— Де живе Вілтон? — запитав Г’юго.
— У резервації неподалік казино. Він намагався отримати там роботу, але йому відмовили. Ніхто з моєї родини там не працює. Їх просто не наймають. Що ж, це політика.
— Тож він ображений?
— Не те слово. Ті, хто виступав проти казино, занесені до чорного списку і тому не можуть там працювати. Вони отримують виплати, але не роботу.
— Як ці люди ставляться до вас? — поцікавилась Лейсі.
— Більшість, як я уже говорив, вірить у те, що я вбив Сона, їхнього лідера. Тому співчуття від них я не очікую. Прихильники казино ненавиділи мене від самого початку. Можна не сумніватись, що фанатів серед своїх у мене небагато. Через це страждає вся моя родина.
— Якщо суддю Макдовер викриють і її провину буде доведено, це якось допоможе у вашій справі? — запитав Г’юго.
Мейс повільно підвівся і потягнувся так, наче відчував біль, потім ступив кілька кроків у бік дверей, повернувся назад. Іще раз потягнувся, розім’яв суглоби пальців, сів на місце і взяв у руку слухавку:
— Навряд. Мій суд відбувся надто давно. Усі її рішення вже намагалися оскаржити дуже хороші адвокати. Ми маємо підстави вважати, що вона не раз була несправедливою. Повторне судове засідання мало б відбутися ще десять років тому, але апеляційний суд завжди на її боці. Хоча й не одноголосно. Справді, фактів було чимало, але вони свідчили переважно на мою користь. Все вирішила більшість — і ось я тут. Двоє тюремних інформаторів, завдяки яким мене засудили, раптово кудись зникли кілька років потому. Ви знали про це?
— Я читала про це, — відповіла Лейсі.
— Обидва просто в повітрі розчинились, до того ж одночасно.
— Ви маєте якісь припущення?
— Дві версії. Кожен із них був відомим у злочинних колах, справжні перевертні, яких трохи привели у порядок перед засіданням. Вони стверджували, що я вихвалявся вбивством у в’язниці. Проблемна у роботі з інформаторами полягає в тому, що вони схильні часто змінювати свої свідчення. Отож, перша версія така: справжній убивця вирішив прибрати їх до того, як у них з’явиться нагода це зробити. Я думаю, все так і було.
— А друга версія? — запитав Г’юго.
— Інформаторів убили мої люди, щоб помститись. Версія сумнівна, але повністю відкидати її теж не варто. Емоції тоді просто зашкалювали, тож можливо все. Хай там як, а вони зникли і ніхто їх не бачив уже багато років. Сподіваюсь, що вони мертві, адже я тут через них.
— Нам заборонено обговорювати деталі вашої справи, — спинила його Лейсі.
— Повірте, нікого не хвилює, що ми тут з вами обговорюємо. Тепер це лише формальність.
— Виходить, що у цій справі маємо уже чотирьох покійників, — зазначив Г’юго.
— Як мінімум.
— Насправді їх більше? — запитала Лейсі.
Мейс кивнув головою, але детективи не могли зрозуміти, чи варто це сприймати як знак згоди. Врешті в’язень таки відповів:
— Це залежить від того, як глибоко ви будете копати.
Розділ 6
Перша будівля суду, збудована за кошти платників податків Брансвіка, згоріла під час пожежі. Наступну знищив ураган у 1970 році. Після цього влада округу затвердила новий дизайн, що передбачав використання великої кількості цегли, бетону та сталі. Його результатом стала потворна будівля, що нагадувала ангар у Радянському Союзі. Вона мала три рівні, небагато вікон і вкритий металом дах, який почав протікати з першого ж дня. У ті часи округ, до якого частково входили території Пенсаколи і Талахассі, був негусто заселений. На пляжі не валялось розкидане сміття. Згідно з переписом населення 1970 року, тут проживали 8100 білих людей, 1570 темношкірих та 411 корінних американців. Через кілька років по завершенні будівництва нового приміщення суду життя в окрузі пожвавилось. Забудовники поспішали звідусіль, щоб побудувати в ньому готелі та житлові будинки. Їх приваблювали кілометри диких недоторканих пляжів, і згодом «Смарагдові береги» перетворилися на популярне місце відпочинку. Кількість населення зросла. У 1984 році округ Брансвік прийняв рішення розширити будівлю суду. Намагаючись дотримуватися сучасного стилю, до неї додали крило. Прибудова вийшла чудернацькою, фалічної форми, яку багато хто порівнював із раковою пухлиною. Більшість місцевих жителів так і називали її «новотвором», а не прибудовою. Дванадцять років потому, оскільки населення дедалі більше зростало, влада вирішила додати подібне крило із протилежного боку будівлі й оголосила, що тепер у ній можна спокійно працювати.
