— Усе гаразд, містере Вітмен? — запитав колекціонер з усмішкою, широкою, як у «Людини, що сміється». Вітмен важко глитнув, намагаючись приховати свою ніяковість. Він уникав дивитися в камін, боячись упасти в панічний стан, та все одно відчував, як танцюють язики полум’я, лижучи повітря.
— Не впевнений, що я вдала людина для цієї роботи, — спромігся вимовити він.
Колекціонер дістав із нижньої шухляди чекову книжку й поклав на стіл.
— Ви не скористалися моїм чеком за замовлення «Франкенштейна». То нащо це робити? Нащо торгуватися під час кожної зустрічі, вимагаючи підвищення платні, коли не збираєтеся отримувати цих грошей? Вважаєте, що це криваві гроші, так? — він розсміявся, наче така ймовірність розважала його. — Це мов продати душу дияволу.
— Може, я просто не хочу цієї роботи.
— Ви брешете. Колода тасується, і ваші пальці сверблять від нетерпіння грати.
Він заповнив чек, підписав, відірвав його і згорнув на столі.
— Вчинки брешуть гучніше за слова, містере Вітмен. Бачите, якщо ви згодні сидіти тут і слухати моє бурчання, доки з мого каміна вистрибує, мабуть, єдиний страх у вашому житті, то закладаюся — ви взялися б за цю роботу й задарма. Задля цього ви зрадили б і власну родину, якби ще мали її поряд.
– Ідіть до біса.
Вальдано розсміявся.
— Цього вистачить для авансу, транспортних та інших витрат, — він підштовхнув папірець до Вітмена. — Просто ще один чек, яким ви не скористаєтеся.
Він знову натиснув кнопку на столі, і вогонь сховався.
Вітмен відчув, як розслабляються м’язи і дихання повертається до норми. Ковтнув слину, даючи собі мить, щоб перевести подих. Потім потягнувся до столу й повільно розгорнув чек, стиснувши вказівним і середнім пальцями.
— Ви казали, що я постійно повертаюся. Цього разу не повернуся. На все добре.
Він жбурнув чек у бік Вальдано й підвівся з крісла.
— Містере Вітмен, — почув він, як гукає з-за спини колекціонер. Алекс Вітмен повернув голову й уперше побачив благальний вираз на обличчі Вальдано. Звісно, той намагався не кліпати, зберегти владну усмішку. Але поза виказувала його сповна — уже не горда, не самовпевнена, вона запопадливо благала про допомогу.
Вальдано ретельно зважив свої слова.
— Коли не тонете в сарказмі й жалощах до себе, ви найкращий для цієї справи. Я можу не любити вас, але це й не потрібно — ви робите до біса добру роботу.
«Капітан Фантастик», — подумав Вітмен. Він був заінтригований самопроголошеною поразкою Вальдано — без сумніву, ще однією з хитромудрих ігор його розуму. Вальдано мав рацію: Вітменові було цікаво знайти загублений фільм. Він не звернув уваги на тривожне ниття у шлунку. А колись був навчений довіряти таким знакам застереження.
— Якісь родичі? — спитав Вітмен, знову сідаючи в крісло.
— Жодного з нащадків Секюлера мені знайти не вдалося. Це, звісно, не повинно знеохочувати вас спробувати самому. Я зібрав теку, що містить усю інформацію, пов’язану з цим проектом. Як побачите, здебільшого там йдеться про самого чоловіка, оскільки про «Séance Infernale» нічого не відомо. Почніть із Музею науки в Лондоні й колишньої майстерні Секюлера в Единбурзі.
— Що, на вашу думку, з ним сталося? Я маю на увазі Секюлера.
— Можливо, він втрутився у справи, в які не мав втручатися, — сказав Вальдано, не зводячи очей із портрета Секюлера.
— Гадаєте, до нього дістався Едісон?
Томас Едісон подав документи на отримання патенту на кінокамеру буквально за рік після зникнення Секюлера. Теорій змови вистачало — Едісон не вперше крав ідеї в інших винахідників.
— Я б не здивувався. Історію пишуть не переможці — її пишуть безпринципні крадії патентів.
— Судячи з назви, там є сюжет — може, навіть, лінійне оповідання, — сказав Вітмен.
— Майже за три десятки років до «Нетерпимості» Гріффіта? Це стало б одкровенням. Але не будемо забігати наперед у своїх бажаннях. Пощастить, якщо він узагалі придатний для перегляду.
— Пощастить, якщо він хоча б існує. Я ще не брався саме за таку роботу.
— Тому така кількість нулів у чеку.
Від центрального залу офісної будівлі Вальдано сходи збігали до брукованої вапнякової доріжки, що вела до мармурового аркового фонтану й химерної скульптурної групи. Нетиповим для кварталу чином внутрішній двір відокремлювався від зовнішнього світу двометровими стінами й електронною залізною брамою.
Скульптури — три потворні крилаті богині, переплетені тілами, руками й волоссям зі зміями — були виконані з глини. На них були довгі одежі плакальниць, а в руках — батоги з мідними шипами. Неприкаяні, розлючені, мстиві. У своїх гнівних конвульсіях в темному світі Тартару вони були невблаганні перед жертвою чи сльозами.