— Гадки не маю. Маєрс не знає, але він вважає, що приблизно в той час з’явився «кріт». Очевидно, що це хтось наближений до Макдовер; можливо, з цього все й почалося.
— Він це чи вона, запевняю тебе — грошей цій людині не бракує. Важко повірити в те, що ці фото були зроблені з машини на узбіччі. Швидше за все, фотограф перебував у одному з будинків.
— Їх всього чотири якраз навпроти будинку судді, — сказала Лейсі. — Два з них здають в оренду за тисячу на тиждень. Цілком можливо, що наш інформатор винайняв один із них, встановив там камери, а тому точно знав, коли прибудуть Макдовер і Дюбос. Просто розвідник якийсь.
— І справді. Маєрс знає, про що говорить, Лейсі. Ці люди задіяні в брудному бізнесі. Не впевнений, що нам до снаги це довести, але докази стають усе більш промовистими. Як гадаєш, якою буде реакція Макдовер, коли ми про все це у неї запитаємо?
— Невдовзі дізнаємося.
Двері з тріском відчинилися і на порозі з’явився Г’юго.
— Пробачте мені моє запізнення. Ще одна важка ніч, — сказав він.
Г’юго кинув портфель на стіл і відпив кави із великої чашки.
— Я б приїхав сюди раніше, якби не розмовляв по телефону з хлопцем, який не бажав назвати своє ім’я.
Гейсмер кивнув головою; в руках він усе ще тримав фотокартку.
— Все добре? — запитала Лейсі.
— Вперше він зателефонував сьогодні близько п’ятої, трохи зарано, але так уже склалося, що я не спав. Чоловік сказав, що працює в казино і поділиться інформацією, яка може виявитися корисною. Він повідомив, що знає про наше розслідування, пов’язане з племенем і суддею, та пообіцяв допомогти. Я трохи натиснув на нього, і він поклав слухавку. Десь годину тому він знову зателефонував з іншого номера і сказав, що хоче зустрітися і обговорити деталі угоди. Я запитав, про яку угоду йдеться, і тут він почав говорити щось незрозуміле. Чоловік сказав, що там відбувається багато підозрілих речей і рано чи пізно про це всі дізнаються. Він із племені, знає вождя і людей, які керують казино, і не хоче опинитися у центрі катастрофи, коли це усе полетить шкереберть.
Г’юго ходив по кімнаті — останнім часом це в нього перетворилося на звичку. Сидіння на одному місці швидко наганяло сон.
— Це вже цікаво, — сказала Лейсі.
Гейсмер сів у крісло і закинув руки за голову.
— Ще щось?
— Ні, але він хоче зустрітися вже сьогодні. У нього пізно закінчується зміна, а тому раніше ніж о дев’ятій вечора він не зможе.
— Думаєте, у нього серйозні наміри? — запитав Гейсмер.
— Хто це може знати? Голос у нього був якийсь знервований та ще й телефонував він із двох різних номерів, швидше за все, одноразові телефони. Кілька разів запитував, чи буде зустріч секретною і чи ми його захистимо. Цей чоловік стверджував, що його люди вже ситі по горло корупцією, але бояться говорити.
— Де він хоче зустрітися? — запитала Лейсі.
— Він живе неподалік від казино, на території резервації. Сказав, що знайде підходяще місце і зателефонує нам, коли ми будемо під’їжджати.
— Треба бути обережними, — зауважив Гейсмер. — Це може виявитися пасткою.
— Не думаю, — відповів Г’юго. — У мене склалося враження, що я розмовляю з людиною, яка потребує допомоги і водночас сама готова її надати.
— З якого телефону ти дзвонив?
— Наш офісний. Я знаю правила, бос.
— Добре, але звідки у нього твій номер? — запитав Гейсмер. — Кому ви повідомляли свій номер? Ви обоє.
Г’юго і Лейсі перезирнулися і спробували пригадати.
— Маєрс, Джуніор Мейс, керівництво в’язниці, Вілтон Мейс, вдова Разко, Ел Бенет, адвокати, які виступали проти Макдовер п’ять років тому, Нейлор з Асоціації гравців. Здається, це всі, — перерахувала Лейсі.
— Це всі, — підтвердив Г’юго. — По дорозі сюди я теж про це думав.
— Цього цілком достатньо, щоб спричинити витік інформації, — сказав Гейсмер.
— Ніхто з цих людей навіть віддалено не пов’язаний з Дюбосом чи корупцією, — заперечила Лейсі.
