Ми ще недостатньо обізнані про народи Боспорської держави. Але безперечне те, що з розпадом її у IV ст. н.е. ці народи не зникли. Очевидно, чимало літописних племен сходить саме до цих давніх сіндо-меотських племен Приазов’я. Одне з них — літописні сівери, інше — половці. <14> Їхньою спорідненістю і може пояснюватися тяжіння сіверських князів до Тмутораканського князівства й особливе місце половців в українській історії. Саме ж Боспорське царство постає історичним попередником Київської держави.
З іншого боку, показовий і зв’язок Боспору з Балканами. Відповідність кімери-сівери-сінди на Боспорі і фракійці-сівери-сінтії на Балканах і собі не випадкова, але це вже тема окремої розмови. Що, безперечно, дасть ученим підставу для висновку про етногенетичні зв’язки між Балканами й Причорномор’ям. Історичні дані, свідчення топоніміки, фольклор і матеріали мови… вже давно наштовхують на думку про існування таких зв’язків, — зазначає історик П.М.Третьяков.
Нині можна говорити про досить значний і значущий матеріал, який не поясниш простою випадковістю чи збігом. Факти промовляють самі за себе, і вони змінюють бачення української історії. Тож не така вже й неймовірна думка про те, що деякі події «Махабгарати» могли відбуватися на теренах Давньої України і що участь у цих подіях могли брати предки сучасних українців. Індійський матеріал уже сьогодні плідно працює на українську історію, вкотре засвідчуючи свою вартісність для вивчення найранішої історії й етногенези народів Північного Причорномор’я.
Теза про індоарійські народи в Північному Причорномор’ї зараз особливо актуальна. І це природно, бо довгий час офіційна наука численні індоарійські факти ігнорувала, а етнічна історія Надчорномор’я зводилася виключно до історії еллінства й іранства. І хоча більшість дослідників визнають присутність індоарійських народів у Причорномор’ї, а дехто взагалі вважає її незаперечною, давня історія України ще не осмислюється по-новому. Новітні досягнення, надто в порівняльному мовознавстві, майже не залучаються до досліджень з етнічної історії.
Стан наших знань із давньої історії України сьогодні явно незадовільний. Досі немає бодай вірогідної версії нашої етнічної історії, ми користуємося штучними схемами кількасотрічної давнини, що мають хіба історіографічну вартість. Водночас кожне намагання по-новому осмислити історію України офіційна історична наука сприймає насторожено. Особливо це стосується індоарійських досліджень, які й досі вважаються «єретичними» в науці. Будь-яка спроба пролити світло на індоарійський чинник в <15> історії України зустрічає неадекватну реакцію. Особисті переконання й міркування беруть гору над науковою полемікою, а історична аргументація часто наштовхується на небажання її зрозуміти.
Звісно, останні роки вчать обережно ставитися до нових концепцій і гіпотез. Це почасти викликане окремими, не завжди компетентними спробами сказати своє слово з цієї проблеми, чим тільки профанується і дискредитується початково дуже плідна ідея. Та й позбутися відразу звичних уявлень і стереотипів нелегко. Але ж і без нових поглядів, концепцій, гіпотез немає поступу історичної науки, без них вона — догма. Кожна науково аргументована думка мусить бути почутою, а подальшу долю її визначить наукова дискусія.
Перед сучасною історичною наукою стоїть важливе завдання: розробити методологічні засади з дослідження етнічної історії індоарійських племен Північного Причорномор’я. І чи не найпершим серед методологічних проблем має стати питання джерельної бази й нового погляду на неї. Традиційну джерельну базу з історії Північного Причорномор’я нині слід розширити за рахунок індоарійського матеріалу. Йдеться насамперед про залучення до історичних досліджень індійської традиції (у тому числі епічної) й про тлумачення місцевої ономастики з індоарійських мов.
Тривалий час вважалося, що індоарійські народи задовго до появи писемних джерел (принаймні до середини ІІ тис. до н.е.) всі без винятку залишили Північне Причорномор’я (хоча наявність їх тут у певний історичний відтинок незаперечна). При цьому відверто ігнорувалися сотні індоарійських фактів, і історичних, і мовних, представлених в українській ономастиці. Водночас попри думку про безроздільне панування у Північному Причорномор’ї народів іранської групи значний шар місцевої ономастики з іранських мов не тлумачиться. Пояснення може бути лише одне: слід визнати наявність у давньому Північному Причорномор’ї народів, які, будучи споріднені іранцям за мовою, самі іранцями не були.
