Степан Наливайко
Індоарійські таємниці України
Передмова. Індоарійські обрії України
Історія знає випадки, коли той чи інший народ називав свою країну так, а сусідні народи — інакше. Німці, наприклад, називають свою країну Дойчлянд, росіяни — Ґерманія, а українці — Німеччина. Щось схоже сталося і з назвою країни, що її ми сьогодні знаємо як Індія.
Давньоіндійські писемні пам’ятки донесли деякі старовинні назви цієї країни: Ар’яварта — «Країна аріїв» і Бгаратварша — «Країна Бгарати», де Бгарата — легендарний герой індійського епосу, син царя Місячної династії Душ’янти й царівни Шакунтали. З назви Бгаратварша постав короткий варіант її — санскритське Бгарата й хінді Бгарат. Саме Бгарат називається нині країна індійськими мовами.
У давні часи, коли іранці вирушали до Індії, то зустрічали на своєму шляху велику ріку. Її індійці називали Сіндгу, а іранці — Хінду або Хінд. Це йшло від фонетичних особливостей індійських та іранських мов. Індійське с іранці передавали як х: інд. сома — іран. хаома, інд. асура — іран. ахура, інд. Васуман — іран. Вохуман (грецькою Ахемен) тощо. Тому назва Сіндгу, Сінд по-іранському звучала Хінду чи Хінд. Населення на берегах Сіндгу-Сінду, яке називалося сіндгу, сінди іранці теж називали хінду або хінди. Внаслідок мусульманського завоювання значної частини Північно-Західної Індії (з ХІ ст.) державною мовою тут стала перська, тож і самі індійці поступово стали називати свою країну по-іранському: Хіндстан, Хіндустан, Хіндостан, а тоді й Індостан, Індстан — «Країна хіндів/індів». Так іранська назва могутньої ріки й людності на ній поступово означила всю країну індійців.
Подібним чином творилась і назва Індія. В основі її та ж назва ріки — Сіндгу, Сінд. Європейський варіант іранського Хінд — Інд. Тільки до цієї основи приєднане — ія, яке несе значення «країна» — Англія, Бразилія, Іспанія, Латвія тощо. На запозичене слово англійська мова вплинула фонетично — початкове х зникло, і країна стала називатися Індія. Саме ця назва поширена в світі, хоч у самій Індії більш уживана назва Бгарат, яка вважається більш патріотичною і ніби містком, перекинутим від сьогодення до славного минулого країни. На поштових марках країни вміщено дві назви її — Бгарат та Індія. Перша — мовою хінді, державною <3>[1] мовою, друга — англійською. Означення Індії як Хінд входить у назви індійських заводів, фірм, крамниць. Газети мають назви «Хінду», «Хіндустан», «Навбгарат таймс», «Таймс оф Індіа» тощо. Популярна форма привітання Джай Хінд — «Хай живе Індія!» Державна мова Індії, яку вивчають і в навчальних закладах України, має назву хінді (наголос на кінцевому і).
До хінду сходить і слово індус. Початкове h в слові hindu англійська мова втратила, зате подарувала кінцеве s — показник множини. І вийшло indus — «індійці». Слов’янські мови сприймають слово індус як однину, тому множина в них — індуси. Так у слові індуси з’явилося два показники множини — англійське s й українське и. В Індії словом хінду означають сповідників індуїзму, хінду — синонім до індуїст. Тож коли кажуть індус, мають на увазі насамперед належність людини до релігії індуїзму. До буддиста, джайна, сікха, мусульманина чи християнина, хоч він і живе в Індії, слово індус вжити не можна. Просто житель Індії, безвідносно до віросповідання — індієць.
Отже, бачимо глибоке засвоєння індійцями термінів сіндгу, сінди, Сінд, а також форм хінду, хінди, Хінд, Хіндустан як основи для багатьох важливих індійських термінів. Та найцікавіше те, що і народ сіндгу, і свою Індію, причому не одну, а дві, знали колись і терени Давньої України. Щоправда, сіндгу тут називалися сінди, а їхня країна — Сіндика.
