Кілька секунд вони стояли, не рухаючись, потім Г’юго сказав:
— Мабуть, ти маєш рацію.
— Мені тут не подобається, давай уже поїдемо.
Вони швидко відчинили дверцята і сіли в автівку. Коли Лейсі здала назад, світло фар освітило будівлю. Там нікого не було. Вона звернула на шосе та скерувала машину в напрямку казино.
— Досить дивно, — сказав Г’юго. — Про все це ми могли б поговорити і по телефону.
До них наближалося світло фар.
— Думаєш, це я його налякала? — запитала жінка.
— Важко сказати. Якщо той чоловік і справді щось знає, то усвідомлює, що передає інформацію, яка зруйнує життя деяким людям. Природно, що він сумнівається. Я вважаю, що він просто злякався і тому втік.
Г’юго поплескав себе по талії й зауважив:
— Цей пасок безпеки знову спадає. Уже втретє за сьогодні. Чому ти його не полагодиш?
Лейсі поглянула на нього і уже збиралася щось відповісти, але цієї миті Г’юго закричав. Сліпуче світло насувалося просто на них. Пікап звернув і їхав по зустрічній смузі. Зіткнення відбулося ніс у ніс, бампер до бампера. Воно було настільки сильним, що «пріус» злетів у повітря і розвернувся на 180 градусів. Це був «Додж Рам 2500», який важив близько трьох тонн, тобто був удвічі більший, ніж «пріус». Не дивно, що пікап відбувся меншими пошкодженнями. Його відкинуло на узбіччя вузької дроги, бампер зім’явся і частково опустився у неглибокий рів.
Подушка безпеки на місці водія вдарила Лейсі у груди й обличчя, від чого вона знепритомніла. Жінка вдарилася головою об пробиту стелю «пріуса», отримавши глибокий поріз. На місці пасажира подушка безпеки не спрацювала. Не маючи подушки і не стримуваний ременем безпеки, Г’юго полетів у лобове скло, розтрощивши його головою та плечима. Шматочки скла страшенно понівечили йому обличчя, глибоко порізали шию.
Місце зіткнення було вкрите склом і уламками металу. Праве переднє колесо пікапа погойдувалося. Водій повільно вийшов, зняв мотоциклетний шолом і захисні щитки й озирнувся. До місця аварії повільно наближався інша вантажівка. Чоловік розім’яв ноги, потер ліве коліно і, накульгуючи, попрямував до побитого «пріуса», щоб усе роздивитися. Він побачив дівчину: її обличчя було залите кров’ю, а подушка безпеки звисала перед нею. Там був іще чорний хлопець, який стікав кров’ю через велику кількість поранень. Водій пікапа затримався на хвилину, а потім, спотикаючись, заліз у іншу вантажівку, вмостився на сидінні й знову почав терти коліно. Аж тепер він помітив, що в нього з носа йде кров. Водій, який його підібрав, сів за кермо і вони поїхали — повільно, вимкнувши фари. Вантажівка повернула у поле і зникла. Ніхто не зателефонував за номером 911.
Найближчий будинок був майже за кілометр від місця аварії. Він належав сім’ї Біелів. Айріс Біел, мати та дружина, почула шум на трасі. Звісно, спочатку вона не зрозуміла, що то було. Проте жінка була переконана, що трапилось щось погане і варто піти поглянути, що саме. Вона розбудила свого чоловіка Сема, змусила його накинути якийсь одяг і піти туди, звідки почувся звук удару. Коли Сем прийшов на місце трагедії, туди прибула ще одна автівка. За лічені хвилини вже лунали сирени і на шосе видно було світло від фар. Це наближались поліцейські з відділку в резервації, їх супроводжували пожежники та рятувальники. Майже одразу вони викликали медичний гелікоптер із найближчої клініки у Панамі.
Г’юго витягнули, позбувшись залишків лобового скла, а точніше, через дірку в цьому склі. Він був іще живий, хоча й непритомний, пульс ледь відчувався. За допомогою домкрата рятувальники зламали двері і витягли Лейсі, яка намагалася щось сказати, але з губ у неї зривався лише стогін. Її помістили в машину швидкої допомоги й відправили в індіанську лікарню неподалік від казино. Там вона мала чекати на гелікоптер. Дорогою в центр дівчина знепритомніла, тож так і не дізналася, що Г’юго помер. У лікарню вона вже летіла сама, без свого колеги.
