Утім, сьогодні Порта Романа є скоріше транспортним кошмаром, аніж історичною пам’яткою, бо істотно вповільнює дорожній рух. Колись тут проводилися контрактові ярмарки, на яких батьки продавали сво'іх дочок у шлюб із розрахунку, часто змушуючи їх танцювати спокусливі танці, аби забезпечити більшу вигоді.
Цього ранку, різко загальмувавши за кількасот ярдів від І Іорта Романа, Сієнна стривожено показала в її бік рукою. Ленґдон, сидячи позаду неї, поглянув уперед — і в нього теж з’явилося відчуття небезпеки. Перед ними простягнулася довга вервечка нерухомих авт, двигуни яких працювали на неробочих обертах. Рух на кільцевій розв’язці заблокував поліцейський пост, до якого час від часу під’їжджали нові поліцейські автомашини. Від авта до авта ходили озброєні полісмени й ставили водіям запитання.
«Невже це через нас? — подумав Ленґдон. — Цього не може бути!»
Назустріч їм по проспекту Макіавеллі виїхав спітнілий велосипедист у шортах. Він їхав на велосипеді з напівлежачим сідлом, крутячи педалі поперед себе.
— Cose successo? (Що там відбувається?) — гукнула йому Сієнна.
— Е chi lo sa! (Та хтозна!) — відповів велосипедист зі стривоженою міною на обличчі. — Carabinieri. (Карабінери.) — Із новою силою завертів педалі, наче хотів якомога швидше вшитися геть.
Сієнна обернулася й стривожено поглянула на Ленґдона.
— Блокпост. Військова поліція.
Далеко позаду завили сирени, і Сієнна, крутнувшись на сидінні, подивилася на проспект Макіавеллі; її обличчя перетворилося на маску страху.
«Ми потрапили в пастку», — подумав Ленґдон, роззираючись довкола в пошуках хоч-якогось виїзду — перехресної дороги, парку чи алеї, але побачив лишень приватні будинки ліворуч і високу кам’яну стіну праворуч.
Сирени звучали дедалі гучніше, наближаючись до них.
— Туди! — гукнув Ленґдон, показуючи на покинутий будівельний майданчик за тридцять ярдів попереду них, де за переносною бетономішалкою хоч якось можна було сховатися.
Сієнна дала газу, і трицикл, вискочивши на тротуар, миттю влетів на будівельний майданчик. Вони зупинилися за бетономішалкою й швидко збагнули, що за нею навіть трицикл до пуття не сховати, а самим — і поготів.
— За мною! — сказала Сієнна і кинулася до невеличкого сарайчика для реманенту, що вгніздився посеред кущів під кам’яною стіною.
«Це не сарайчик, — здогадався Ленґдон, — а пересувний туалет».
Коли Сієнна та Ленґдон підбігали до біотуалету для будівельників, то почули, як ззаду наближаються поліцейські машини. Сієнна смикнула ручку дверей, але вони не піддалися, бо були замкнені на масивний замок на ланцюзі. Ленґдон схопив Сієнну за руку, затягнув її за «сарай» і заштовхав до щілини між туалетом та кам’яною стіною. Вони насилу помістилися там удвох, ледь дихаючи, змушені вдихати важке смердюче повітря.
Ленґдон прослизнув слідком за Сієнною саме тієї миті, коли на дорозі з’явився чорний, як вороняче крило, «Суба- ру форестер» із написом «Карабінери» на боці. Авто повільно прокотилося повз їхню схованку.
«Італійська воєнізована поліція, — подумав Ленґдон, не вірячи своїм очам. — А чи мають ці поліцейські наказ стріляти на місці без попередження?»
— Комусь конче потрібно знайти нас, — прошепотіла Сієнна. — І яким чином їм це вдалося?
— GPS? — спитав Ленґдон. — Може, цей проектор має вмонтований пристрій стеження?
Сієнна похитала головою.
— Повір мені, якби ця штука мала такий пристрій, то поліція вже давно б нас пов’язала.
Ленґдон зі своїм чималеньким тілом насилу поворухнувся, намагаючись зручніше вмоститися в тісному просторі. І його очі опинилися напроти елегантних графіті, виписаних на задній стінці туалету.
«А в італійців виходить краще».
Більшість американських біотуалетів були вкриті примітивними школярськими малюнками, що віддалено нагадували великі цицьки чи пеніси. Але графіті на цьому «закладі» були наче з альбому для етюдів студента мистецького коледжу: людське око, красиво виписана рука, чоловік у профіль та якийсь фантастичний дракон.
— Тут приватна власність псується інакше, аніж в інших частинах Італії, елегантніше, — зауважила Сієнна, вочевидь, прочитавши його думки. — Річ у тім, що за цією кам’яною стіною розташований факультет мистецтв Флорентійського університету.
І наче на підтвердження слів Сієнни поодаль з’явилася група студентів; вони наближалися дрібними кроками, тримаючи під пахвами етюдники. Студенти про щось гомоніли, чиркали запальничками, підкурюючи цигарки,