Сіндів у Північному Причорномор’ї згадують вже найраніші античні автори. Геродот у своїй знаменитій «Історії» (ІV.28) повідомляє, що коли Боспор Кімерійський (Керченська протока) замерзає, то скіфи з Таврики (Криму) гуртами перебираються через замерзлу протоку до сіндів. Страбон і собі мовить про сіндів і називає їхню столицю — місто Сіндику (пізніша Ґорґіппія). Пліній Старший знає Сіндську Скіфію у пониззі Дніпра. Сіндів і Сіндику згадують у своїх працях Діодор Сіцілійський, Поліен, Амміан Марцеллін, Стефан Візантійський та інші автори. З ІV ст. до н.е. Сіндика — складова частина Боспорського царства (столиця Пантикапей, нинішня Керч), що впродовж тисячоліття (V ст. до н.е. — IV ст. н.е.) існувало на півдні України. Сіндів згадують і численні боспорські написи.
Проблема походження сіндів, хоч уже два століття перебуває в полі зору дослідників, досі не розв’язана. Ще з початку ХІХ ст., коли на сіндів уперше звернули увагу, саме їхній виразно «індійський» етнонім дозволив багатьом говорити про індоарійське <4> походження сіндів. Ця теза, хоча час від часу і зринала в наукових працях, але особливого поширення не набула. Так вже склалося, що «сіндська проблема» від самого початку вийшла за межі самого лише питання походження сіндів: визнання сіндів індоарійцями фактично означало б, що традиційна етнічна історія Північного Причорномор’я потребує перегляду. Адже, за офіційною схемою етноісторії, індоарійські племена як складова колишньої індоіранської спільноти залишили Надчорномор’я ще задовго до середини І тис. до н.е., тож і подальша етнічна історія регіону зводилася виключно до історії іранців, що лишилися, а пізніше — й греків. Визнання індоарійської природи сіндів одразу ставило б під сумнів таку концепцію «паніранізму» в Північному Причорномор’ї. А тому дослідники намагались шукати інші варіанти походження сіндів. І знаходили. Одні казали про іранську або кавказьку їх природу, іншим вистачало Страбонової констатації, що сінди — меотське плем’я. А що досі не з’ясована етнічна приналежність самих меотів, то це, по суті, мало що давало.
Степан Наливайко вперше поглянув на проблему походження сіндів інакше. Він просто звернувся до індійського епосу. Логічність такого ходу дивовижна: справді, якщо ми намагаємося з’ясувати походження народу, і є вагомі підстави вважати його індоарійським, то звернення до індоарійської традиції — річ цілком природна. Тим більше, як зазначають дослідники, основна частина індійського епосу склалася ще задовго до приходу індоаріїв в Індію, а отже, цілком може відображати історичні реалії місць, де раніше жили індоарійські народи. З іншого боку, перебування індоаріїв у Північному Причорномор’ї нині незаперечне — за це промовляє передусім значний індоарійський мовний пласт. Лінгвістичні дослідження останніх років — яскраве тому підтвердження.
Що вражає найбільше, так це те, що індійський епос справді чудово знає сіндів. У «Махабгараті» вони беруть участь у 18-денній битві на Курукшетрі — події, що склала основний сюжет пам’ятки. Степан Наливайко звертає увагу на одну надзвичайно характерну обставину — в індійському епосі сінди постійно діють поряд із сувірами: обидва племені завжди згадуються разом, у них спільна територія, єдине управління, схожі характеристики. Навіть більше: індійська традиція ототожнює сіндів і сувірів, називає їх одним етнонімом — сіндгу або саувіра, іноді — сіндгу-саувіра. І їхня країна називається Сіндгу, Саувіра або Сіндгу-Саувіра. Отже, індійський <5> епос стверджує близьку етнічну спорідненість обох племен.
[1]
Цифри, оточені знаками менше (<) та більше (>) позначають сторінки книги паперового видання. Номери сторінок стоять після тексту відповідної сторінки (