— Джуніор згадував, що ви намагалися отримати роботу в казино, але безуспішно. Чому так сталося? — запитала Лейсі.
— Усе просто. Плем’я розділилося на два дуже сильних табори. Все почалося під час голосування за азартні ігри. Переможці побудували казино, а їхній лідер усім заправляє, в тому числі прийомом на роботу та звільненням. Що ж до мене, то я підтримав не ту сторону, тому й не міг отримати роботу. У казино працюють дві тисячі людей, більшість із них не з племені. Якщо таппакола хоче отримати там роботу, він має бути політично надійним.
— Образа ще не минула? — запитав Г’юго.
Вілтон щось буркнув і посміхнувся:
— Той факт, що ми з одного племені, не заважає нам бути непримиренними ворогами. Ніхто не намагався налагодити стосунки, адже це нікому не потрібно.
— Джуніор сказав, що вони з Соном помилилися, коли вирішили боротися проти казино, адже воно приносить користь племені. Ви згодні з цим? — запитала Лейсі.
Запала ще одна довга пауза — Вілтон приводив думки в порядок. Його онука почала плакати, і її довелося віднести в будинок. Індіанець відпив чаю і відповів:
— Завжди важко визнати, що ти помилявся, але я думаю, так і було. Казино врятувало нас від зубожіння і подарувало гарні речі, тож це велике позитивне зрушення. Ми стали більш здоровими, щасливими і захищеними людьми. До того ж око тішать усі ці натовпи людей, які їдуть сюди, щоб залишити нам свої гроші. Складається враження, що настав час відплати, така собі невеличка помста. Хоча декого з нас хвилює, що ми так залежимо від виплат. Ледарство завжди призводить до неприємностей. Дедалі частіше ми маємо проблеми з алкоголем. Наші діти вживають наркотики.
— Якщо жити і справді стало краще, то чому не збільшилась народжуваність? — поцікавився Г’юго.
— Дурість. У нашій раді більшість — це ідіоти, які придумують погані закони. Коли жінці виповнюється вісімнадцять, їй починають нараховувати щомісячну виплату, яка ось уже багато років становить 5000. Але як тільки вона виходить заміж, платіж зменшується вполовину. Я отримую 5000; моя дружина 2500. Тож дедалі більше наших молодих жінок нехтують шлюбом. Чоловіки випивають і завдають клопотів, навіщо ж вони потрібні, якщо без них отримаєш більше грошей? Існує теорія, що коли кількість населення зменшиться, то кожен буде отримувати більше грошей. Ще один невдалий план. Діти — це наша інвестиція у майбутнє.
Лейсі глянула Г’юго і сказала:
— Нам треба поговорити про Макдовер.
— Я майже нічого не знаю про неї, — відповів Вілтон. — На суді мені здалося, що вона занадто молода і недосвідчена для цієї посади. Вона палець об палець не вдарила, щоб захистити права мого брата. Ми не раз подавали апеляцію, але її рішення підтримували, часто до найменших дрібниць.
— Ви читали текст апеляції? — запитав Г’юго.
— Я перечитав усе, містере Хетч. Багато разів. Моєму брату світить смертна кара за злочини, яких він не вчинив. Найбільше, що я можу зробити, — це думати про усілякі деталі та підтримувати його. Як бачите, я маю багато вільного часу.
— У Сона Разко був роман із дружиною Джуніора? — запитав Г’юго.
— Навряд, проте, як вам відомо, коли справа стосується цього аспекту життя, усе можливо. Сон був чоловіком зі своїми моральними принципами, та ще й у щасливому шлюбі. Я ніколи не вірив, що між ним і дружиною Джуніора щось було.
— Хто, на вашу думку, їх убив?
— Не знаю. Невдовзі після того, як казино відкрили, ми почали отримувати свою частку від цього бізнесу, хоча й маленькими частинами. У той час я був водієм вантажівки, працював на себе. Завдяки моїй зарплатні та заробітку моєї дружини (вона працює кухарем) плюс дивіденди нам вдалося зібрати 25 тисяч. Ці гроші я віддав приватному детективу в Пенсакколі. У нього була чудова репутація. Більшу частину року він розслідував цю справу, але так нічого й не знайшов. Адвокат на слуханні мого брата був просто жахливий: розгублений хлопчисько, який не знав, як слід поводитися в судді. Під час апеляції адвокати у нього були кращі. Вони багато років намагалися щось знайти, але марно. Я не можу вказати на підозрюваного, містере Хетч, як би мені цього не хотілося. Мій брат втрапив у добре сплановану пастку, і схоже на те, що штат Флорида його все-таки стратить.
