Кілька слів про три згадані найшляхетніші печенізькі роди: Iavdiirti, Kuar-tsytsur, Havuk-singila. В першій назві прозирається ім’я Yadu, родоначальника ядавів, з яких походили божества Крішна-Чорнобог і Баладева-Білобог. Ядави ж споріднені з літописними ятвягами (ТРС, 51–57). В останній — цікавий компонент singila, бо нагадує часте в раджпутських та пенджабських прізвищах слово sinh — «лев», а лев — уособлення царя і символ воїнської доблесті й мужності. Не слід, мабуть, обминати увагою і те, що в Україні є річки Хінґул, Інгул та Сінгур, якраз в ареалі замешкування індоарійських племен. Що ж до назви Куар-цицур, то показово, що ім’я Kuar мав один із трьох братів вірменської легенди, яка співвідноситься з літописною ле<61>гендою про Кия, Щека й Хорива. А вірменська легенда називає батьками трьох братів двох індійських князів — Деметра й Гісане. Тобто і ім’я Куар, і сама легенда пов’язується з індійцями (детальніше див.: ТРС, 222–236).
Санскр. g/k в деяких випадках дає на українському грунті х, що видно з прикладів: хінді gosayin — укр. хазяїн, санскр. gopta — «воїн», «захисник» — укр. прізвище Хопта, санскр. gudabha «бики/корови» — укр. худоба тощо. Тому, судячи з усього, санскр. kota (хінді kot) — «фортеця» має свого близького родича хот, відбитого в численних українських назвах: села Хотів і Хотянівка біля Києва, багаті пам’ятками IV–I тис. до н.е. (доба неоліту й бронзи, скіфський період). А біля Хотянівки виявлено й городище, де, за переказами, стояло літописне місто Хотин. Це й Хотівля, Хотенівка, Хотинівка, Хотіївка, Хотенич, Хотуничі, Хотьминівка, Хутка тощо в різних ареалах України. І, звичайно ж, Хотин — місто, нині райцентр на Чернівеччині, назва якого в такому разі тлумачиться як «Фортечин». Тут 1621 року українські й польські війська під проводом гетьмана Сагайдачного, здобули славну перемогу над турками. За свою історію місто називалося Хотінь, Хутінь, Хотень, Хотина і входило спершу до складу Київської Русі, а потім — до Галицького князівства. Показово, що й воно розташоване на високому, правому березі Дністра. І як знати, може, воно якраз із тих печенізьких фортець, про які писав у своєму творі візантійський імператор.
Санскр. kota (koti, kuti, kutiya), яке має і значення «оселя», «дім», споріднене з укр. хата, досить ужитковим в українських назвах. Насамперед це місто П’ятихатки (раніше — П’ятихатка) — районний центр на Дніпропетровщині, назване нібито за п’ятьма хатами перших поселенців — братів Потабашних (ТСУ, 293). Дві П’ятихатки маємо в Криму, одна в Красноперекопському районі, прилеглому до Сиваша. Притока кримської річки Салгір у басейні Сиваша (захід Азовського моря) — Бештерек, «П’ятирічка» (тюрк. беш — «5»).
Село П’ятихатка є в Миронівському районі на Київщині. Правителі князівства Канґра неодмінно додавали до імені приставку Чандра, тобто «Місяць». А в Миронівському районі є річка й село Шандра. Річка Чандра є і в долині Канґра. У тому ж Миронівському районі біля с. П’ятихатка є і с. П’ятирічка. А назва Пенджаб означає «П’ять річок», «П’ятиріччя». Одна з річок Пенджабу — Чандрабгаґа, назву якої складають назви двох річок — вже відома Чандра та Бгаґа (суч. Бгаґ, пор. укр. Бог, Буг).
Іменник хата в українських назвах, як бачимо, найчас<62>тіше поєднаний із числівником «п’ять». Число «5» наявне в назвах П’ятигори, П’ятиозерна, Бешуй (пригірське кримське село). Село П’ятигірці фіксується в колишньому Лубенському повіті, річка П’ятигірка — в Житомирській області, там же село й річка П’ятка (тече через Райгородок на Бердичівщині). Ріка П’ятна на Чернігівщині — притока Десни. У басейні Південного Бугу маємо річку Беш-Байрак — «5 байраків» (притока Мертвоводу), в басейні Азовського моря є ручай Бесташ; урочище Бешташ, досл. «5 каменів», яке має іншу назву — Кам’яні Могили або Бесташ-горби. На Київщині в Тетіївському районі є село П’ятигори (СГУ, 47, 454). Назва цікава можливою спорідненістю з назвою Пантикапей, що її мала столиця Боспорської держави. Де панти може означати «5» (пор. рenta — «5» у латинських словах, наприклад, пентаграма, Пентагон тощо), а капей — «гора» (пор. слов. капь, капище). Тобто в такому разі Пантикапей може означати П’ятигорськ, тобто Місто П’яти пагорбів, Місто п’яти святилищ.
Тож не виключено, що і в етнонімі печеніги наявне число «5». Окрім етноніму пенджабці, Індії відомий і давній етнонім панчали, панчалійці, жителі давньої держави Панчала, назву якої творять санскр. pancha — «5» і la, прикметниковий суфікс. Панчала означає «П’ятерична», «Складена з п’яти (частин, річок, гір, племен тощо)», «Належна п’яти/ п’ятьом». Ця давня країна простягалася від Гімалаїв до ріки Чамбал, тобто охоплювала й територію нинішнього Пенджабу. На захід від неї жило плем’я куру. Вважається, що панчали й куру в основному й творили цивілізацію долини ріки Ґанґи. Назву куру зводять до легендарного царя Куру, що привів свій народ із Пенджабу до Курукшетри — «Поля Куру», священної землі між ріками Сарасваті на півночі й Дрішадваті на півдні — пор. болото Курушан в басейні Азовського моря, де жили індоарійські меотські племена; село Курошани на Запоріжчині в Токмацькому районі (СГУ, 304). Шан тут — «край», «країна» (пор. назви Бадахшан, Зеравшан, Хорасан, Уструшана — копія назви Україна), тотожне санскр. стхан (очевидно, й стень у назві Коростень). Є певні підстави припускати, що термін каурави на означення нащадків Куру, споріднений з терміном кравенци-коровичі «Влесової книги».
Родовим означенням представників династії, що правила в Панчалі — сомаки (сома — священний напій і Сома — Місяць, Чандра). Народ Панчали звався панчали, панчалійці, тому привертають увагу українські назви Панталія, <63> Пантин, Пантинець, Пантаївка (СГУ, 411). А також Пантикапей, нинішня Керч.
Отож етнонім печеніги може тлумачитися з урахуванням числа «5» у ньому. По-перше, це можлива тюркська трансформація етноніма. Де санскр. панча — «5» тотожне пече (тюркське беш), а ніг тюркський присвійний суфікс нинґ (пор. тюрк. мен «я» — менинґ, «мій», биз «ми» — бизнинґ, «наш»). У такому разі, тюрк. бешнинґ означає «належний п’ятьом», «п’ятеричний» й точно відповідає санскр. panchala. Панчала могло звучати Пантала, бо латиною «5» — penta. Ця особливість, очевидно, відбита в назві Пантикапей, відомої нам із грецьких джерел.