Девапур, «Місто богів» — небесна столиця Індри. Девашва, «Бо<124>жественний кінь» — кінь Індри, інша назва якого — Уччхайшравас, де шравас тотожне нашому слава. Девапрія, «Улюбленець богів» і Деванатха, «Владика богів» — Шіва; Деваврата, «Відданий богам» — епітети Сканди, сина Шіви, й Бгішми — воєначальника кауравів, народженого священною Ґанґою, чиє ім’я тотожне українському прізвищу Бушма. Священну Ґанґу ще називають Деванаді, «Ріка богів». Девагуру, «Навчитель богів» — епітет Брихаспаті, інше ім’я якого Дгір — «Мудрий», споріднене з іменем київського князя — Дір.
Творить дева й важливі соціальні терміни: девакула — «храм» (досл. «родина богів»), деваґана — «зібрання богів», девадатта — мушля Арджуни, досл. «дана богами», деваматар — «божа мати», деваятра — ритуальне шестя із зображенням божества, деваратха — колісниця богів. Цікавий термін — деваніка (дева+аніка) — «цар», який перегукується з російським аніка-воїн. У санскриті аніка якраз і є «воїн» (СРС, 40), тож російський вираз виявляється таким самим дублетом, як і трин-трава (санскр. трін — «трава»), чудо-юдо тощо.
Санскр. Деварата, часте в індійському епосі — семантичний двійник українського Богдан. Тобто rata тут тотожне dan. Тож слов’янське Милорад тотожне слов’янському ж Милодан, а Богорад — тотожне Богдан. Тому укр. Богорад (варіант — Богораз) має значення Богдан, «Богом даний». Чергуваня д/з особливо властиве іранським мовам: рамадан — рамазан, череда — чареза тощо. Варіант слов’янських імен із Бог характерний для іранських мов; у них слово дев, як відзначалося, має негативний зміст, тому й не вживане; його заступає бага, слов. бог. Тож українське прізвище Богораз, похідне від Богорад, має, очевидно, іранське коріння.
2. Гармодей
Гармодею (чи Гармодію). Напис № 911, на вапняковій плиті, знайденій 1902 року в Ельтигені (нині — Героївка), в одній із гробниць. Зберігалася в Керченському музеї, де зараз — невідомо. V ст. до н.е. Напис містить лише одне ім’я в давальному відмінку. Щодо імені думки дослідників розходяться: одні вважають, що це ім’я божества, інші — що слово слід читати як Дею, сину Арма. Тобто напис не посвячувальний, а надгробковий і містить ім’я небіжчика й початок імені батька (КБН, 504–505).
Ми схильні гадати, що йдеться про Гермеса, бога, на честь якого в Боспорі влаштовувалися спортивні змагання. У них брали участь, як свідчать боспорські <125> написи, й спортсмени з іменами Сінд і Сіндок. Так, тільки напис № 1137, знайдений в Анапі 1895 року, засвідчує 11 переможців спортивних змагань із цими іменами (КБН, 670–676). У такому разі, боспорське ім’я Гармодей означає Гермес-бог.
Гермес у грецькій міфології — вісник богів, покровитель подорожніх, проводир душ померлих. Він — син Зевса і Майї, однієї з дочок Атланта, народжений нею в Аркадії, в печері Кіллени. Він — олімпійське божество, хоча, вважається, догрецького, можливо, малоазійського походження. Його ім’я виводять від грец. герма — «купа каміння», «камінний стовп» — ними відмічалися в давнину місця поховань. Герми були дорожніми знаками, фетишами — охоронцями доріг, кордонів, воріт (звідки його епітет Пропілей — «Придверник»). Пошкодження герм вважалося нечуваним блюзнірством. Фетишські рудименти помітні в таких неодмінних атрибутах Гермеса, як золоті крилаті сандалі й золотий жезл — осердя магічної сили, який усипляє і пробуджує людей. Гермес виконує одну зі своїх найдавніших функцій — провідника душ померлих в аїд або помічника (психопомпа) на шляху до царства мертвих. Він однаково вхожий в обидва світи — життя і смерті, посередник між цими світами та між богами й людьми. Гермес — вісник богів, тоді як вісниця богів — Ірида. Вияв божественної волі іноді являється уві сні, і своїм жезлом він насилає такі сни.