На сьогодні погляд на причорноморський світ як безумовно іранський застарів. Нині виникає все більше підстав бачити давню історію Північного Причорномор’я дещо складнішою, аніж її прийнято вважати. Основна теза української індоаріки та, що в Північному Причорномор’ї, на теренах України, впродовж усього історичного періоду зберігаються сліди індоарійської мови й індоарійського етносу. Підкреслимо, що йдеться зовсім <16> не про початкову територію розселення індоарійських племен, або, як її ще називають, прабатьківщину індоаріїв. Це — велика самостійна проблема, в якій ще не скоро буде поставлено крапку. Мова йде про перебування індоаріїв у Північному Причорномор’ї, яке мало постійний характер. А коли так, то слід зважати на ту роль, яку відігравали індоарійські народи в історії України.
Донедавна індійський матеріал майже не залучався до дослідження української історії. Мабуть, давався взнаки брак фахівців — індологів та іраністів, а то й сама доцільність цього видавалася дослідникам сумнівною. Та й хіба могло бути інакше, коли давню історію України досліджували й досліджують здебільшого спеціалісти-античники, а історія Північного Причорномор’я розглядається переважно в контексті грецької історії? Чи не тому досі в курс вітчизняної історії не включена історія Боспорської держави, що ціле тисячоліття проіснувала на теренах України? Окрім грецьких міст-колоній до цього найбільшого на той час ранньодержавного утворення входило багато місцевих народів, про які ми не знаємо зовсім або знаємо вкрай мало. Водночас вивчення різноманітного історичного спадку Боспорської держави засвідчує не лише виняткову роль місцевих народів, а й дозволяє говорити про неї як пряму попередницю Київської держави.
Сьогодні будь-яка концепція етнічної історії не може вважатися переконливою і достовірною без даних сучасного мовознавства. Водночас дослідженням етнічних процесів у Північному Причорномор’ї займаються майже виключно археологи й історики, які лінгвістичні аргументи враховують неохоче, недостатньо або не враховують взагалі. Віднесення народів Північного Причорномор’я до так званих «неписемних народів» надовго визначило провідну роль археології у вирішенні етнічних проблем української історії. Хоча й зазначалося, що неписемність ця — поняття відносне, оскільки зберігається роль ономастичних джерел — топонімії, гідронімії, етнонімії, антропонімії. За безперечної культурно-історичної цінності археологічних матеріалів лінгвістична аргументація все ж є визначальною у питаннях мови, отже, й етносу.
Тож лінгвістичні дослідження про індоарійський елемент у Північному Причорномор’ї актуальні й важливі. Слушно каже український дослідник Олексій Стрижак, що «сучасна наука, очевидно, ще до кінця не збагнула як грандіозності, так і сміливості тих так званих індоарійських лінгвістичних (і не тільки!) <17> проблем Північного Причорномор’я, які щойно встали на весь зріст перед численними дослідниками його старовини». У таких лінгвістичних дослідженнях мають бути зацікавлені не так навіть мовознавці, як історики.
Вітчизняна історія сьогодні потребує уточнень, а в багатьох випадках і перегляду. Саме тому посилюється інтерес до індоарійських студій, потроху більшає вчених у цій царині. А нечисленні покищо дослідження про роль і місце індоарійських народів в історії Північного Причорномор’я, отже, й України, знаходять свого читача й мають значний розголос. Це засвідчила й перша книжка українського сходознавця-індолога Степана Наливайка «Таємниці розкриває санскрит», видана в 2000 році, а в 2001 перевидана. На величезному фактографічному й культурологічному індійському й українському матеріалі вона розглядає давні й сьогочасні українські реалії, проливає світло на багатовікову українську історію, культуру, мову, часто-густо обібрану, перекручену й хибно витлумачену. У вступному слові до книжки автор зазначав, що на цьому терені нас чекають іще багато несподіванок і відкриттів.