Вітмен спитав, яким чином цей лист пов’язаний із французьким винахідником.
— Дивіться самі.
Він поправив окуляри в сталевій оправі й заходився вивчати документ. Це був надрукований на парі аркушів лист із двома маленькими дірочками там, де сторінки колись були сколоті разом. Обидва аркуші вицвіли з часом, і на них були помітні легкі згини від тримання в конверті. Рядки були написані чорним чорнилом, дещо нахиленим почерком із гострими кутками та розривами. Лист датувався 16 серпня 1980 року і мав заголовок «Готель “Блю Клеридж”». Автор-окультист перекреслив заголовок і написав, вочевидь, свою тодішню адресу:
ххххх — нерозбірлива адреса — ххххх
16 серпня 1889 р.
Кетрін Лонґгорн
Вест-Савілль-Террас, 12
Единбург ЕН9 3DX
Велика Британія
Люба Кетрін,
Я давно передчував, що вінець моєї праці уподібниться фіналу «Аліси в Країні чудес». Але поспішаю додати: це стало поштовхом до усвідомлення мною краси життя.
Мені невідомо про Діораму, про яку ти пишеш. Моє спілкування з медіумом добігло кінця так само швидко, як і почалося, аж тут старий друг зробив мені ласку, поділившись, мабуть, найпершими рухомими картинами, які вдалося піймати на плівку. Я добре пригадую, як тривали приготування до зйомок однієї з них у садах на единбурзькій Принцес-стрит. Але інша, вигадливіша картина готується саме зараз; її назва «Séance Infernale»[3], і вона змальовує Падіння людини. Переконаний, що ці рухомі картини приховують у собі магічну істину.
Далі в листі йшло обговорення переліку книг Істроу та планів публікації, вочевидь із наміром залучити адресата до взаємодії. Підпис: «По-братньому твій, Карлайл».
Вітмен підняв очі від рукопису й зустрів нетерплячий погляд Вальдано.
— Ну? Що скажете?
— Ви вважаєте, що він каже про Секюлера. Ще один фільм. «Séance Infernale».
— Саме так. Що ще це може бути?
Вітмен промовчав, спокійно досліджуючи рядки листа.
Його думки перервав Вальдано:
— Можна з упевненістю сказати, що перший із двох зразків, про які пише Істроу, це «Сцена в садах на Принцес-стрит».
— Але незрозуміло, чи має він на увазі ту саму особу, — відповів Вітмен. — Ми навіть не знаємо, чи йдеться про справжній фільм. Може, він просто намагається закадрити цю жінку, Кетрін. Істроу був пройдисвіт, хіба не так? Завжди прагнув домогтися свого, маніпулюючи людьми.
— А я гадав, ви оціните, коли побачите в його тактиці дещо від себе, — сказав Вальдано.
Вітмен знизав плечима.
— Усі ми щось уміємо в цьому житті.
Блакитна хмарка цигаркового диму колихалася над столом Вальдано.
— То чого ви від мене хочете?
— Я хочу, щоб ви знайшли для мене цей фільм, містере Вітмен.
— Мені нецікаво.
Вальдано задріботів пальцями по столу.
— Я гадав, що вас узагалі не приваблює вікторіанське кіно. Звідки раптом така охота ганятися за примарами?
— Відсутність розпалює бажання. Це буде незвичайний додаток до моєї колекції.
— Просто віддайте мені гроші за картину з Твелвтріз, і я піду. Я казав вам, що «Котячим кроком» — це моя остання робота на вас.
— Дуже люб’язно, що дали мені знати. І все-таки ви постійно повертаєтеся.
Він зітхнув. Навіть у цьому зітханні відчувалася нетерплячість.
— У минулому ви ніколи не розчаровували мене, містере Вітмен. Лише з плакатом «Франкенштейна», який я найняв вас шукати десять років тому. Його ви мені так і не знайшли. Однак у світлі обставин, що склалися в той період вашого життя, я волію забути про це. До речі, твори містера Вейла мене більше не цікавлять, — на мить його очі напружилися. — Хоч я не можу позбутися думки, що ви таки знайшли один екземпляр, який приховали від мене.
Вітмен кліпнув на нього очима, стривожившись.
«Він блефує. Він не знає. Не може знати».
— Я не бачив у вас чоловіка, зв’язаного родиною й супутніми негараздами, містере Вітмен.
— А я вважав вас гарним сім’янином. Закладаюся, що ви зіпсували чотирьох-п’ятьох лише цього місяця.
У відповідь на це Вальдано натиснув кнопку на краю стола, і електричний віндзорський камін під портретом Секюлера з тріском ожив. Вітмен неспокійно засовався в кріслі. Він починав пітніти. Приплив нудоти захлеснув його, щойно з глибин свідомості зринули спогади про вогонь.