— Згоден, але він може зникнути й ніколи більше не виходити на контакт. Якщо у нього й справді є докази корупції в казино, то коли втрутиться ФБР, ми навряд чи їх отримаємо.
— Що там іще Саддел приготувала, аби зробити нашу поїздку в Старк більш приємною?
Г’юго дістав наступний аркушик.
— Досьє на суддю Макдовер. Її кампанії, вибори, інформація про опонентів тощо. Оскільки кандидати не належали до конкретних політичних сил, ми не знаємо про її переконання. Вона нікого не підтримувала на інших виборах і жодних нарікань на її роботу не було. Рада штату теж не виявила правопорушень. З 1998 року вона отримала найбільше схвалення від Асоціації Рад штатів. Суддя багато пише, вона автор низки публікацій у юридичних виданнях. Макдовер часто запрошують виступати на семінарах для майбутніх юристів. Три року тому вона навіть викладала курс судової практики у Національному університеті Флориди. Досить непогане резюме. Однак у нашої Клаудії не так і багато приватної власності. Вона володіє будинком у передмісті Стерлінга вартістю близько 230 тисяч доларів, вартість застави — 110 тисяч доларів. Будинок збудовано сім років тому й зареєстровано на неї. Виявляється, Макдовер — це її дівоче прізвище. Одразу після розлучення вона його відновила і з того часу послуговується саме ним. Із 1988 року самотня, без дітей, вдруге заміж не виходила. Інформація щодо її членства у громадських організаціях, студентських братствах, церковних громадах чи будь-яких політичних партіях відсутня. Макдовер навчалася у Стетсоні, була однією з найкращих студентів. Отримала ступінь у Північній Флориді — в Джексонвіллі. Також у нас є свідчення її чоловіка щодо причин розлучення, але там немає нічого вартого уваги.
— Якщо Маєрс не помиляється, вона має свою частку прибутку від грального бізнесу. В це важко повірити, тобі так не здається? Я маю на увазі те, що її обрали люди і в неї чудова репутація.
— Це точно. Ми бачили суддів, які робили дивні речі, але ж не так нахабно.
— Як би ти це пояснив? Які в неї можуть бути мотиви?
— Це ти у нас самотня жінка, яка намагається побудувати кар’єру. Отож, тобі й відповідати на це питання.
— Не можу. Що там іще?
Г’юго покопирсався у своєму портфелі й дістав нові папери.
Тільки-но детективи заїхали у приміські райони округу Бредфорт, як одразу стало зрозуміло, що попереду мають бути в’язниця і виправні заклади. Поблизу маленького, на п’ять тисяч жителів, містечка Старк вони повернули біля знака, що вказував дорогу до державної в’язниці Флориди. Вона слугувала домівкою для понад тисячі ув’язнених і чотирьохсот засуджених до смертної кари.
Більше людей на лаві смертників було лише у Каліфорнії. Третє місце посідав Техас — до смертної кари там було засуджено приблизно 330 осіб. Хоча в Каліфорнії не були зацікавлені у страті людей, проте цей вид покарання призначили 650 арештантам. Флорида намагалася досягти таких показників, як у Техасі, але на заваді стали апеляційні суди. У 2010 році в Старку смертельну ін’єкцію призначили лише одному чоловіку.
Г’юго і Лейсі залишили автівку на переповненій стоянці й попрямували до будівлі адміністрації. Для державних юристів була передбачена спрощена процедура відвідування закладу. Після проходження контрольного пункту їх зустрів охоронець — досить впливовий, щоб усі двері перед ними швидко відчинялися. У крилі а також відомому як Флоридські камери смертників, детективи ще раз пройшли контроль і увійшли до великої кімнати. На дверях був напис «Конференц-зал для адвокатів». Охоронець відчинив двері до маленької кімнати за склом.
— Це ваш перший візит сюди? — запитав охоронець.
— Так, — підтвердила Лейсі.
— Нас возили сюди на екскурсію, коли я навчався в університеті, — відповів Г’юго.
— Зрозуміло. Ви принесли дозвіл?
— Так, він у мене.