— Ви знаєте чоловіка на ім’я Ванн Дюбос? — запитала Лейсі.
— Я чув про нього, але ніколи не бачив.
— Що ви про нього чули?
Вілтон струснув кубики льоду в склянці; було видно, що він втомився. Лейсі стало шкода цього чоловіка: можна тільки уявити, як почувається людина, брат якої перебуває у камері смертників, особливо якщо його невинуватість не викликає сумнівів. Врешті він таки заговорив:
— Колись давно у цих місцях розповідали легенду про вправного шахрая на ім’я Дюбос. Говорили, що казино, забудови навколо, усе, що ви бачите тут, і аж до узбережжя — це його рук робота. У початковій версії цієї історії йшлося і про вбивство Сона й Ейлін. Але зараз про це ніхто не згадує. Ці факти стерлися під натиском хвилі веселощів, ігор, готівки, джекпотів, водяних гірок і щасливих годин, не кажучи вже про добробут штату. Навіщо думати про якесь там вбивство, коли життя прекрасне. Якщо цей чоловік і справді існує та заправляє усім, це нікого не хвилює, усі бояться зашкодити йому. Навіть якби він увійшов у казино крізь центральний вхід і розповів правду, йому почали б поклонятися як герою. Ми завдячуємо йому усім, що маємо.
— Ви вірите у це?
— Не має значення, у що я вірю, містере Хетч.
— Добре, це не суттєво, але мені цікаво.
— Ну, гаразд. У будівництві казино були задіяні організовані злочинні елементи. Ці хлопці, які так і залишилися невідомими, й досі отримують свою частку. У них є зброя, і вони повністю контролюють нашого вождя та його найближче оточення.
— Які у нас шанси знайти когось, хто працює в казино і захоче з нами поговорити? — запитала Лейсі.
Вілтон розсміявся, а потім пробурмотів:
— Я бачу, ви мене не зовсім розумієте.
Він знову потрусив лід у склянці й зупинив погляд на чомусь по той бік дороги. Лейсі та Г’юго перезирнулись і вирішили дати йому трохи часу. Після довгої паузи чоловік усе ж заговорив:
— Ми — плем’я, люди, раса, яка не довіряє чужакам. Ми не йдемо на контакт. Так, зараз я сиджу і розмовляю з вами, але ми говоримо на загальні теми. Мій народ не видає секретів, ніколи, за жодних обставин. Це суперечить нашій природі. Я зневажаю людей із нашого племені, що підтримали створення казино, але ніколи не розповім вам нічого про них.
— А якщо це ображений працівник, який не буде таким обережним, як ви? З огляду на весь цей поділ і взаємну недовіру, я впевнена, що знайдуться люди, невдоволені вождем і його оточенням, — сказала Лейсі.
— Є люди, які ненавидять нашого лідера, але не забувайте, що на останніх виборах за нього віддали голоси 70% таппакола. Його коло спілкування дуже вузьке. Всі ці люди задіяні в бізнесі розваг, а тому знайти серед них інформатора практично неможливо.
Вілтон замовк. Детективи терпляче перечекали ще одну довгу паузу. Їхнього співрозмовника ця перерва, здавалося, зовсім не бентежила. Врешті, він продовжив:
— Я раджу вам триматись якнайдалі від цього. Якщо суддя Макдовер співпрацює з цими шахраями, то її добре захищають хлопці, яким до вподоби жорстокість і залякування. Це земля індіанців, міс Стольц, і усі правила, яких дотримуються у громадянському суспільстві, все те, у що ви вірите, тут просто не діють. У нас свої закони, які ми ж і створюємо. Ані влада Флориди, ані федеральний уряд не пхають носа у наші справи, особливо якщо це стосується управління казино.
За годину детективи поїхали, не дізнавшись нічого, що мого б їм допомогти у розслідуванні. Вони лише вислухали застереження і отримали нагоду подивитися на Таппакола Толвей, шосе, яке побудував округ, щоб трохи заробити. Біля входу до резервації Г’юго і Лейсі зупинилися на пункті пропуску і заплатили п’ять баксів за дозвіл проїхати далі.
— Думаю, це і є те місце, де за наказом судді Макдовер перекрили рух, — припустив Г’юго.
— Ти читав матеріали цієї справи? — запитала Лейсі й збільшила швидкість.