І самі тури рясно відбиті в українських назвах: ріки Тур, Туринка, Туричка, Тур’я, Турійка, Турочка, Тур’янка, Турла, Турець (озеро), <31> міста Тур, Турів і село Турів на Чернігівщині, Туриця, Турея, Турівля, Турка, Тур’ї Ремети на Закарпатті й Львівщині. Лише топонімів із Тур в Україні — близько ста, особливо їх багато на Закарпатті й Волині (ТСУ, 359). Волинський письменник Віктор Лазарук в екологічному романі «Світязь» пише: «Давня Волинь і Полісся — то край вічних дощів, невловимих ятвягів і диких турів. Тур був поширений по всій Європі й особливо на Волинському Поліссі. В Затурцях, Туропині, Туричанах, Туровичах, Турі й Турійську легендарні буй-тури водилися масово. Звір пасся на березі Тур-озера й Туреченського, пив шовкову воду з тихоплинної Турії. Такої густоти турової топонімії не знає жодна європейська країна. Але не тільки в географічних назвах тур продовжує жити. Він увічнив своє ім’я в людських прізвищах…» Останній представник цього найдавнішого виду тварин на землі загинув 1627 року.
У Давній Індії, як згадувалося, самців чорної масті жертвували Варуні, який асоціювався з нічним небом, тоді як Мітра — з денним. «Варуна — це ніч» мовить давній текст. Цар чи князь коронувався на престол тільки вночі. Санскр. varuna й укр. вороний — етимологічні двійники, у них спільне походження й однакове значення. Слово вороний наявне в назві Вороніж, тотожній назві Чернігів.
А ще — в загадковому виразі бусови врани зі «Слова о полку Ігоревім».
2. Бусови врани
Всю нощъ съ вечера бусови врани възграяху у Плъсньнска на болони, бъша дебри Кисани и несоша къ синему морю».
О. Трубачов пише: «Це місце в «Слові» лишається темним, здебільшого через загадки топонімії: Плеснеск чи Плесенськ шукали в Галіції (Галичині? — С.Н.) та біля Києва, назви ж Кисань так і не знайшли «на цілій Русі». А проте «Слово» в даному пункті містить точну, хоч і унікальну інформацію про округу Kisan, Kinsanous (XIV ст.) в долині Алушти, в Криму. Ця назва, при всій її етимологічній неясності й відносно пізній середньовічній документації, носить давній характер і локалізується в землі таврів. Контекст «Слова» лише підтверджує наше порівняння і вкладає його в точний маршрут бусових (?) воронів, які «…були в долині Кисанській і понеслися до Азовського моря» (бо синє море в давньоруській літературі — це Азовське море, пор. іще Синя вода = Дон)» (ІА, 59–60).
Як бачимо, вираз бусови врани О.Трубачов перекладає як бусові <32> ворони; він вагається лише щодо слова бусові, тому й ставить біля нього знак запитання. Слово ж врани у нього сумнівів не викликає, для нього це — іменник у множині, який означає ворони (птахи). Хоча насправді це прикметник вороний, в деяких і нинішніх слов’янських мовах — врани. Бусови (правильно бусове) — не гіпотетичний прикметник бусовий, що його тлумачили з тюркських мов то як босий, то як сірий чи сизо-рудий (ВЭ, 86), а множина від цілком реального іменника бус, тобто бусове. Форма множини з — ове властива українській мові: панове, сватове, братове, у «Слові» — хинове, тарголове. І сьогодні в карпатських селах чути колядки й щедрівки, в яких «межи горове два яворове», «попід борове лежать снігове», де «по городцях ростуть макове», а «по толойці цвітут ружове» (ФМ, 50). Цілком український і порядок слів у реченні, коли за іменником іде прикметник: бики половії, коні воронії.
Тож вираз бусови врани, правильно бусове врани — буси вороні, тобто чорні буси. А що таке буси, збагнути неважко: це бики, тури (пор. лат. bos — «бик», воножу назві Боспор — «Переправа Бика»). Означення тура латиною — bos primigenius «первісний бик», сюди ж укр. бузівок — «бичок». Автор «Слова» згадує время Бусово — чи не часи Боспорської держави, що існувала на теренах України майже тисячоліття, починаючи з Vcт. до н. е? Столицею її був Пантикапей (нинішня Керч), що називався і Боспор (слов. Воспор).
Отож бусови врани — це бики вороні, тури вороні, а звичніше й сучасніше для нас — вороні бики, чорні тури. Як виявляється, вони мають родичів і семантичних двійників іще в ІІ-І тис. до н.е.
3. Меланхлени й савдарати
У Геродота меланхлени — плем’я не скіфське, хоч і має скіфські звичаї. За В.Граковим, меланхлени мешкали на північ від скіфів царських на лівобережжі Дніпра, а царські скіфи займали степ уздовж Меотиди (Азовського моря) до Танаїсу (Дону) і північний Крим до гір, де мешкали таври — «бичичі». На Верхньому Дінці розташовує меланхленів Б.Шрамко. П.Третьяков відводить їм лісостепове лівобережне Подніпров’я і вважає, що назва меланхлени відбита в назвах Чернігів і Вороніж. Ю.Гаглойті гадає: меланхлени жили в ареалі сучасної Абхазії, вони ідентичні савдаратам, частині скіфів, а меланхлени — грецький переклад скіфського савдарати, бо осет. савдар — «чорновбраний». І Граков ототожнював меланхленів із савдаратами. ЗаЛ.Єльницьким, Геродотові <33> й кавказькі меланхлени — одне й те саме плем’я, а назва меланхлени асоціюється з чорними бурками кавказьких племен.
Отже, наявна певна розкиданість думок щодо меланхленів і їх локалізації. Та для нас істотно те, що вони жили в Давній Україні й що такий авторитетний історик, як П.Третьяков вбачає у них праслов’ян і пов’язує назву меланхлени з назвами Чернігів та Вороніж. Справді, етнонім меланхлени містить melan — із грецької «чорний». Назви обох міст мають елементи з цим значенням, а — іг та — іж (від ing «бик») — етимологічно тотожні. Тож назви Чернігів і Вороніж— «Місто ЧорногоБика». Хлени вмеланхлени тлумачиться як «одягнені», а підтвердження шукають в іран. савдарати, з якого нібито скальковане меланхлени. Проте осет. савдар насправді означає «чорний бик». Іранські мови знають слова й словосполучення, де дар — саме «бик», «тур»: пушту doure «тур», dyr в осет. zebidyr «тур» (пор. зубр), памірське (ваханськамова) d(ы)r-uksh — «тур-бик», де uksh споріднене з cанскр. uksha (англ. ox)//ukshan й авест. uhshan — «бик» (ВЯ, 197).
Тож савдарати, отже, й меланхлени — чорнобичичі, чорнотуричі. Сав-дар у савдарати тотожне тму-тор «чорний тур» у назві Тмуторакань — «Місто Чорного Бика»: перші компоненти в них семантично, а другі — етимологічно тотожні. Тмуторакань — двійник назв Чернігів і Вороніж. І слушно припускає український дослідник О.С.Стрижак, що назва Чернігів могла постати від Черніг — воно й означає «Чорний Бик». Додамо тільки, що запорозькі козаки знали й імена Чернега, Чорниш, Чорнята, Черняк, Черник, Черня, вжиткові зараз лише як прізвища. Із них Чернега, Чорниш стають до ряду прізвищ із значенням «Чорнобик», «Чорновіл».