Г’юго поклав свій портфель на стіл і розстібнув блискавку. Інтереси Джуніора Мейса безкоштовно захищала велика компанія з Вашингтона. Щоб отримати дозвіл на розмову, детективам довелося пообіцяти юридичній фірмі, що вони не обговорюватимуть з ув’язненим те, що стосувалося його справи. Г’юго дістав аркуш паперу, охоронець уважно його прочитав. Ознайомившись зі змістом, повернув його зі словами:
— Я мушу вас попередити, що Мейс дуже дивний тип.
Лейсі поглянула десь убік, не вважаючи за потрібне відповідати. Минулої ночі вона не змогла заснути, переймаючись усім тим непотребом, що спричинив безлад у її думках. Лейсі прочитала кілька статей в інтернеті про камери смертників у Флориді. Кожен в’язень сидів у одиночній камері двадцять три години на добу. Ще одна година передбачалась на «відпочинок», тобто прогулянку на невеличкій ділянці, де росла трава і можна було побачити сонце. Камери були розміром два на три метри із висотою стелі три метри. Усі ліжка мали розмір менший за стандартний і стояли за кілька сантиметрів від бездоганно чистих металевих унітазів. В камерах не передбачалося ані кондиціонерів, ані співкамерників. Звичайне людське спілкування було повністю відсутнє, якщо не брати до уваги кількох слів охоронців під час видачі їжі.
Якщо Джуніор Мейс і не був «дивним типом» до того, як п’ятнадцять років тому потрапив сюди, то зрозуміло, чому він став таким зараз. Повна ізоляція призводить до сенсорної депривації та спричиняє різні психічні розлади. Експерти-психологи не так давно зрозуміли це, тож рух проти одиночного ув’язнення зрушив із мертвої точки. Та, вочевидь, так і не дійшов до Флориди.
Двері навпроти відчинилися, і звідти вийшов охоронець. Він супроводжував Джуніора Мейса, на якому були наручники та затверджена для в’язнів уніформа: сині штани й оранжева футболка. Другий охоронець підійшов до них. З Мейса зняли наручники, після чого обидва охоронці залишили кімнату.
В’язень ступив два кроки і зайняв місце зі свого боку столу. Їх розділяло скло. Г’юго і Лейсі зайняли свої місця, й на якийсь час запала незручна тиша.
Перед ними сидів 52-річний чоловік. Його волосся було довге, густе і сиве, зібране у хвіст на потилиці. Шкіра так і залишилася темною, незважаючи на роки ізоляції. Очі теж були темні — великі, коричневі та сумні. Мейс був високий і стрункий, із тренованим тілом. Мабуть, робить багато вправ, подумав Г’юго. У справі зазначалося, що його дружині Ейлін було лише тридцять два роки, коли вона загинула. Подружжя мало трьох дітей, яких після арешту Мейса забрали родичі.
Їх усе ще розділяла перегородка. Лейсі взяла одну із фотографій і сказала:
— Дякую, що погодилися з нами зустрітися.
В’язень тримав у руці телефонну трубку, але нічого не відповів, тільки знизав плечима.
— Не знаю, чи отримали ви нашого листа. Ми працюємо на Державну раду з судових правопорушень і займаємось розслідуванням справи судді Макдовер.
— Я знаю, — відповів він. — Адже я погодився на цю зустріч і зараз я тут.
Він говорив повільно, зважуючи кожне слово.
— Ми приїхали не задля обговорення вашої справи. Тут ми вам нічим не зможемо допомогти, до того ж на вас і так працюють хороші адвокати з Вашингтона, — сказав Г’юго.
— Я все ще живий, а отже, вони непогано працюють. Чого вам від мене треба?
— Інформації. Нам потрібні імена тих, із ким можна поговорити. Це мають бути таппакола, але ті, які стали на правильний бік, на ваш бік. Ми не можемо просто з’явитися нізвідки і почати ставити запитання, — сказала Лейсі.
Чоловік примружив очі й стиснув губи так, що його рот почав нагадувати перевернуту посмішку. Пильно поглянув їм у вічі й кивнув, і нарешті промовив:
— Послухайте, моя дружина і Сон Разко загинули у 1995 році. Вже у 1996-му мене засудили і повезли закутим у кайдани в фургоні до в’язниці. Це все відбувалося задовго до казино, а тому я не думаю, що зможу вам чимось допомогти. Перш ніж його збудувати, їм потрібно було позбутися мене і Сона. Вони вбили його разом із моєю дружиною, а відповідати за це доведеться мені.
— Ви знаєте, хто це зробив? — запитав Г’юго.