Резиденція влади округу була розташована у місті Стерлінг. Брансвік і два суміжних округи входили до складу Двадцять четвертого судового округу у Флориді. З двох суддів, що працювали тут, лише Клаудія Макдовер жила у Стерлінгу. Та це не заважало їй фактично керувати судом. Вона була в пошані й мала великий вплив, усі працівники округу боялись її прогнівати. Її просторий офіс був розташований на третьому поверсі, звідки відкривався чудовий вид. Клаудія полюбляла поніжитись у сонячних променях, які потрапляли всередину завдяки великим вікнам. Однак суддя не любила цю будівлю і завжди мріяла мати достатньо впливу, щоб наказати знести її та збудувати нову. Але це була лише мрія.
Наприкінці розміреного робочого дня вона сказала секретарці, що піде о четвертій (це було досить рано). Сором’язлива і добре вишколена секретарка не ставила зайвих запитань. Ніхто не запитував Клаудію Макдовер про мотиви її вчинків.
Вона залишила Стерлінг за кермом останньої моделі «лексуса» й поїхала на південь. Через двадцять хвилин суддя вже наближалась до під’їзної алеї «Ключа до скарбів». Це місце вона подумки називала «моє казино». Макдовер була переконана, що заклад існує виключно завдяки її зусиллям: її влади вистачало, щоб закрити його, як тільки їй це заманеться. Та, звісно, вона цього не зробить.
Суддя з усмішкою об’їхала навколо будівлі. На паркінгу вирувало життя: автобуси переповнені, любителі азартних ігор переміщаються від готелю до казино, яскраві неонові вивіски рекламують виступи нікому не відомих артистів та дешевих циркових акробатів. Усе свідчило про те, що бізнес індіанців процвітав, а це не могло не тішити. В одних людей з’явилася робота, інші розважались. Сюди приїздили на канікули усією родиною. «Ключ до скарбів» був популярним місцем, і те, що вона отримувала з нього небагато прибутків, дуже засмучувало.
Останнім часом Клаудію Макдовер мало що хвилювало. П’ятнадцять років на посаді окружного судді принесли їй бездоганну репутацію, надійну роботу та високі рейтинги. Одинадцять років «заступництва» за казино зробили її неймовірно багатою жінкою, яка мала рахунки в усьому світі і з кожним місяцем ставала дедалі заможнішою. Щоправда, доводилося співпрацювати з людьми, які їй не подобались. Вони так добре переховувались, що ніхто у зовнішньому світі про них навіть не здогадувався. Ці люди не залишали ані слідів, ані доказів. Та Макдовер добре ладнала з ними від самого початку, з того дня, як одинадцять років тому відкрили це казино.
Вона пройшла крізь ворота, що вели через величезне поле для гольфу аж до району під назвою «Кролячі перегони». Тут їй належали чотири будинки, точніше, офшорна компанія, яка ними володіла. Один із них вона тримала для себе, решту здавала в оренду за посередництва адвокатів. Двоповерхова особиста фортеця Клаудії з додатковим захистом вікон і дверей була розташована неподалік четвертої доріжки для гольфу. Такі посилені заходи безпеки Макдовер пояснювала тим, що їй потрібен «захист від урагану». В одній зі спалень був вбудований сейф із бетонними стінами та системою захисту від злодіїв і пожеж. В ньому зберігалися певні матеріальні цінності: готівка, золото та прикраси. Там зберігалися й деякі речі, які не так просто транспортувати: дві гравюри Пікассо; єгипетська урна, вік якої становив близько чотирьох тисяч років; комплект порцеляни старовинної династії та колекція рідкісних перших видань романів дев’ятнадцятого сторіччя. Книжкова полиця відсувалася, за нею були приховані двері до спальні. Будь-яка людина, потрапивши сюди, нізащо не здогадалась би про існування кімнати чи сейфа. Але відвідувачі тут бували не часто. Траплялося, що Клаудія запрошувала когось випити коктейль на патіо, але не всередині. Стороннім не дозволялося тут жити чи взагалі заходити в помешкання.