«Ріґведа» згадує 11 царів-пауравів (нащадків Пуру), а серед них — Девашравас, Судас і Сомака. Ім’я Девашравас має шравас, тотожне слав в українських іменах і назвах. Тому слов’янська форма імені — Девослав чи Богослав, оскільки санскр. deva — «бог». Прикметно, що імен зі шравас чимало в «Ріґведі» й «Махабгараті», але сучасні індійці ні імен, ні назв із цим елементом не знають. Зате в українців та інших слов’янських народів подібні імена й назви вжиткові й досі. Це може означати, що ведійські арії принесли їх зі своєї попередньої батьківщини, тобто і з України.
Ведійське ім’я Судас — «Щедродайний» тотожне українському прізвищу Судас, похідне від якого — Сдасюк. Прикметно, що двоє відомих мені сучасних носіїв цих прізвищ причетні до Індії: О.Судас — журналіст, який вивчав і мову хінді, а Г.Сдасюк — російська індологиня (українського походження, якщо це її дівоче прізвище), авторка книги «Штати Індії».
Ім’я Сомака похідне від Сома — «Місяць» і означає «Малий Місяць», «Півмісяць». Ім’я Саумака (хінді Саумак, Савмак) — «Нащадок Сомаки» мав онук Сомаки, цар Друпада (HN, 383), батько Драупаді, спільної дружини п’ятьох братів-пандавів. А вихованцем <50> боспорського царя Перісада V (ім’я має індійські паралелі), був Савмак, котрий 108 року до н.е. повстав проти свого вихователя й захопив владу на Боспорі. Санскр. Сомака мовою хінді — Сомак, а «Реестр» 1756 року фіксує козацькі прізвища Сомак, Сомай, Соменя (РЗВ, 52, 31). Іранська ж форма імені Сомак — Хаомак, Хомак.
Більше про пуру-пауравів у «Махабгараті», яка подає романтично-драматичну оповідь про царя Яяті й п’ятьох його синів — Яду, Турвашу, Ану, Друх’ю та Пуру, епонімів однойменних племен. Яду й Турвашу — сини Яяті від законної дружини-брахманки Деваяні, а Ану, Друх’ю, Пуру — від таємної дружини, кшатрійки Шарміштхи. Всупереч звичаю, трон посів наймолодший брат — Пуру. Бо коли розкрилося, що в Яяті троє синів від Шарміштхи, тесть прокляв молодого ще царя на довічну старість. Яяті слізно благав синів узяти бодай на час його старість, а йому віддати молодість. Лише Пуру зважив на батькове прохання, тому й став царем, родоначальником пауравів і царської династії (ТРС, 51–57).
Міф про трьох синів царя Яяті від Шарміштхи близький до скіфської легенди в Геродота про Ліпоксая, Арпоксая і Колаксая — трьох братів і родоначальників скіфських племен. Першим царем і засновником царської династії теж став наймолодший брат — Колаксай, і теж заслужено. Бо тільки йому далися до рук 4 предмети, що впали з неба — золоті чаша, сокира, плуг і ярмо. Символіка небесних дарів прозора: чаша символізує жерців, сокира — воїнів, плуг — землеробів, ярмо — залежних общинників. Тож Колаксаєве плем’я визнавало поділ суспільства на 4 стани, що, як на брахманів, неодмінна ознака праведності. «Царські скіфи» й Колаксай функціонально тотожні епічним пауравам і Пуру, отже, й пуру-пауравам «Ріґведи». Племена Пуру й Колаксая — сповідники дгарми, а племена їхніх старших братів — ні. Втім, ім’я Пуру й Кола (санскр. kula) в імені Колаксай (ксай «цар») — семантичні двійники й означають «рід», «плем’я» (ТРС, 187–191).
