І нова книжка Степана Наливайка — «Індоарійські таємниці України» — повною мірою підтверджує це. Закономірне продовження першої книжки, вона значно розширює індоарійські обрії України.
Сергій НАЛИВАЙКО, науковий співробітник науково-дослідного Інституту українознавства МОН України <18>
Розділ I. ЕТНОНІМІЯ
Давність назв Україна та українці
Скіфія на давніх картах розташована під знаком Тельця, тобто Бика, Тура. Через це Україна, колишня Скіфія, для стародавніх народів — Країна Тура, Бика. А я вже висловлював думку, що назви Таврика, Скіфія, Русь, Україна, Волинь (як і Буковина, Гуцульщина, Бойківщина) — семантичні двійники й означають «Край/Країна Тура/Бика» (ТРС, 28–38).
«Влесова книга» на дощечці 7-є мовить: «Ми — коровичі: скіфи, анти, руси, боруси, сурожці» (ВК, 160). Термін коровичі означає і бичичі, туричі, бо, зокрема, польське діалектне karv, споріднене з етнонімом коровичі, означає і «корова», і «бик», що засвідчує виняткову давність цього слова. Коровичі — передача етноніму, який у цій пам’ятці ІХ ст. звучить кравенці, а це — найдавніша писемна фіксація сучасного етноніму українці. Водночас кожне з означених терміном коровичі племен — теж коровичі, бичичі, туричі, вони — семантичні двійники. Автор «Влесової книги» недвозначно самоідентифікує, самоототожнює себе і свій народ з коровичами-кравенцями-українцями, конкретизуючи, які саме складові творять і наповнюють реальним змістом цей збірний етнонім. І робить він це упевнено, без вагань та застережень, даючи зрозуміти, що вже в його часи це був етнонім сформований, усталений, загальновідомий. Водночас рядок із «Влесової книги» наочно ілюструє, яких історичних глибин сягає етнонім кравенці-українці. Бо на теренах України тільки писемна історія знає скіфів, теж кравенців, щонайменше зі зламу ІІ-І тис. до н. е. Хоча, звісно, етнонім скіфи існував і до цих перших писемних фіксацій.
Найдавнішим санскритським відповідником польському karv є go (gu, gau), яке теж означає і «корова», і «бик». Тож у санскриті «країна бика-тура-корови» — ґо-раштра, ґо-радж’я або ґо-деша, тобто ґо-країна. Тому цілком імовірно, що У в Україна — залишок первісного go, gu, gau (пор. англ. cow) — «бик», «корова». Що така трансформація можлива, засвідчують непоодинокі мовні факти. Найперше, санскр. go, gu в українській мові відбите як ха, хо, ху, го, гу. Наприклад, хінді gosayin — «господар» (досл. «власник корів») і укр. хазяїн, санскр. gudabha і укр. худоба, індійські імена Gopta, Goptar — «Воїн», «Цар» (досл. «Охоронець корів») і українські прізвища Хопта, Гоптар, престижне в індійців воїнське ім’я Gomukha — «Биколикий» й українське прізвище Хомуха, ім’я бога-пастуха й бога-воїна Крішни Ґопал, Ґопала — «Воїн», «Цар» (досл. <21> «Охоронець корів», «Пастух») й українські прізвища Гупал, Гупало, Гупалов, Гупалюк, Гупаленко. Тож Ґо-країна могло мати й форму Гу-країна, звідки й У-країна. А Гу-країна могло мати різновид Ву-країна, звідки і В-країна. Приклади підтверджують і це. Назва Умань у просторічному мовленні звучить і як Гумань, і як Вумань, а жіноче ім’я Устя — як Густя і Вустя. Подібні приклади дають інші мови: укр. горобець, гострий — рос. воробей, вострый, іран. Гураз і Вараз — «Вепр», іран. Віштасп — грец. Гістасп, санскр. удра «вода» — лат. hydros — укр. видра («водна тварина»), санскр. віра «богатир» — грец. heros «герой» — іє. wiros «чоловік», «муж» тощо.
Санскр. go відбивається і як а чи о. Це ілюструють, зокрема, індійський теонім Гопалан (Go+palan) і грецький теонім Аполлон (A+pollon). Функції обох божеств тотожні, як і імена, що означають «Захисник корів», «Пастух», переносно — «Воїн», «Цар» (ТРС, 93–99). Тож індійське Gо в такому разі передане грецьким А. Так і санскр. gotra — «рід» (досл. «гурт корів») має українську форму отара. Певно, й назва Одеса — теж «Край Бика», що постала від первісного Годеша, Годеса, де деша, деса — «край», «країна» (ТРС, 142–152). Одещина багата на трипільські пам’ятки, пов’язані з поклонінням Бикові. У самій Одесі (на Молдаванці) й Білгород-Дністровському неподалік (давня Тіра) знайдено написи ІІІ ст. з іменами Шіви, чия тварина й атрибут — бик.
У багатьох народів бик, тур — живе втілення досконалої краси, нездоланної могутності й божественності, а в давніх уявленнях вони посідали першорядну, навіть світотворчу роль. Це видно і з українського фольклору. Наші колядки згадують золотохвостих корів із зірками на боках і турів золоторогих. Бик в українському фольклорі — символ творення, парубок, чоловік — віл, дівчина — телиця, жінка, земля — корова. Така символіка переповнює наші весільні пісні та обряди.
За «Атхарваведою», бик тримає розпросторені землю, небо й повітряний простір між ними. Божество, правитель чи могутній воїн — теж бик, тур. Монети індійських царів містять напис джаяті врішах — «хай славиться бик», зображають бика біля стовпа-юпи, який уособлює місце жертвоприносин і центр усесвіту. Давньоіндійські трактати закликають віддано служити корові-бикові, <22> всіляко вшановувати їх: вішати на шию мелодійні дзвіночки, змащувати й фарбувати роги, прикрашати вінками й гірляндами, обдавати запашними куривами, підносити найкращий корм. Благоговійне ставлення до худоби й досі відчутне на Гуцульщині, назва якої і означає «Край бичичів, туричів».
Та найголовніше, бик — уособлення праведності, закону, дгарми. Дгарма (у ведах арта) — основоположне поняття індійської філософії, що означає світолад, вселенський закон, непохитність космічних процесів (зміна зими весною, дня ніччю, рух небесних світил, плин річок тощо). На арті-дгармі тримається впорядкований, організований, справедливий світ, його моральні, етичні, суспільні, релігійні устої. Як на опорах тримається міст, так і світ тримається на бикові-дгармі. Мостова опора в українській мові — бик, що якраз і може сходити до давніх уявлень про бика — опору світу. Санскр. вріша — «бик» і дгарма в індійському епосі — синоніми.
Людина має беззастережно дотримуватися традиційної дгарми — законів і приписів свого суспільства, племені, стану, роду. Людська дгарма — правдивість, чесність, незлобивість, непричинення зла живому, чистота помислів. Власна дгарма вища загальнолюдської моралі чи етики. У кожної людини своя дгарма, залежна від походження, соціального статусу, віку. Для брахмана-жерця дгарма-обов’язок: вивчення і донесення до людей вед — священних знань, здійснення пожертв і ритуалів. Дгарма воїна-кшатрія — захищати країну й народ від ворога, справедливо правити державою. Дгарма селянина-вайш’ї — обробіток землі, тваринництво, торгівля. На першій стадії життя (усіх стадій 4) дгарма-обов’язок людини — освіта, на другій — одруження, чесний заробіток, утримання сім’ї, неухильне відбування обрядів і ритуалів. Порушення дгарми карається покутою, вилученням з громади, іншими формами громадського осуду.