— Ми так думаємо, — додав Г’юго.
— То ви хочете поїхати? — запитав Гейсмер.
— Звісно, ми поїдемо, — запевнила Лейсі.
Гейсмер трохи постояв, потім підійшов до вузького вікна.
— Можливо, це наш великий прорив у розслідуванні. Своя людина нам не завадить.
— Ми їдемо, — оголосила Лейсі.
— Добре, але, будь ласка, будьте обережними.
Лейсі поставила авто у найвіддаленішому закутку паркингу перед казино. Вони просиділи в ньому майже до одинадцятої години, чекаючи на появу інформатора. Був вечір понеділка, а це означало, що відвідувачів за столами та гральними автоматами небагато. Г’юго, звісно, вмостився й задрімав, а Лейсі увійшла в інтернет через iPad. О 22:56 інформатор зателефонував, щоб узгодити місце зустрічі. Детективи вийшли з казино. Проїхавши три кілометри по темному, вузькому і звивистому шосе, вони зупинились біля покинутого металевого будинку. Стара вивіска свідчила, що колись це місце було залою для гри у лото. На далекій відстані виднівся будинок. Яскраве світло «Ключа до скарбів» залишилось далеко позаду. Ніч була гаряча, повітря вологе, навколо кублились хмари москітів. Г’юго вийшов з авто, щоб розім’яти ноги. Схоже, колишніх спортсменів зі зростом майже два метри та вагою дев’яносто кілограмів не так просто налякати. У його компанії Лейсі почувалася в безпеці. Вона нізащо не зважилась би на цю поїздку сама. Г’юго ще раз набрав номер, з якого їм нещодавно телефонували, але ніхто не відповів.
Хтось наближався до них у темряві з боку будівлі.
— Агов! — крикнув Г’юго до тіні.
Лейсі вийшла з авто.
— Підійдіть ближче, — відповів незнайомий голос.
У темряві можна було розгледіти силует чоловіка, що стояв на місці. На ньому був кашкет, червона жаринка від сигарети танцювала в повітрі. Детективи ступили ще ближче, але він спинив їй:
— Досить! Ви не побачите мого обличчя.
— Ну, що ж, думаю, наші вам можна бачити, — сказав Г’юго.
— Така відстань мене влаштовує. Ви містер Хетч, правильно?
— Так.
— А та дівчина хто?
— Мене звати Лейсі Стольц. Ми колеги.
— Ви не попереджали мене, що прийдете з жінкою.
— Ви не запитували, — різко відповів Г’юго. — Вона моя напарниця, ми працюємо разом.
— Мені це не подобається.
— Дуже шкода.
Чоловік помовчав, видихаючи сигаретний дим, зміряв їх поглядом. Потім прочистив горло, плюнув і відповів:
— Я так розумію, ви йдете слідами судді Макдовер.
— Ми працюємо на Раду з судових правопорушень, — відповіла Лейсі. — Ми юристи, не копи. Наша робота полягає у розслідуванні скарг на дії суддів.
— Цю суддю потрібно посадити до в’язниці разом із усіма спільниками.
Він говорив швидко і помітно нервував. Чоловік видихнув дим із легень, і хмарка здійнялась у повітря.
— Ви говорили, що працюєте в казино, — нагадав Г’юго.
Незнайомець витримав довгу паузу, але все ж відповів:
— Правда. Що вам відомо про суддю?
— Ми отримали скаргу, в якій ішлося про правопорушення, але нам заборонено розголошувати деталі, — відповіла Лейсі.
— Правопорушення? — перепитав чоловік і нервово засміявся. Він кинув сигарету на землю, і вона ще якусь мить жевріла.
— Ви можете заарештувати когось чи лише пхаєте носа не в свої справи?
— Ні, ми не затримуємо людей, — відповів Г’юго.
З темряви знову пролунав нервовий сміх.
— Тоді я марную свій час. Мені потрібно поговорити з кимось, хто може щось зробити.
— Ми наділені владою провести розслідування і звільнити суддю, якщо щось знайдемо, — повідомила Лейсі.
— Суддя — це не найбільша проблема.
Вони чекали на продовження, але навколо була тиша. Детективи напружено намагалися розгледіти силует, та він ніби розчинився у повітрі. Чоловік утік. Г’юго ступив кілька кроків уперед і запитав:
— Ви ще тут?
Відповіді не було.
— Він уже десь далеко, — прошепотіла Лейсі. — Думаю, він втік.