Назва Кімерія-Сіверщина-Малорусь, тобто Чорнорусь, могла первісно означувати кімеро-чернігово-сіверські, древлянські й галицько-волинські землі, протиставлені в літописах Поляно-Руській землі, сприйманій як Біла Русь, тобто найбільш праведна й чеснотлива з-поміж інших. Назви малоруси — «чорнобичичі» й Малорусь — «Чорнорусь» на певному історичному відтинку і з цілком певних великодержавних міркувань зазнавали вмисного, цілеспрямованого й масованого наступу, що мав якомога затушувати, знецінити їх первісне значення і переосмислити до значення малороси й Малоросія, протиставного назвам великороси й Великоросія. Що якнайкраще лягало в концепцію безпідставного і штучного міфу про «старшого» й «меншого» брата. Хоча тут явне намагання поставити все з ніг на голову, бо насправді «старший брат» виявляється молодшим.
Отож малоруси-чорноруси — повнокровний і високостатусний етнонім, значеннєвий двійник етноніма кімери-сівери, який сходить до уявлень і реалій щонайменше кімерійсько-трипільських часів. <42>
Аратта, Трипілля й Україна
Останнім часом, так би мовити, на слуху назва Аратта, яку відомий український археолог та історик Юрій Шилов активно вводить у науковий обіг, прикладаючи її до Трипільської культури (ПРУ, 37–54). Що, звісно, має як своїх прихильників, так і опонентів. А тим часом про Аратту пише VIII книга «Махабгарати» — «Карна-парва», яка виступає важливим історичним джерелом, подаючи <42> про неї цінний, промовистий і досить розлогий фактаж, проливаючи світло на цю загадкову країну та її не менш загадкову назву. А найголовніше, відповідає на питання: чи правомірно прикладати назву Аратта до Трипілля зокрема й Давньої України взагалі.
1. Аратта в «Махабгараті»
Тож «Карна-парва» (надто 30-й розділ) чимало розповідає про Аратту, насамперед визначає її географічні межі:
«Де стоять ліси з дерева пілу, де течуть п’ять річок: Шатадру, Віпаша, третя — Іраваті, Чандрабгага, Вітаста й народжують шосту — Сіндгу, там лежать землі, найменовані Аратта» (КП, 111).
Поза сумнівом, ідеться про Пенджаб, згадуваний у «Влесовій книзі» як Пандеб. Саме там течуть названі річки, притоки Інду (давня Сіндгу, Сінд), хоча сучасні назви їх дещо інші: Шатадру — Сатледж, Віпаша — Біас, Іраваті — Раві, Чандрабгаґа — Ченаб, Вітаста — Джелам. Деякі з них мають українські паралелі: назва Шатадру значеннєво тотожна назві Стоход, назву Чандрабгаґа творять річки Чандра й Бгаґа (хінді Бгаґ), а в Україні — Буг і Шандра (на Київщині), Шандрова, Шандриголова Шандровець (СГУ, 617–618). Насиченість Криму індоарійськими мовними реліктами дозволяє співвіднести назву Джелам з ручаєм Джальман біля Сімферополя (СГУ, 169). Боспорський напис ІІІ ст. із Сіндики (Таманський півострів) знає ім’я Іравадій (КБН, 766). Цей же напис містить і ім’я Ґосак, споріднене з іменем половецького князя — Ґзак (Кзак), українським прізвищем Козак (запорожці знали й ім’я Козак) і винятково важливим для української історії терміном козак (див. окрему статтю).
Мовить «Карна-парва» й про насельників Аратти:
«Там, де виходячи з гір, течуть п’ять річок, живуть бахліки, яких називають аратти»; «Ті землі зовуться Араттою, народ зоветься бахліки, васаті й сіндгу-сувіри»; «Місто зоветься Шакала, ріка, що тече з гір, — Апаґа, самі бахліки називаються джартіки».
Тож найперший висновок із процитованого той, що назвою Аратта означені низка племен Північно-Західної Індії — бахліки, васаті, сіндгу-сувіри, мадри та ін. Вони виступають у «Карна-парві» під загальною назвою аратти, араттаки, араттці або жителі Аратти. Оскільки до араттів віднесені й сіндгу-сувіри, уточнений ареал Аратти визначається як Пенджаб+Сінд. Нині Сінд — історико-географічна область і провінція на південному сході Пакистану, в басейні <43> нижнього Інду, корінні жителі якої — сіндги або сінди. Тож географічно назва Аратта покриває ареал колишньої Індської цивілізації на північному заході історичної Індії. Ця перша з відомих цивілізацій на теренах Індії (у межах до 1947 р.) виникла на початку ІІІ тис. до н.е. на берегах Інду, звідки й назви її — Індська цивілізація або Цивілізація долини Інду. Інші назви її — Хараппська культура чи просто Хараппа. Культура ця стала точкою відліку історії Індії, як точкою відліку для історії України стала Трипільська культура — Трипілля. Дехто вважає, що саме Індська цивілізація під назвою Аратта фігурує в шумерських епічних поемах ІІІ тис. до н.е. За античними джерелами, назва ця утримувалася аж до перших століть нової ери. Принаймні, «Перипл Еритрейського моря», який описує події І ст., згадує аратріїв, ототожнюваних з араттами Пенджабу (ИАМ, 252, 296).
«Карна-парва» містить і деякі етнографічні подробиці про араттців. Зокрема, що «…в багатолюдному місті Шакала кожної чотирнадцятої ночі темної половини місяця ракшаска (демониця) співає, б’ючи в барабан…», що «їдять бахліки з дерев’яного й глиняного посуду» тощо.
Та що найхарактерніше для «Карна-парви» — це різко негативне ставлення до Аратти і її насельників. Пасажі про них часто завершуються недвозначними висновками-порадами: «Бахліків, називаних араттами, мудрому варто уникати», «Нечестивих і безвірних бахліків слід всіляко уникати», «Не слід відвідувати ці країни, де понищена дгарма», «Не подобає арію лишатися в них навіть два дні» тощо (КП, 110–112).
Чим же Аратта заслужила такої неласки? Відразу слід відзначити істотну особливість: про неї розповідають виключно представники жрецтва — брахмани. Тож найперша думка, яка спадає, що причина такої нелюбові лежить саме в релігійній площині.
Найбільше брахманам дошкуляє те, що араттці полюбляють міцні напої з борошна й меляси, споживають коровину з часником і млинці з м’ясом, п’ють не тільки коров’яче молоко. Що захмелілі чоловіки й жінки у вінках танцюють і горлають сороміцьких пісень, що жінки, коли помре чоловік, не сумують, а танцюють на похороні, що релігійні обряди сповняє не жрець, а цар. І що вони не дотримуються закону-дгарми, що тут брахман стає воїном-кшатрієм, а вайш’я-землероб чи торговець — цирульником або, навпаки, цирульник стає вайш’єю чи й навіть брахманом. Із цього випливає ще один суттєвий висновок: араттці в домахабгаратські часи знали суспільний поділ <44> на чотири стани (неодмінна ознака праведності), а потім з якихось причин набули слави безвірних і нечестивих. «Невдячність, зазіхання на чуже, пиття хмільного, розпуста — немає такого беззаконня, яке не було б для них законом. Сором і ганьба араттакам, жителям П’ятиріччя!» — так підсумовує розповідь про Аратту і її насельників «Карна-парва» (КП, 111–113).