Творців «Махабгарати», теж брахманів, прикро вражає, що в Аратті танці — елемент поховальної обрядовості. І що в дні парванів (зміна місячних фаз) араттці влаштовують обрядовий «розгул», тоді як істинні арії відзначають ці календарні події постом і статевою повстримливістю.
Не схвалюють брахмани й того, що араттці споживають не тільки коров’яче, а й молоко інших свійських тварин і продукти з нього, що їдять вони з дерев’яних і глиняних мисок. У провину араттцям ставиться риса їхньої культури, природна для північан, але невластива для південців, жителів долини Ґанґи. Носії ведійсько-брахманської культури вживали здебільшого «разовий» посуд із пальмового листя. На північному ж заході Індії, де пальм немає, в ужитку був якраз дерев’яний і керамічний посуд.
Ворожість творців «Махабгарати» до племен Північно-Західної Індії виявляється не тільки в несхвалюванні їхніх звичаїв і трибу життя. Різко негативна роль в основному епічному сюжеті відводиться і правителям тутешніх царств. Відчутний насамперед той нюанс, що в називанні Сінду й Пенджабу Араттою важить не стільки географічна точність, скільки ствердження «нечистоти» областей, охоплених цією назвою.
Історично значущий і принцип розмежування різних племен, які зійшлися для битви на Курукшетрі, описаній у «Махабгараті». Битва ця, як на дослідників, відбиває багатовікове протистояння арійської, ведичної культури, племен і держав північної частини долини Ґанґи двом ворожим політичним силам: Сходу (Маґадга, Анґа) й Північному Заходу (Пенджаб, Сінд). Неприхильність до жителів Сінду й Пенджабу, як і взагалі до Північно-Західної Індії, почасти зрозуміла: серед них були шаки, явани, бахліки й тукхари. Тобто скіфи, греки, бактрійці й тохари, які ще з часів Олександра Македонського почергово підкоряли цей ареал своєму політичному й культурному впливу. Та аналіз етнографічних даних про людність Пенджабу й Сінду у розділах 27 і 30 «Карна-парви» спонукає гадати: культурна відчуженість північно-західного ареалу заклалася ще до появи тут чужоземних завойовників. <45> Провідна роль у культурі цих областей відводиться субстрату — «спадку Аратти», який деякі дослідники в історичній перспективі ототожнюють з цивілізацією долини Інду.
Дивує дослідників і те, що «варварським» і «нечистим» народом серед араттців виводяться й мадри, які в ряді давніх текстів виступають носіями арійської культури й ведійської мудрості. Як на дослідників, головна причина такої переміни в ставленні та, що мадри лишилися в Пенджабі, тоді як більшість індоарійських племен просунулася на схід, у долину Ґанґи. Тому в поведійський період Північно-Західна Індія розцінюється вже як «варварський», чужий культурно й ворожий політично регіон.
Не виключено, що етнокультурне й політичне протистояння ведійсько-ортодоксальних племен Мадг’ядеші (північна частина долини Ґанґи й прилеглі території) двом ворожим областям — Північному Заходу (Сінд, Пенджаб) та Південному Сходу (Маґадга, Анґа) якраз і склало історичне підгрунтя оповіді про велику битву «Махабгарати». Причиною відчуження Північно-Західної Індії могло бути й те, що коли основна маса індоаріїв одійшла далі на схід, тут пожвавилася субстратна культура спадкоємців цивілізації долини Інду («пізня Хараппа»). Як і те, що й далі тривали припливи сюди іраномовного й іншого прийшлого населення.
2. Що означає Аратта?
Отож при тлумаченні назви Аратта слід зважати на загальний контекст, у якому вона постає в «Махабгараті», на негатив епічних джерел щодо неї. Бо саме тут може критися розгадка назви. Та найперше важливо з’ясувати: які ж компоненти творять цю назву.
Якщо глянути на сучасну карту Індії, то індійський Пенджаб (частина історичного Пенджабу 1947 року одійшла до Пакистану) сусідує на півдні зі штатами Махараштра й Ґуджарат (давня Ґуджарраштра), в межах якого були давні держави Сураштра й Навараштра. Перші згадки про області Махараштри датовані VII ст. до н.е.: тут існували дрібні держави Ґопараштра, Маллараштра, Пандураштра, Апараштра, Відарбга й Ашмака. Назва Махараштра — «Велика держава» сукупно й означила ці 6 держав. Більшість перелічених назв містить, як бачимо, раштра, із санскриту — «країна», «держава» (СРС, 544). Буддійські джерела подають ці назви як Махараттха-Махаратта, Сураттха-Суратта, Навараттха-Наваратта тощо. Тобто раттха, <46> ратта — різновиди санскр. раштра.
Природним продовженням ланцюжка Ґуджарратта-Махаратта-Суратта-Наваратта на північ є Пенджаб і Сінд — Аратта, із тим самим ратта. Махаратта, Суратта, Наваратта у санскриті — Махараштра, Сураштра, Навараштра, тож санскритська форма назви Аратта — Араштра. Таким чином, ареал назв із раштра-ратта охоплює Північно-Західну Індію, ареал якраз Індської цивілізації. Саме з ним Україна виявляє найбільше гідронімно-топонімних сходжень (ГУ, 19).
Отже, назва Аратта розкладається на А+ратта, санскр. А+раштра. Тож Су-раштра — «Добра країна», Нава-раштра — «Нова країна», Ґуджар-раштра — «Країна ґуджарів». Раттха-ратта — форми раштра мовою палі, буддійським санскритом. Палі відноситься до пракритів — просторічних мов. З палі перекладав буддійські твори для своєї антології давньоіндійської літератури Павло Григорович Ріттер (1872–1939) — перший український санскритолог, основоположник вітчизняної наукової індології.
Буддійські тексти знають інші назви з раттха-ратта: Аджіта-раттха — «Непереможна країна», Дева-раттха — «Божественна країна», Куру-раттха — «Країна (племені) куру», Махіпала-раттха — «Країна (династії) Махіпала», Пуліндараджа-раттха — «Країна царів (племені) пулінда», Панчайоні-раттха — «Країна п’яти лон» тощо (PL, 199).
Хорезмійський учений-енциклопедист Абу Рейхан Біруні (973-1039) у своїй фундаментальній «Тарих-уль-Хинд» («Історія Індії») серед країн в аґнеї (на південному сході) називає країну Раштра (де й країни Відарбга, Вріша, Тріпура, Шавара). Знає він країну Раштра і в айшані, тобто на північному сході (Бируни, 275, 277).
Нинішню Махараштру населяє людність середземноморської, а по західному узбережжю — альпійської і динарської рас. У Мумбаї (раніше Бомбей), столиці цього штату, живуть зороастрійці-парси, належні до вірменоїдної раси. Населення Ґуджарату теж належить до альпійської і динарської рас. Давні ґурджари, пізніші ґуджари, а нинішні ґуджаратці виявляють помітну схожість із жителями Грузії. Перська назва грузина — гурджі, а в запорозьких козаків і сучасних українців побутують прізвища Гурджій, Гуржій. У ХVIII ст. великим візирем князівства Ґуджарат був український козак на оттоманській службі Яків Малик (ЕУД, т.4, 25). Махатма Ґанді, творець незалежної Індії — ґуджаратець. <47>