Верна, що сиділа у центрі першого ряду, трималася мужньо. Її оточувала родина, а двоє старших діток сиділи поряд. Тітка тримала на колінах Піппін і ще одного малюка. В той час, коли всі навколо ридали, Верна не відводила погляду від труни, що стояла за три метри від неї, й мовчки витирала очі.
Прислухавшись до дружньої поради лікаря, вона, всупереч традиції, вирішила закрити труну. Велике гарне фото її чоловіка стояло поряд на штативі.
До середини служби Майкл не міг втриматися, щоб не глянути на годинник. Він вважав себе набожним пресвітеріанином, а в його церкві проповіді були чітко лімітовані за часом — до двадцяти хвилин, весільні церемонії — до тридцяти, і якщо поминальна служба затягувалася до сорока п’яти хвилин, хтось мав отримати за це прочуханку. Та цього дня в церкві «Ворота Скинія» час не мав значення.
П’ятим говорив кузен, що відсидів у в’язниці за наркотики, завдяки Г’юго зав’язав і знайшов роботу. Загалом церемонія була доволі зворушливою, але за дві години Майклу нестерпно хотілося піти звідси. Звісно, сидіти тут набагато легше, ніж хвилюватися, стоячи за кафедрою. Родина Хетчів звернулася до нього із пропозицією сказати кілька слів на похороні, але згодом Верна попросила цього не робити. Майкл розумів, що вона на нього ображена. Смерть Г’юго, аварія чи що б там не було — цього можна було уникнути, якби бос не втягнув його в цю небезпечну справу. Старший брат Г’юго телефонував двічі, цікавився, чому той поїхав у резервацію так пізно вночі. Родина потрохи відходила від шоку — і посипалися запитання. Майкл відчував наближення неприємностей.
Шоста і остання надгробна промова була від Родеріка, старшого сина Г’юго і Верни. Він присвятив батьку три сторінки, які зачитав преподобний. Навіть Майкл Гейсмер, стриманий пресвітеріанин, врешті не зумів стримати емоції.
Святий отець завершив церемонію довгою молитвою і, під спів хору, труну із Г’юго понесли повз ряди церковних лавок. Слідом, тримаючи дітей за руки, ішла Верна, сповнена рішучості, з високо піднятою головою, хоча по її щоках струменіли сльози. За нею рушили члени родини, які навіть не намагалися стримувати емоції.
Люди в скорботі залишили будівлю і розбрелися по паркувальному майданчику. Більшість із них знову зустрінуться за півгодини на кладовищі, де на них чекає ще одна довга і емоційна церемонія прощання. За увесь цей час ніхто не згадував про людину, винну в смерті Г’юго. Тим паче, що ніхто не знав навіть, як її звуть. «П’яний водій у краденій автівці, який втік з місця аварії» — так говорили про винуватця трагедії, тож оскільки конкретно звинувачувати було нікого, священик і промовці воліли не згадувати про нього.
Тіло Г’юго Хетча опустили в могилу, й лише Майкл і ще кілька людей подумали, що його смерть не була випадковою. Тут же, на кладовищі, на невисокому схилі неподалік, двоє чоловіків сиділи у машині й у бінокль спостерігали за натовпом.
Розділ 17
До полудня суботи лікарі й медсестри розробили чудовий план, як позбутися Гантера. Ідея була геніальна — потрібно перевести його сестру звідси, і він теж змушений буде поїхати. У п’ятницю Лейсі вже запитувала лікаря, коли її стан достатньо стабілізується, щоб вона могла повернутися в Таллахассі. Там було багато лікарень, і досить непоганих, а оскільки вона вже одужувала, а не чекала на операцію, то чому б їй не повернутися до рідного міста? Тож коли до кімнати Лейсі увійшла медсестра й розбудила дівчину та її брата, питання було швидко вирішено. Гантер, не цураючись міцного слівця, почав вимагати, щоб медсестри й санітари виявляли більше поваги і «звичайного людського розуміння» і припинили сновигати тут цілодобово. На порятунок першій медсестрі прибігла друга, але вона отримала лише подвійну порцію лайки. Задум полягав у тому, щоб спровадити Гантера з лікарні.
