Отож в один ряд з індійськими іменами Ґотам і Врішоттам, іранським Рустам закономірно стає і боспорське ім’я Ґосак. Ґо у ньому означає «бик», а сак — «дужий», «сильний», «могутній». Отже, ім’я Ґосак означає «Бикомогутній», «Могутній, як бик», а переносно — «Сміливець», «Богатир», «Герой». Бо поняття бик невіддільне від воїнського стану, воно уособлює чоловічу снагу, відвагу, мужність. Порівняння воїна, богатиря, царя чи бога з биком — звичайне явище в епосах і міфологіях багатьох народів, серед них і українського. Шумерське gud — «бик», часте в клинописних текстах, вживається якраз у значенні «богатир», «герой». Як зазначає відомий перекладач «Махабгарати» Борис Смирнов (1891–1967), уродженець села Козляничі на Чернігівщині, у деяких текстах санскритське врішабга/рішабга повністю втратило свій первісний зміст «бик», «тур» і означає тільки «герой», «ватажок», «цар». У давньоукраїнській епічній пам’ятці «Слово о полку Ігоревім» найвищою оцінкою воїнської доблесті є епітети яр-тур і буй-тур. <87>
Семантичним двійником імен Ґосак, Ґотам, Рустам, Врішоттам є санскритське Сувіра (хінді Сувір, українське Севір), що його мав легендарний предок індійського племені сувірів, споріднених з українськими сіверами. А також Балавіра (хінді — Балвір, Бальвір, пендж. — Балбір), яке мав старший брат Крішни, землеробське божество, і яке рясно відбилося в прізвищах запорозьких козаків — Балвір, Бальвір, Балбир і Балбиренко. Ці обидва імені й собі несуть зміст «Справжній Муж», «Неперевершений Богатир», «Незрівнянний Герой». Відповідно тлумачаться й етноніми сувіри та сівери — «справжні мужі», «доблесні богатирі», «могутні герої» (ТРС, 10–12).
Слово ґо — «бик» винятково плідне в творенні індійських імен, назв і важливих соціальних термінів. Декотрі з них відбились і на українському грунті: санскр. ґошала — «корівник» і укр. кошара; ґотра — «рід», «сім’я» (досл. «череда/гурт корів») і отара; ґосаїн — «господар», «всевишній», «господь» (досл. «власник корів/биків») і хазяїн; ґопта, ґоптар — «захисник», «воїн» (досл. «охоронець корів/биків», «пастух») і українські прізвища Хопта, Хобтя, Гоптар; ґопал, ґопала — «пастух» (досл. «захисник худоби»), яке стало популярним іменем Крішни — Ґопал, Ґопала, і козацькі прізвища Гупал, Гупало, Гупалов, Гупаленко; ґопака, ґ — «пастух», «воїн», «староста», «цар» і знаменитий гопак — улюблений танок запорозьких козаків тощо. Найвідоміший роман класика індійської літератури Премчанда (1880–1936) називається «Ґодан» (ґодан — обряд дарування/дання корови брахманові) і вийшов українською під назвою «Жертовна корова» в перекладі автора цих рядків. У давній назві Ґіпаніс на означення Південного Бугу й Кубані, компонент Ґі дещо видозмінене go/gu — «бик», а pani в санскриті — «вода», «ріка». Тобто назва Гіпаніс, як і Кубань, означає «Бик-ріка».
