«Облиш особисте. Дивися на загадку».
Вона вказала в бік виходу із завулка на тротуар Гай-стрит, де стояли два огрядні сміттєві баки.
— Ті баки зазвичай стоять на вході до завулка. Тут так вузько, що вони блокують дорогу пішоходам, так?
Джонсон кивнув.
— Хочеш сказати…
— Він або увійшов із заднього кінця, або перекинув тіло через баки на вході.
– І точно мав бути сильним, якщо ніс її так довго і вона не пручалася.
Макбрайд розвернулася обличчям до Марета.
— Хто знайшов тіло?
Судмедексперт вказав на низенького лисого гладкого чоловіка, який сидів на уступі на іншому кінці завулка.
— Альберт Мерсі, сміттяр.
Макбрайд підійшла до нього.
— Містере Мерсі. Я детектив-сержант Макбрайд. Як ви почуваєтеся?
Чоловік шоковано трусив головою.
— В житті не бачив мерця. Тобто, до того, як його покладуть у труну, розумієте?
— Ми хочемо зробити все якомога легше і швидше. Мені лише треба, аби ви розповіли, що саме побачили.
Він ледве стримував сльози, намагаючись не дивитися за спину детектива-сержанта, де лежало тіло. Джонсон наблизився до них, занотовуючи розмову.
— Я пройшовся завулком і спочатку не помітив, що щось не так, — сказав Альберт Мерсі. — Хотів зайнятися баками, аж тут унюхав щось горіле. Подумав був, що хтось жбурнув у них одну з тих клятих цигарок, але нічого такого не було. Тоді я побачив дитину. Хто міг таке зробити?
Макбрайд кивнула.
— Я мало не попрощався зі сніданком, — додав він, прикриваючи долонею рота.
— Ви бачили тут поблизу кого-небудь? — спитав Джонсон.
Сміттяр знову затрусив головою.
— Сьогодні надто холодно, — сказав він, видихаючи клуби пари. — Навіть для бездомних.
Макбрайд вказала на його сміттєвий візок, який стояв біля підніжжя завулка.
— Нам знадобиться все те сміття, що ви зібрали у цій місцевості.
Він кивнув на знак згоди.
— Ви знаходили щось таке раніше? — спитав Джонсон.
Сміттяр на секунду замислився, а тоді вказав на схід, на гору, що височіла над містом.
— Мертвих кіз, курчат біля Колтон-Гілл. Дивні якісь люди в цьому місті.
— Містере Мерсі, боюся, мені знадобляться ваші чоботи.
Чоловік глянув униз на свої чоботи, зауваживши прилиплі до них часточки людської плоті, що перетворилися на попіл, з місця, де він стояв над тілом.
— Ох, чорт забирай…
— Лише так я можу викреслити ваші сліди, — сказала Макбрайд. — Вам просто треба буде підписати форму, і ми надішлемо їх вам назад.
— Ви збожеволіли? Викиньте їх. Спаліть. Ніколи більше їх не надягну, — сказав він, одразу ж розв’язуючи шнурівки.
Позаду них Марет запитував експертів-криміналістів, чи закінчили вони зйомку. Фотограф ще раз клацнув, зробив останню фотографію решток, а тоді ствердно кивнув. Попередні нариси було вже зроблено, потрібних заходів ужито. Технік зі збору доказів, відповідальний за цей завулок, завершив роботу навколо тіла й перемістився на периферію місця злочину. Пара медиків чекала в кутку з ношами. Те, що залишилося від тіла, вони мали запакувати в білий мішок і відвезти до міського моргу на розтин.
Детектив-сержант Макбрайд подивилася в бік Гай-стрит. Скоро це місто заполонять туристи і, незважаючи на холод, фотографуватимуть одне одного поряд із Меркат-Крос, Вільямом Броуді і рештою туристичних місць Единбурга, підіймаючись зграйками до замку чи прогулюючись уздовж Кокберн-стрит, щоб купити собі спіритичну дошку. Удалині лунали сирени.
— Тебе щось вразило у цій справі? — запитав її детектив-інспектор Джонсон.
— Ні.
— А тоді що це було, з особистими речами жертви?
— Тобто?
— Ну, знаєш, коли ти спитала судмедексперта, чи є ознаки того, що з тіла щось зняли, — він поклав руку на свою посивілу бороду. — У тебе є якась здогадка, правильно?
Вона кивнула.
— Гадаю, я знаю, хто відповідальний за це.
7
У літаку було не дуже людно. Вони пролітали високо над рясними золотавими й зеленими фермерськими угіддями. Лазурове небо простягалося над полями, які швидко поступилися зеленим схилам, а потім горам. Зі свого сидіння біля вікна Вітмен обернувся до сусіда й дивився, як із його пухких губ зриваються м’які хмарки повітря з сигарним запахом. А потім поринув у власні думки.
Останні шість тижнів він ішов по слідах, що могли вивести на винахідника Оґюстена Секюлера і його загублений фільм «Séance Infernale». Але ті сліди давно вистигли. Думки про невдалі спроби знайти цінну підказку невпинно крутилися у нього в голові, доки він дивився, як залізобетонні схеми його розслідування натикаються на глухі кути і замкнені двері.