Східнослов’янський аналог «царських» скіфів і ведійсько-епічних пуру-пауравів — поляни. Лише їм властивий ореол праведності, бо вони (за «Літописом Руським») «мали звичай своїх предків тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх і до сестер, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили (її) ввечері, а назавтра приносили (для його родини) те, що за неї дадуть». Тоді як «…деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один <51> одного, (і) їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води… А радимичі й в’ятичі, і сіверяни такий обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів’я (було) у них перед батьками і перед невістками. І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами».
Цей літописний пасаж дивовижно нагадує характеристику племен Аратти в «Махабгараті». Серед українських «араттців» бачимо сіверів, а серед індійських — сувірів, близьких родичів українських сіверів (ТРС, 10–17). Індійському й українському племенам абсолютно різні й незалежні джерела, віддалені географічно й часово тисячами кілометрів і років, дають однакову характеристику. Що навряд чи поясниш простою випадковістю, а не тривкою і давньою традицією..
Троє братів і в легендах про походження Києва — літописній (Кий, Щек, Хорив) і вірменській (Куар, Мелтей, Хореан). Перші — князі Полянської землі, другі — області Палунь. Хоча серед імен братів немає такого, від якого постали б назви Палунь і Полянська земля, не виключено, що обидві назви, як і поляни, причетні до Пуру й пуру-пауравів. Тим більше, що санскр. r часто відповідає слов’янському л, а санскр. puru — «багато» тотожне грец. полі — «багато», санскр. pur — «місто» тотожне грец. поліс й укр. поль//піль (у назвах міст). Було скіфське плем’я пали і ватажок його — Пал. За вірменською легендою, батьки трьох братів — двоє індійських князів, Деметр і Гісане (ТРС, 222–236). Тож у легендах про походження Києва з’являється відчутний індійський струмінь.
За Нестором, пізніша назва полян — руси, збірне русь. Назва ж руси, зазначає візантійський автор ХІІ ст. Іоан Цец, тотожна назві таври. Таври й руси — один народ під двома різними назвами: грецькою (таври) й місцевою (руси). А в ІІІ ст. до н.е. жителі Херсонеса Таврійського, літописного Корсуня у так званій Херсонеській присязі клянуться: «…я охоронятиму для народу састер і не розголошуватиму нічого потаємного ні еллінові (!), ні варвару…» (КЛХ, 10). Састер тут суто індійський термін для священних книг — шастр, які регламентують життя давнього й сучасного індійця.
Шастри формують і дгарму — основоположне поняття індійської філософії, що означує світолад, вселенський закон, непохитність космічних процесів (зміна зими весною, дня ніччю, рух небесних світил, плин річок тощо). Попередницею дгарми була ведійська арта. На арті-дгармі тримається впорядкований, ор<52>ганізований, гармонійний, праведний, справедливий світ, його моральні, етичні, суспільні, релігійні устої. Термін дгарма-арта не має певного лексичного відповідника, а залежно від контексту означає «лад», «правило», «право», «закон», «віра», «засади», «устої», «обов’язки», «приписи», «норми».
Таври-руси-поляни — раштри-ратти, праведні, а їхня країна — Раштра-Ратта-Артанія. За критеріями «Карна-парви», вони сповідники дгарми й приписів шастр. Інші племена а-раштри, а-ратти, ан-арти, анархічні, а їхня земля — Араштра, Аратта чи Анарта — «Не-арта».
Саме тут, схоже, коріння не завжди мирних взаємостосунків полян із сіверянами й деревлянами, стійкого суперництва полянських і чернігово-сіверських князів. Останні ще в порівняно недавні історичні часи прагнули до самостійної від Києва політики, активно родичалися з половцями, прихильно ставилися до опозиційних Києву князів, посідали престол у Тмуторакані-князівстві на території давньої Кімерії-Сіндики-Сіверщини. Через що дехто навіть закидає сіверам розпалювання внутридержавних чвар. Це можна пояснити лише давньою і цілком реальною традицією. Та й про історичні факти ми судимо переважно з київського літописання, у його не завжди безпристрасних оцінках і баченні подій.