У зв’язку зі «Словом», боспорським іменем Ґосак і українським терміном козак цікаве ім’я половецького князя — Ґзак (має і форму Кзак) про що індійський перекладач давньоукраїнської пам’ятки бенгальською мовою Джоґоннатх Чокроборті каже:
«При роботі над перекладом «Слова» (бенгальська назва «Іґор-ґатха» — С.Н.) мені відкрилося багато спільного в культурі Русі йІндії. Я не міг собі уявити, що відкриття за відкриттям чекають на мене при роботі над текстом «Слова». Наведу лише один приклад: два дуже схожих імені зустрічаються в «Слові» й «Раджа-таранґіні» — кашмірській хроніці, написаній віршами на санскриті, — Ґзак і Ґаззак, імена двох <88> негативних персонажів. «Раджа-таранґіні», як і «Слово», написана в ХІІ столітті» (Весть, 33). Зазначимо лише, що Ґзак і Ґаззак негативні персонажі лише для авторів «Слова» й «Раджа-таранґіні», а для самих половців, котрі, як ми бачили, не тюркомовні, а індомовні, ім’я Ґзак — високостатусне й високопрестижне, інакше б його не носив половецький князь. Цілком можливо, що це ім’я має те саме походження і значення, що й боспорське ім’я Ґосак та український термін козак. Тим більше, що й воно засвідчене в історичній Україні.
Ім’я Ґосак писемно зафіксоване в боспорських написах із Сіндики, історичної Кімерії, країни сіндів-сувірів-кімерів, родичів українських сіверів (ще одна Сіндика, інакше — Сіндська Скіфія, була в низів’ях Дніпра). Датується ім’я Ґосак початком ІІІ століття, тобто воно побутувало щонайменше за дванадцять віків до постання Запорозької Січі. Термін ґосак та ім’я Ґосак знали стародавні індійці й іранці, скіфи й слов’яни ще з початку І тис. до н.е., що засвідчують їх значеннєві двійники Ґотам і Рустам, Сувір і Бальвір — суто воїнські імена, посталі з первісних епітетів для хороброго воїна.
Саме з індоіранським gosak на означення відважного, мужнього, доблесного воїна-лицаря і споріднене овіяне славою й оспіване у піснях звитяжне слово козак. <89>
Тірґатао: цариця з іменем богині
Античний історик Поліен у своїх «Стратегемах» («Військових хитрощах») розповідає про цікаві, іноді трагічні події, що мали місце на землі Давньої України на початку IV ст. до н.е., про романтичну й водночас драматичну долю цариці-меотянки Тіргатао, дружини сіндського царя Гекатея.
Боспорський цар Сатир знову привів до влади скинутого царя сіндів Гекатея і навіть віддав йому в дружини дочку. За це Гекатей мав позбутися своєї дотеперішньої дружини Тіргатао, що походила з меотського племені іксоматів. Та Гекатей, який любив свою красуню-дружину, не наважився позбавити її життя, тож одіслав у віддалену фортецю і приставив надійну сторожу. Проте Тіргатао спромоглася втекти. Дізнавшися про це, Гекатей і Сатир послали за нею погоню, бо добре розуміли, у що виллється її втеча, якщо вона добудеть<89>ся до свого племені. Але кмітлива й мужня жінка перехитрувала переслідувачів: удень вона переховувалася в густих лісах, а ночами пробиралася додому.
Після небезпечних пригод вона, нарешті, дісталася до рідного племені, де мала власний палац. На той час батько її вже помер, і племенем правив його наступник. Тіргатао побралася з ним, а невдовзі підбила іксоматів та інші войовничі племена довкола Меотського озера (нинішнє Азовське море) на війну проти своїх кривдників. З вогнем і мечем вона пройшла Гекатеєву Сіндику, не обминаючи й царства Сатира. Ті запросили миру й надіслали їй щедрі дари, а Сатир ще й віддав їй у заручники рідного брата Метродора. Але сам і далі чинив підступи проти Тіргатао й підіслав до неї двох убивць. Тільки широкий і міцний шкіряний пояс, на якому цариця носила меча, врятував жінку від смертельної рани. Убивць схопили й скарали на горло. Страчено було й Метродора, і Тіргатао знову розпочала проти Сатира нещадну війну. Не витримавши цих напастей, Сатир помер, а трон посів його син Горгіпп. Він особисто явився до Тіргатао зі щедрими дарами й запросив миру. Та прийняла дари, і ось так було покладено край кривавій і спустошливій війні (СП, 548–549).