Химерні події спричинилися до того, що більшість друкованих фотокадрів зникла. Останній записаний номер кадру «Руху транспорту через Південний міст» був 129. Це мало означати, що запис містив щонайменше 129 кадрів. І все-таки епізод, представлений у музеї, складався лише з двадцяти кадрів: зі 110-го по 129-й. Таким само чином запис «Сцени в садах на Принцес-стрит» містив двадцять кадрів. При цьому анімаційний епізод, продемонстрований публіці, складався менше ніж із двадцяти відсотків оригінального запису. Вальдано мав рацію: було щось дивне у цій розбіжності. Решта кадрів могла бути знищена, втрачена. Або ж і досі перебувати деінде.
Саме на Единбург Вітмен розраховував найбільше. Інформація про роботу Секюлера і той факт, що тут він удосконалив свій винахід, давали підстави припускати важливість цього місця. Відоме було розташування единбурзької майстерні Секюлера — десь на Принцес-стрит, гарній і широкій вулиці, що відокремлювала Старе місто від Нового. З’явившись там, він виявив, що в колишній майстерні тривають ремонтні роботи — хтось згори розширяв приміщення під універмаг. Вітмен знайшов головного на будівництві. Давши хабаря, почув, що його сповістять, «якщо з’явиться щось цікаве».
На додачу до цього був задокументований перший единбурзький дім Секюлерів-Вітлі в Рамзей-Ґарденз. Однак після того, як Елізабет і Адольф — дружина і син Секюлера — переїхали до Сполучених Штатів, Оґюстен залишився в Единбурзі й переїхав до іншого будинку, припустімо, з фінансових причин — Секюлери втрачали гроші щодня, доки він зволікав із демонстрацією власного винаходу. Там, у новому будинку, він удосконалив камери. Точна адреса цієї останньої резиденції, однак, була невідома.
Поштовх, виск гальм — і вони опинилися на асфальті Женевського аеропорту. Двері відчинилися, і нечисленні пасажири потяглися до виходу.
8
Кілька хвилин залишилося до відправлення потяга до Лозанни. Вітмен скрутив чергову цигарку. Поряд із ним дівчинка-підліток чиркнула сірником, щоб запалити одну зі своїх «Мальборо Лайтс». Він відійшов від неї. Поклав рюкзак на кришку сміттєвого бака. Коли вогник запальнички торкнувся цигарки, він помітив дещо краєм ока. Чоловік повернув голову.
Удалині майнули золотаво-жовті очі.
— Плуто, — прошепотів він.
Ґраційна котяча фігура стояла біля валізи дівчинки по той бік платформи. Він завмер, і його внутрішнє око накрило павутиння спогадів. Спочатку він подумав, що кіт належить дівчинці. Але потім той підкрався до найближчої лави, проліз під сидіннями, поміж ніг пасажирів, які нічого не помітили, і вибрався на інший бік. Мотляючи хвостом, кіт дременув до жовтої лінії, наче теж чекав на потяг.
Видовище було абсурдне. Бездомні тварини в швейцарському місті. І не будь-де, а на залізничному вокзалі. Сміх та й годі. Неможливо, навіть якби тварина не нагадувала так сильно…
Ні, це безглуздя, цього бути не могло. Усі вони схожі.
Працівник потяга перетнув платформу, промовив щось у явно службовий телефон на стіні, кинув слухавку, перевів стрілку і кинувся до дверей. Часу було обмаль. Потяг стояв із відчиненими дверима.
Вітмен нарешті зійшов по східцях до вагона, коли засвистів свисток. Кондуктор зачинив за ним двері. Крізь вікно на протилежному боці він мигцем побачив котячий силует — той чкурнув у коридор і зник у тінях. Вокзальна платформа проносилася повз на все більшій швидкості, й вагони рипіли і грюкали в такт одне одному.
Вітмен пробирався вздовж проходу між кріслами до свого вагона. Протискаючись по вузькому коридору й намагаючись тримати рівновагу, він нарешті знайшов своє місце. Повісив пальто на гачок і сів. Продовжуючи визирати надвір, спантеличений, він порився в рюкзаку й дістав теку Вальдано.
Зачаровано дивився у вікно і не міг зосередитися. Зрештою відкрив теку Вальдано й узявся дочитувати хронологію зникнення Оґюстена Секюлера після того, як той сів на потяг до Парижа 16 вересня 1890 року:
1891 — Едісон подав заяву на отримання своїх перших патентів на кінознімальний апарат.
1894 — відкриття перших кіносалонів у Нью-Йорку.
Грудень 1895 — брати Люм’єри здійснили перший комерційний показ фільму в Парижі. Елізабет і родина Секюлерів одразу запідозрили нечесну гру, особливо коли побачили, як Люм’єри й компанія Едісона приписали собі те, що родина вважала винаходом Секюлера.