9
Хтозна, скільки часу минуло, коли Вітмен прийшов до тями. Гострий біль пронизував його череп. Він застогнав, обмацуючи лоба. Перед очима постали розмиті обриси обмазаної глиною стелі.
Краєм ока він побачив руку, що тяглася до нього, і здригнувся. Від цього голова розболілася ще дужче. Це була жіноча рука, з нігтями, фарбованими у криваво-червоний колір. Вона тримала маленьку, обгорнуту харчовою плівкою пластикову ємність, всередині якої плескалася якась рідина.
— Лід, — сказав французькою жіночий голос.
Він прийняв його з чимось середнім між «дякую» і стогоном. Щось впивалося йому в груди. Його окуляри. Хтось — певно, власниця голосу — поклав їх туди. Він збагнув, що перебуває в іншій кімнаті, не в тій, де знепритомнів. Лежав на канапі з синелевою оббивкою, обабіч якої стояли французькі крісла з левами на тканині. Стіни прикрашав орнамент із ніжного позолоченого листя й архітектурні медальйони, надаючи кімнаті заміського шарму. Це була вітальня з антикварними меблями, прикрашена вікторіанськими портьєрами і мережаними фіранками. На мармуровій стільниці вікторіанського столика стояв горбатий патефон.
Вітмен упізнав рояль «Бехштейн», що займав один із кутів кімнати. Він пробирався повз нього, ідучи до сходів, хоча на цю мить був недостатньо при тямі, щоб це пам’ятати. Примостив окуляри на місце. Потім привстав із канапи. Ноги торкнулися східного килима, і він побачив перед собою жінку.
Вона була висока, і їй було далеко за тридцять, майже під сорок. Середньої довжини чорне волосся розкуйовджене під час боротьби, а темно-червона помада розмазалася по щоках. На ній була чорна спідниця і топ із коротким рукавом. Після бійки вона була схожа на дорогу повію. Її криваво-червоні нігті стискали пачку з льодом на його голові. Іншою рукою вона тримала мобільний телефон. Зелені очі, що відливали холодним металом, окинули його знервованим, але проникливим поглядом.
— Vous êtes américain[10], — мовила вона.
У голові йому досі паморочилося, а він питав себе, як багато вона знає. Міг уявити її підступною княгинею вампірів у вишуканій білизні в гіпнотичному танці.
— Ви розмовляли самі з собою, поки були без тями, — сказала вона.
Залізна брама, замкнені двері, розбите вікно, сходи; непритомна жінка, що прийшла до тями й тепер стояла перед ним.
І жбурнула Вітменові його гаманець. Він сказав собі перевірити потім, чи щось зникло.
— Ви нишпорили в моїх речах?
— Я мала знати, чи ви небезпечні, чи просто невдало обрали час, — вона поклала руку з телефоном на свою струнку талію. З ображеним обличчям постукала ногою по підлозі, чекаючи пояснень від Вітмена.
— Я…
— На вас напали, так.
— Хто?
— Я знаю не більше за вас.
Її манера розмовляти була різкою і квапливою, наче вона вже знала, що він зараз скаже. Схоже було, що їй кортить зателефонувати в поліцію й покінчити з цим, забути про все і, може, зірвати з себе цей одяг і розслабитися в гарячій ванні. Він намагався припинити уявляти собі останнє.
— Мені не подобається, коли люди вдираються до мого будинку.
Він хотів попросити вибачення.
— Я не…
— Знаю, — сказала вона. — Я поміркувала, доки ви були без тями. Той, хто увірвався сюди, вирубив нас обох. То, може, мені варто подякувати вам? — вона не чекала на його відповідь, наче взагалі не сподівалася її почути. — І все одно постає питання, що ви взагалі тут робили?
Він умостився на краю канапи — голова досі розколювалася від болю, — заледве намагаючись знайти слова.
— Отже, містере Алекс Вітмен. Перш ніж я зателефоную в поліцію, чи не будете ласкаві розповісти мені, що вас сюди привело?
— Я мав зустрітися з паном Альбрехтом Ґенгаґґером.
Вона припинила тупцяти ногою й окинула його здивованим поглядом, кліпнувши очима.
— Коли ви розмовляли з Альбрехтом Ґенгаґґером?
— Я не розмовляв.
Вона рішуче кивнула, наче це все пояснювало.
— Ви не знаєте, чи зможе він мене прийняти?
— Він уже двадцять п’ять років як помер, — сказала вона.
Вітмен заплющив очі, відчуваючи біль і розчарування. Цього треба було очікувати. Він відкинув голову назад, торкнувшись подушки, і зітхнув. За стіною темряви виявився остаточний глухий кут.