— Лімен Грітт, констебль у резервації, хоче приїхати і поставити тобі кілька запитань. Мабуть, це хороша ідея, проте спершу нам потрібно поговорити.
— Добре.
Майкл поглянув на Гантера, який навіть і не думав залишати кімнату.
— Це конфіденційно. Нам треба поговорити про одне з наших розслідувань.
— Я не зрушу з місця. Це моя сестра, і їй потрібні мої поради. Я повинен все знати і вмію зберігати секрети. Правда, Лейсі? — сказав Гантер, не вагаючись ані хвилини.
У Лейсі не залишалося вибору, окрім як відповісти:
— Він може залишитися.
Гейсмер не був налаштований на суперечки. До того ж очі Гантера горіли, видаючи його запальний характер. Що ж, нехай так. Майкл почав:
— Від Маєрса нічого не чути. Я телефонував на кожен із трьох номерів у твоїх записах, але ніхто не відповів. На голосову пошту він теж не відповідає.
— Сумніваюсь, що вони зможуть його відстежити, Майкле.
— Хто такий Маєрс? — поцікавився Гантер.
— Я розкажу тобі потім, — відповіла Лейсі.
— Або не розкажу, — сказав Майкл. — Повернімось до подій в ніч на понеділок. Що ти пам’ятаєш про зустріч з інформатором?
Лейсі заплющила очі й глибоко вдихнула, що змусило її скривитися від болю. Трохи помовчавши, відповіла:
— Небагато, Майкле, зовсім небагато. Ми поїхали до казино, чекали на парковці. Потім поїхали темною дорогою і зупинилися біля маленького будиночка.
Сказавши це, Лейсі знову замовкла — здавалося, що вона задрімала.
— Ви зустрілися з інформатором? — запитав Майкл.
Вона заперечно похитала головою.
— Я не можу відповісти, Майкле. Не пам’ятаю.
— Г’юго розмовляв із цим хлопцем по телефону?
— Думаю, що так. Точно, розмовляв. Хлопець розповів, як нам проїхати до місця зустрічі. Так, я пам’ятаю.
— А як щодо зіткнення? І того, що йому передувало? Це було інше авто?
Вона знову заплющила очі, так ніби вірила, що її пам’ять краще працюватиме у темряві. Поки сестра мовчала, Гантер сказав:
— Сьогодні вранці їй наснився кошмар. Вона прокинулась і сказала, що бачила світло фар, пригадала, як закричав Г’юго, і перш ніж встигла зреагувати, пікап опинився просто перед нею. Лейсі пам’ятає, що це був пікап. Вона не пам’ятає момент зіткнення, чи шум, чи щось інше. Нічого не пам’ятає про порятунок, швидку, вертоліт, операційну. Нічого.
Раптом завібрував один із телефонів Гантера. Хтось телефонував дуже наполегливо; мобільний подавав сигнали так довго, що ледь не звалився зі столика в Гантеровій частині кімнати. Чоловік поглянув на нього, але впорався зі спокусою відповісти, схожою на ту, яку відчуває алкоголік, що бореться із залежністю, споглядаючи холодне пиво.
Він її подолав.
Майкл кивнув у бік дверей, де промелькнули дві постаті.
— Ви розмовляли з її лікарями? — запитав він.
— Трохи. Не думаю, що я їм подобаюсь.
Майкла це не здивувало.
— Мені вони сказали, що пам’ять Лейсі відновиться. Найкращий спосіб допомогти — це стимулювати мозок, розмовляючи з нею. Примушуйте її говорити, сміятися, слухати, якнайшвидше принесіть журнали і стежте, щоб вона їх читала. Ваша сестра обожнює старі фільми, тож переглядайте їх разом. Менше сну і більше спілкування — ось що їй потрібно.
Гантер ловив кожне слово: йому довірили серйозну місію.
— Я вас зрозумів.
— Давайте поспілкуємося з її лікарями і спробуємо тримати констебля якомога далі від неї так довго, як це тільки зможемо. Він хоче знати, що вони із Г’юго робили на його землі, а ми не хочемо, щоб він про це дізнався. Це конфіденційна інформація.
— Я вас зрозумів, Майкле, але я хочу знати деталі інциденту. Усе. Розкажіть, що вам відомо наразі. Думаю, без зрадника не обійшлось, нюхом чую.
— І небезпідставно. Знайдіть своє взуття і ходімо вип’ємо кави.