У класичну епоху Гермес — проводир на шляхах життя і смерті — переосмислюється в покровителя героїв. Амфіону, засновнику Фів, він дарує ліру, і з допомогою її той зводить стіни міста. Персею дає меч убити Медузу, Одісею відкриває таємницю чарівної трави, щоб рятуватися від чарів Кірки, рятує бога Ареса, охороняє героїв під час мандрів, допомагає Пріаму неушкодженим проникнути в стан Ахілла. В цьому Гермесове вміння незримо долати будь-які перепони. За спритність і хитрість його вважають покровителем шахраїв і крадіїв. Гомерівський епос описує викрадення ним, ще дитиною, череди корів у Аполлона. Гермес навчив шахрайству свого сина, діда Одісея по матері, тож хитрощі Одісея успадковані від божественного предка.
Гермес (разом із Гекатою) — і покровитель пастушництва, примножує приплід у стадах. Але ця його функція вважається вторинною. Гермес і Аполлон обмінялися низкою найважливіших функцій або розподілили їх між собою. За міфом, випадково знайшовши черепаху (а всі випадкові знахідки від Гермеса), він уперше <126> злаштував з її панцира семиструнну ліру й співав під її супровід. Аполлон умовив його віддати ліру йому в обмін на корів. На додачу Аполлон вручив Гермесу свою сопілку, а за це той віддав йому золотий жезл і навчив гадати.
Гермес вшановувався на анфестеріях — святі пробудження весни й пам’яті померлим. У римській міфології він виступав під іменем Меркурія — покровителя торгівлі.
Під впливом античних зображень Гермеса з ягням на плечі в ранньохристиянському мистецтві сформувався іконографічний тип «доброго пастира». У середньовічних книжкових ілюстраціях Гермес зображається як символ планети Меркурій. Іноді Гермес зображався як бог красномовства і в товаристві харит-грацій.
За пізньої античності виник образ Гермеса Трисмегиста — «Тричі найвеличнішого», через причетність Гермеса до потойбічного світу. З ним пов’язувалися оккультні науки й так звані герметичні (таємні, доступні тільки посвяченим) твори (МНМ, І 292–294).
Сином Гермеса й Афродити був Гермафродит — юнак виняткової вроди, якого виховали наяди на горі Іда у Фригії. У 15 років син Гермеса вирушив у мандри по Малій Азії. У Карії, коли він купався в джерельних водах, німфа Салмакіда пристрасно закохалася в нього, проте без взаємності. На прохання Салмакіди боги злили її з юнаком в одну двостатеву істоту.
Сином Гермеса був Пан — у грецькій міфології бог стад, лісів і полів, наділений вираженими хтонічними рисами. Вони виявляються як у походженні Пана, так і в його подобі. Він — син німфи Дріопи (дочки Дріопа, «Дубовидного») й Гермеса (варіант: син Пенелопи й Гермеса), народився в Аркадії. Дріопа вжахнулася, побачивши зарослого й бородатого сина. Проте Гермеса й олімпійських богів такий його вигляд розвеселив, і вони назвали його Паном — «Який сподобався всім» (грец. пан — «усі»). Насправді ж ім’я Пан сходить до і-є. pus, paus — «робити родючим/плодовитим», що відповідає істинним функціям цього бога й зближує його з Діонісом.
Із сатирами й силенами Пан як уособлення стихійних плодоносних сил входить до почту Діоніса. Він козлоногий, з цапиними ріжками, зарослий шерстю. Любить вино й веселощі, пристрасно закохується і переслідує німф. Німфа Сірінга злякалася його й перетворилася на очеретину, а Пан зробив з неї сопілку. Він — цінуватель і суддя пастушницьких змагань у грі на сопілці, навіть змагався з Аполлоном, але той переміг його. Як божество <127> стихійних природних сил Пан наводить на людей безпричинний, панічний страх, особливо літнього полудня, коли ліси й лани завмирають. Пан — помічник у битвах, жахає ворогів, допомагає Зевсові боротися з титанами. Збереглася легенда, як він явився грекам перед марафонською битвою. Особливо шанували Пана в Аркадії, де була й священна гора Пан. Відомі знамениті святилища Пана в печері на схилі афінського некрополя. Пан входить до олімпійських богів, згадується із Зевсом та Аполлоном. В античній філософії — це всеоб’єднуюче божество. Раннє християнство відносило Пана до бісівського світу, що спокушає і лякає людей. У римській міфології Панові відповідає Фавн — покровитель черід і Сильван — лісовик.