У той час, коли відбувався похорон Г’юго, Лейсі виїхала з лікарні в Панамі у машині швидкої допомоги, щоб через дві години прибути в Таллахассі. Гантер поїхав теж, але до від’їзду він ще встиг дати прощальної прочуханки персоналу. Він слідував за сестрою у своєму чорному як смола «мерседесі» S600, оренда якого ось уже чотири роки з’їдала у нього з бюджету більш як три тисячі за місяць. Вочевидь, хлопці з Панами зателефонували і Таллахассі й попередили про приїзд хворої та її брата, бо коли Лейсі везли в ліжку на колесах в ліфті до її приватної палати на четвертому поверсі, її супроводжували два кремезних охоронці, які неприязно поглядали на Гантера, а той так само зиркав на них.
— Припини, — прошипіла Лейсі до брата.
Нова кімната була більшою за попередню, і Гантер із задоволенням попереставляв меблі, перетворивши її частину на зручне робоче місце для себе. Після знайомства з лікарями та медсестрами Гантер поглянув на сестру і оголосив:
— Ми йдемо на прогуляну. Я вже бачу, що ці лікарі значно кращі за попередніх, і вони рекомендують тобі більше рухатися. У тебе, мабуть, пролежні з’явилися. Твої ноги в порядку, тож ходімо.
Він обережно витяг її з ліжка, допоміг взути дешеве бавовняне взуття, яке видавали в лікарні й, звелів:
— Тримайся за мій лікоть.
Брат із сестрою вийшли з палати у просторий хол. Гантер кивнув у бік великого вікна у протилежному кінці й сказав:
— Ми підемо туди, а потім повернемося. Згода?
— Добре, проте я ще дуже слабка. У мене все болить.
— Розумію. Не поспішай, якщо відчуєш запаморочення, просто скажи мені про це.
— Домовилися.
Вони човгали по холу, ігноруючи здивовані погляди медсестер, міцно тримаючись одне за одного, аж поки Лейсі не змогла нормально йти. Її ліве коліно було вкрите великими синцями та порізами й боліло, коли вона рухалась. Дівчина зціпила зуби, намагаючись не показувати цього братові. Його міцні обійми заспокоювали її. Цей чоловік ніколи не приймав відмови. Вони доторкнулися до вікна і повернули назад. Лейсі здавалося, що її кімната десь дуже далеко, і коли вони, нарешті, до неї дійшли, коліно нестерпно боліло. Гантер допоміг сестрі влягтися в ліжко і попередив:
— Тепер ми будемо прогулюватися щогодини, і так аж до вечора. Зможеш це витримати?
— Якщо ти витримаєш, то і я зможу.
— Хороша дівчинка.
Гантер дбайливо прикрив її ковдрою і сів на краєчку ліжка. Погладивши руку сестри, він сказав:
— Твоє обличчя вже має значно кращий вигляд.
— Моє обличчя схоже на котлету до гамбургера.
— Ну, добре. Але як із філейної частини, можливо, вищого ґатунку, щось органічне і природне. Послухай, Лейсі, ми будемо говорити і говорити, аж доки в тебе зовсім сил не забракне на розмови. Вчора я бачився з Майклом, хороший хлопець, він мені про все розповів. Я не знаю всього про розслідування, та, мабуть, і не повинен знати, але мені відомо достатньо. Ви з Г’юго поїхали до резервації вночі у понеділок, щоб зустрітися з інформатором. Але це була пастка, підстава, ви вплуталися у небезпечну історію. Як тільки вас туди заманили, зловмисники задумали вбити вас на своїй території. Зіткнення — це не прикрий випадок. У вас навмисне врізався чоловік у краденому автомобілі, одразу після зіткнення він або той, хто йому допомагав, обшукав вашу автівку і забрав обидва ваших телефони і твій iPad. Потому ці козли зникли у темряві ночі й навряд чи їх коли-небудь знайдуть. Ти мене розумієш?
— Думаю, так.
— Ось як ми вчинимо. Ти спробуєш усе пригадати. Почнемо з того, як ви із Г’юго їхали до резервації. Мене цікавить усе: час, дорога, що ви слухали по радіо, про що говорили. Що ти робила, чекаючи в машині біля казино? Час, розмови, радіо, емайли — усе. Уяви, що ми їдемо у твоїй автівці по шосе на зустріч з інформатором. Приготуйся, що я буду ставити тобі запитання, сотні запитань, на які ти маєш відповісти. Я буду допитувати тебе близько тридцяти хвилин, після чого ми зробимо перерву і ти зможеш подрімати, якщо хочеш, а потім почнемо усе спочатку. Весело звучить?
— Ні.
— Вибач, мала, але у тебе немає вибору. Ми попрацювали ногами, настав час задіяти мозок. Згода? Перше запитання: о котрій годині ти виїхала з Таллахассі у понеділок ввечері?