Вищий вияв дгарми — держава, санскр. раштра, ратта. Вона — гарант дгарми, яку сповідує, покріплює, оберігає, захищає, а за порушення її — і карає. Країна, яка не сповідує дгарми — а-дгарма «безвірна», а-раштра, а-ратта — «не-держава». Санскр. дгарма й укр. держава — споріднені: в обох словах наявна основа dhar — «держати», «тримати». Бик — царський символ, на стягах царів він засвідчував їхню відданість дгармі. Бик і дгарма-чакра — «колесо дгарми» прикрашають герб сучасної Індії, дгарма-чакра — центральний елемент і її <23> триколірного державного прапора. Дгарма невіддільна від Істини, Правди, Сатьї (санскр. сатья й укр. суть тотожні), тому на гербі й санскритський вислів з упанішад: сатьямева джаяте — «тільки істина перемагає». Усім цим давня країна й нині засвідчує своє прагнення іти шляхом істини, праведності, дгарми.
Дгарму формують шастри — священні книги. А в ІІІ ст. до н.е. жителі Херсонеса Таврійського, літописного Корсуня, звідки в Х ст. прийщло до Києва християнство, у так званій Херсонеській присязі, знайденій у 1890–1891 рр. на центральній площі Севастополя біля колишнього Володимирського собору, клянуться: «… я охоронятиму для народу састер і не розголошуватиму нічого потаємного ні еллінові (!), ні варвару…» (КЛХ, 10). Састер тут суто індійський термін для священних книг — шастр, які регламентували життя давнього індійця. Наявність цього винятково давнього для давніх і сучасних індійців терміну на теренах України важко переоцінити. По-перше, він засвідчує етнічну осібність херсонесців-таврів від греків і варварів, довколишніх племен. По-друге, він засвідчує індоарійську приналежність таврів, столицею яких і був Херсонес, літописний Корсунь, який має свого двійника на Черкащині, нині Корсунь-Шевченківський. По-третє, термін шастри винятково важливий для зрозуміння багатьох історичних реалій, явищ, подій та процесів і в цьому, і в суміжних ареалах.
Все життя давнього і сучасного індійця регламентується приписами, викладеними в шастрах, священних книгах, найпершу й найавторитетнішу частину яких складають веди. Ці приписи в сукупності складали морально-етичні засади суспільства, дгарму. Поняття дгарма не просто віра чи релігія, воно набагато ширше й охоплює такі категорії як моральність, праведність, чеснотливість, неухильне дотримання релігійних і громадських обов’язків тощо. На дгармі, викладеній у шастрах, базувалися устої суспільства, його етичні, правові норми.
Так що шастри (отже, й дгарму) Давня Україна знала ще два з половиною тисячоліття тому, хоча, звісно, вони існували й до цієї першої писемної згадки. Шастри утверджували віковічність і непорушність чотиристанового суспільного поділу. А такий поділ у Давній Україні існував і до Херсонеської присяги. Це засвідчує скіфська легенда про Тарґітая та його трьох синів, передана Геродотом у V ст. до н.е., про 4 магічні дари, що впали з неба й далися до рук наймолодшому з трьох братів, Колаксаєві — золоті чаша, сокира, плуг і ярмо (Геродот, IV 5–6). Символіка небесних дарів, хоча про неї досі дискутують дослідники, прозора навіть для пересічного сучасного індійця: чаша символізує жерців, сокира — воїнів, плуг — землеробів, а ярмо — залежних общинників. Тож скіфи-сколоти, Колаксаєве плем’я, знало поділ суспільства на 4 стани, а це — неодмінна ознака дгарми, праведності. Такий поділ знали й предки сучасних українців, бо їхні прізвища відбили всі 4 санскритські терміни на означення цих станів. Як і скіфи, предки сучасних українців знали чотиристановий суспільний поділ. Знали вони, як і індійці, поділ людського життя на чотири етапи, теж освячений шастрами. Причому ці етапи (в індійців — ашрами) у них співвідносилися з чотирма порами року й чотирма сторонами світу: дитинство — весна і схід, юність — літо й південь, зрілість — осінь і захід, старість — зима й північ.
За давніми уявленнями, назва «Країна Тура, Бика» була рівнозначною назві «Праведна країна», «Країна Дгарми-Арти», «Артанія». Саме за таке значення для Давньої України промовляють факти: скіфи-сколоти й таври-руси-поляни — вони ж коровичі-кравенці-українці — сповідували дгарму. Та й для деяких античних авторів скіфи-кравенці — найсправедливіший і найправедніший народ.
Трипільську культуру в Україні і рівночасну їй Хараппську культуру в Індії якраз і споріднює найбільше культ Священного Бика. Хараппські печатки знають три різновиди биків: махокша, укшан і ґаура. Найчастіше зображуваний махокша, інакше великий індійський бик: з горбом, сильним тулубом, розлогими рогами й довгою шерстю під шиєю, що звисає до передніх ратиць. Іноді в нього гірлянда на шиї — отже, його неабияк шанували. Із ним пов’язаний своєрідний елемент поховальної обрядовості: на 13-й день по смерті арія, когось із трьох вищих станів (брахмана, кшатрія чи вайш’ї), бика-махокшу таврували — ставили знак тризубця, потім відпускали на волю, і він міг безкарно пастися, де й скільки захоче.
Укшан, або укша (пор. англ. ох) менший за махокшу, безгорбий, але теж із розлогими рогами. Це звичайна тяглова тварина для запрягу й оранки, традиційний український віл. У ведах укшан везе колісницю, в якій сидить Уша — Вранішня Зоря. Укшан — ім’я Сонця, Місяця, Аґні-Вогню, Марутів (Мариці «Влес-книги», «вітри, Стрибожі внуки» «Слова»). Індійське воїнське ім’я Укшан — «Бик», «Цар» тотожне українському імені Оксен (жіночий варіант Оксена, Оксана — «Правителька», «Цариця»). Інше воїнське ім’я, Укшіта, тотожне українському прізвищу Оксюта. Санскр. Укшіта — «Ярий», «Повний снаги», звідки й слов’янське означення Шіви-Рудри-Рода — Ярило. Загальноскіфська святиня Ексампай, про яку пише Геродот, і містить у своїй назві укшан. Ексампай (укшан+пая «вода») означає «Бик-ріка», як і Гіпаніс — Південний Буг в античних авторів, на якому Ексампай стояв. Назва Гіпаніс (санскр. Ґу «бик»+пані «вода») тотожна назві Кубань — в античних авторів теж Гіпаніс (ТРС, 131–141).
Ґаура — короткорога, могутня, люта на вигляд тварина, іноді зображувана перед коритом чи яслами з кормом для вмиротворення її. Це дикий бик, тур, важко приручуваний. Саме з ним різні епоси порівнюють царів і могутніх воїнів, коли треба підкреслити ярість і бойову снагу. Шіва і його дружина у войовничих іпостасях мають імена Ґаура й Ґаурі — Тур і Туриця. У «Слові» воїнську доблесть означують епітети яр-тур і буй-тур. Gud, gut — «бик», відбите в етнонімах гуцули (гут+ул+и — «бичичі», «туричі») та сугуди-согди (су+гуд+и — «могутні бики»), шумерські клинописні тексти вживають якраз у значенні «богатир», «герой».