На місці катастрофи поліцейські зайнялася звичною рутиною: робили знімки, відео, заміряли щось і розшукували свідків. Звісно, що їх вони не знайшли. Так само як і того, хто керував пікапом. Подушка безпеки на місці водія повністю розгорнулася. У кабіні не виявилося жодних ознак травмування чи слідів крові, була знайдена лише розбита пляшка віскі на підлозі під сидінням пасажира. Водій просто зник. Ще до того, як авто відбуксували, поліція його впізнала. Саме цю машину було викрадено шість годин тому біля торгівельного центру в Фолі, Алабама. «Пріус» Лейсі повантажили на тягач і повезли на майданчик неподалік від будівлі адміністрації племені.
Тіло Г’юго забрали до медичного закладу, що належав індіанцям. Там його помістили у морозильну кімнату в підвалі, де час від часу зберігали трупи. Через дорогу звідти констебль Лімен Грітт сидів за своїм столом і пильно вивчав особисті речі Г’юго: брелок із ключами, кілька зім’ятих купюр, трохи дрібних грошей і портмоне. З іншого боку стола сидів сержант, що теж мовчав. Жоден із них не хотів телефонувати.
Врешті констебль розгорнув портмоне Г’юго і дістав одну з візиток. Він увімкнув інтернет і зайшов на сайт РСП, де й побачив дані Майкла Гейсмера.
— Це він має зателефонувати, правда? — запитав констебль. — Хай там як, а він знає містера Хетча і, мабуть, його родину.
— Хороша ідея, — погодився сержант.
О 2:20 Майкл відповів на дзвінок і замість привітання почув:
— Перепрошую, що потурбував, але я знаю, що ви працюєте з містером Г’юго Хетчем. Я констебль із племені таппакола, що в окрузі Брансвік.
Майкл різко схопився, а його дружина увімкнула світло.
— Так! Що сталося?
— Нещасний випадок, автокатастрофа, містер Хетч загинув. Хтось має сповістити про це його сім’ю.
— Що? Ви це серйозно? Ні, цього не може бути. Хто це?
— Я констебль Лімен Грітт, сер. Очолюю правозахисний офіс у племені. Запевняю вас, що говорю цілком серйозно. Аварія сталась на території нашої резервації дві години тому. Молода леді, Лейсі Стольц, переправлена до лікарні у Панамі.
— Я не можу у це повірити.
— Мені дуже прикро. У нього є сім’я?
— Чи є у нього сім’я? Так, містере Грітт, у нього є сім’я, молода дружина і четверо діток. Так, сім’я. Усе це, мабуть, відбувається не насправді.
— Співчуваю, сер. Ви можете їм повідомити?
— Я? Чому я? Це неправильно. Звідки мені знати, що це не якийсь жарт абощо?
— Сер, ви можете зайти на наш сайт, там є інформація про мене. Також ви можете зателефонувати у лікарню в Панамі. Леді уже мали б туди доставити. Але я запевняю вас, що ця жахлива новина цілком реальна. Невдовзі якийсь репортер дізнається і спробує зателефонувати сім’ї.
— Добре, добре. Дайте мені лише хвилину на роздуми.
— Не поспішайте, сер.
— А Лейсі, як вона?
— Я не знаю, сер. Вона поранена, але жива.
— Добре, звісно, я зараз приїду. Продиктуйте мені свій номер телефону про всяк випадок.
— Гаразд, сер. Якщо ми можемо чимось вам допомогти, телефонуйте, будь ласка.
— Звісно. І дякую. Знаю, що вам, мабуть, нелегко.
— Так, сер, нелегко. І ще одне запитання. Минулої ночі вони працювали на території нашої резервації?
— Так, працювали.
— Можу я на правах констебля поцікавитися, чому?
— Вибачте, можливо, потім.
Гейсмер залишився із Верною Хетч і дітьми, поки не приїхала її мати, після чого швидко залишив будинок. Відчуття жаху, шоку, агонії, справжнього божевілля, які пережила родина, почувши, що Г’юго ніколи більше не повернеться додому, а потім ще відчайдушні спроби переконати одне одного, що це неможливо. Усе це він не забуде до кінця життя. В ті хвилини Гейсмер почувався негідником, ненависним посланцем, на якого було покладено важку ношу: сповістити сім’ю Г’юго, що він мертвий.
Він ще ніколи не переживав такого нищівного емоційного спустошення і навряд чи колись ще витримає таке жахіття. Гейсмер зрозумів, що плаче, коли їхав із Таллахассі за кілька годин до світанку. Він прибув до Панами вже після шостої ранку.