і пили каву. Без мундира батько не мав вигляду найповажнішої після коменданта людини у форті, а був як і всі батьки. Тільки волосся в нього було довге і підв’язане, за звичаєм індіян, червоною пов’язкою.
— Що нового в школі, хлопче?
— Нічого, тату.
— Чому ж нічого? Ви щось там вчите?
— Я навчився вираховувати, скільки стебел кукурудзи росте на полі. Треба тільки спочатку полічити ряди.
— Скільки росте кукурудзи — це добре. Ти й справді можеш полічити?
— Я покажу тобі.
— Гаразд, — мовив батько приглушено, бо в роті у нього був шматок гарячої яєчні. Він проковтнув її, запив кавою і спитав: — Ну, а що робить пан Гонсалес?
— Що й повинен робити вчитель-мучитель. — Ні, про його дурні жарти Педрільо нічого не розповідатиме.
— Тобто пан Гонсалес, а не вчитель-мучитель, — промовив батько ніби суворо, але його вузькі темні очі всміхалися.
З кухні прийшла мати і поставила перед ними тарілку з паруючими жирними оладками. Коси, які вдень мати підбирала у вузол, тепер звисали на спину, довгі чорні коси, зовсім без сивини.
— Тату, а хто оті двоє, яких ти вчора привіз у форт?
— Торговці зброєю.
— Цього року ти зловив їх аж п’ять.
— Може й п’ять.
— Тату, а чому тебе не зроблять капітаном? Ти ж виконуєш усю роботу.
Педрільо побачив, як темні батькові щоки стали ще темніші, він перестав жувати й насупив брови,
— Тому, що я ніколи не ходив до школи, хлопче. Хто хоче стати капітаном, повинен багато вчитись. — А по хвилі мовив: — Може, ти коли-небудь станеш капітаном. Через рік я пошлю тебе до школи в місто.