В п’ятницю після обіду, поки Гантер блукав коридорами з телефоном у руці, відчайдушно намагаючись врятувати одна за одною угоди, що перебували на межі зриву, Лейсі писала електронного листа:
Люба Верно! Це Лейсі, пишу тобі з iPad мого брата. Я есе ще в лікарні, та врешті зібралася з силами, щоб написати тобі. Навіть не знаю з чого почати і що сказати. Не можу повірити, що так сталося. Це здається нереальним. Я часто заплющую очі й уявляю, що я не в лікарні, що із Г’юго все добре і коли я прокинусь, усе знову буде, як раніше. Та коли я прокидаюсь, то усвідомлюю, що все це відбувається насправді, що його більше немає, що ви з дітьми зазнали втрати, яку неможливо заповнити. Я дуже тобі співчуваю. Мені дуже важко, і не тільки через трагедію, а й через мою роль у ній. Не пам’ятаю, що сталося, окрім того, що я була за кермом, а Гюго — на місці пасажира. Зараз це не має значення, хоча я пам’ятатиму про це до останнього подиху. Я б дуже хотіла побачити вас, обійняти тебе та дітей. Люблю вас усіх і з нетерпінням чекаю на зустріч. Вибач, що пропущу похорон завтра. Від самої думки про це на очі навертаються сльози. Я часто плачу, але, напевно, не так багато, як ти. Моє серце розривається, коли я думаю про тебе чи про дітей. Ти в моєму серці та молитвах.
З любов’ю
Лейсі
Минуло двадцять чотири години, а на лист так і ніхто й не відповів.
Поминальна служба за Г’юго Хетчем почалася в суботу о чотирнадцятій у приміському храмі, що був сучасним і просторим: міг одночасно вмістити близько двох тисяч людей. Г’юго і Верна долучилися до громади «Ворота Скинія» вже давно, хоча й не були надто активними її учасниками. Парафіянами храму були практично всі афроамериканці, багато членів родини та більшість їхніх друзів теж ходили туди. Рівно о 14:00 присутні зайняли свої місця у мовчазній тузі, передчуваючи хвилю емоцій, що чекає на них попереду. Храм був заповнений: вільних місць було зовсім небагато.
Спершу на великому екрані, влаштованому над кафедрою проповідника, продемонстрували слайд-шоу. З колонок лунала скорботна мелодія, що супроводжувала слайди з фотографіями Г’юго, кожне з яких було болісним нагадуванням його передчасної смерті. Г’юго, коли він був гарненьким немовлям; беззубий Г’юго в початковій школі; Г’юго грає в футбол; Г’юго в день весілля; Г’юго бавиться зі своїми дітьми. Безліч фотографій, що викликали море сліз, та це був лише початок поминальної служби. Коли, врешті, емоційно виснажливі тридцять хвилин минули, екран зник, поступившись місцем церковному хору, що складався з сотні співаків, кожен з яких був одягнений у красиву темно-червону мантію. Хор розпочав свій міні-концерт тихою похоронною піснею, а завершив гучним ритмічним госпелом, якому підспівували усі парафіяни.
У натовпі виднілося й кілька білих облич. Майкл і його дружина сиділи у першому ряду на довгій, широкій лавці. Оглянувшись навколо, він побачив кількох колег з РСП. Майкл звернув увагу, що більшість білих сиділи на балконі, ніби намагалися відмежуватися від того, що відбувалося знизу. Майкл, дитя 1960-х і Джима Кроу, вбачав іронію в тому, що темношкірим дісталися найкращі місця, в той час як усіх білих відправили на балкон.
Десь за годину настала черга преподобного виголосити промову, яка тривала близько п’ятнадцяти хвилин. Талановитий досвідчений оратор із сильним баритоном підтримав близьких померлого, що змусило натовп ще дужче розплакатися. Першим надгробне слово сказав старший брат Г’юго; він розповідав кумедні випадки з їхнього дитинства, і до середини виступу вже сам не міг стримати сліз. Наступним був шкільний тренер з футболу, міцний і зазвичай стриманий білий чоловік, який ледь витиснув із себе три речення, а далі затнувся і розридався, як дитя. Третю промову виголосив товариш Г’юго, з яким вони разом грали за Флориду. Четверту — професор з університету. Потім співачка сопрано виконала «Коли на цей світ дивлюсь я, Всемогутній Боже», і на той час, коли вона закінчила, в залі не залишилося жодної людини, яка б не зронила сльози, включаючи й саму співачку.