Вона заплющила очі й облизала набряклу губу.
— Був уже вечір, проте ще не стемніло. Думаю, близько 19:30 або трохи пізніше.
— У вас була причина поїхати так пізно?
На якусь мить вона замислилась, потім кивнула головою, усміхаючись.
— Так. Той хлопець працював до 21:00, у цей час закінчується його зміна у казино.
— Чудово. У що ти була одягнена?
Вона розплющила очі.
— Ти серйозно?
— Абсолютно серйозно, Лейсі. Добре подумай і дай відповідь на це запитання. Це тобі не іграшки.
— Ну, думаю, на мені були джинси, а ще тонка сорочка. Було спекотно, тож я обрала повсякденний одяг.
— По якому шосе ви їхали?
— Десята автомагістраль, та, що й завжди. Тільки вона веде до резервації. Потім ми повернули на трасу 288, далі близько сімнадцяти кілометрів на південь, і поворот ліворуч на платну дорогу.
— Ви слухали радіо?
— Я завжди залишаю його увімкненим, але дуже тихо. Думаю, Г’юго спав.
Вона важко зітхнула і одразу ж почала плакати. Її набряклі губи тремтіли, а сльози стікали по щоках. Гантер витер сестрі сльози хустинкою, не промовивши жодного слова.
— Г’юго поховали сьогодні, так? — запитала вона.
— Так.
— Я б теж хотіла там бути.
— Навіщо? Г’юго не дізнається, була ти там чи ні. Похорони — це даремно згаяний час. Звичайна формальність для живих. Покійникам однаково. Зараз у тренді не проводити заупокійну службу, а «святкувати». Святкувати що? Я впевнений, що померлий точно там нічого не святкує.
— Вибач, що я знову про це.
— Повернімося до ночі понеділка.
Новина про повернення Лейсі розійшлася містом, і уже до вечора в лікарні товпилися відвідувачі. Оскільки всі вони були між собою знайомими, тут панував веселий настрій, через що медсестри не раз робили зауваження. Гантер, який завжди любив пофліртувати, опинився у своїй стихії. Він активно спілкувався з гостями, заволодівши загальною увагою, і сперечався з медсестрами. Лейсі була виснажена, тож такий стан речей її цілком влаштовував.
Спочатку від самої думки про відвідувачів їй ставало страшно, хоча насправді лякало те, що хтось побачить її обличчя. Лиса голова, шви, синці, набряклі очі та щоки змушували дівчину почуватися монстром з дешевого фільму жахів. Гантер знайшов спосіб втішити її:
— Розслабся. Ці люди люблять тебе і знають, що ти пережила страшну аварію. Уже за місяць ти знову будеш гарною, а більшість цих бідолах так і залишаться страшками. У нас гени, мала.
Час відвідування закінчувався о дев’ятій вечора, і в цей час медсестри з задоволенням вивели усіх із кімнати Лейсі. Вона почувалася втомленою. Її пообідній сеанс тортур із Гантером тривав чотири години і закінчився лише із прибуттям друзів. Чотири години допиту і довгих прогулянок вниз по коридору, які продовжаться завтра. Він зачинив двері, додавши при цьому, що йому хотілося б взагалі замкнути їх і нікого не впускати, а тоді вимкнув світло і вмостився на софі. Завдяки снодійному Лейсі швидко поринула у глибокий сон.
Крик. У голосі, що завжди звучав спокійно, без надміру емоцій, було чути справжній жах. З ременем безпеки було щось не так. Він нарікав на нього. Вона повернулася: він кричав, інстинктивно намагаючись притиснутись широкими плечима до сидіння. Далі було світло, таке сліпуче, таке яскраве і неминуче. Удар, її тіло на якусь мить смикнулось вперед, потім завмерло, і його відкинуло назад. Шум, вибух бомби біля її колін, коли п’ять тонн заліза, пластику, скла та гуми зіткнулись і сплелись воєдино. Страшний вибух просто в обличчя — це спрацювала подушка безпеки за тридцять сантиметрів від неї, вилетівши вперед на швидкості триста двадцять кілометрів за годину, вона врятувала їй життя, але завдала травм. Різкий оберт, машина на секунду підлітає у повітря, розвертається на 180 градусів і падає на землю. Потім — нічого. Скільки разів вона уже чула подібне від жертв: «Я, мабуть, ненадовго відключився». Ніхто не знає, як довго це тривало. Але там хтось рухався. Гюго застряг у вітровому склі, він ворушив ногами, намагався вибратися звідти чи, навпаки, повернутися всередину. Гюго стогнав. Зліва хтось присів і дивився на неї — якась тінь, постать, чоловік з ліхтариком. Вона бачила його обличчя? Навряд. Та навіть якби й так, то не змогла б згадати його. А тоді він опинився на пасажирському сидінні, поряд із Г’юго. Чи це був хтось інший? Довкола її автівки кружляли дві тіні? Гюго стогнав. Її голова була вся в ранах і пульсувала від болю. Хтось ступав по битому склу. Світло фар пронизало місце аварії і зникло. Темрява. Усе поглинула темрява.
— Їх було двоє, Гантере. Двоє.
— Добре, сестричко. Тобі це наснилося, ти марила. Уві сні ти тремтіла і намагалася щось сказати, це тривало близько півгодини. Прокидайся і поговоримо, гаразд?
— Їх було двоє.
— Я тебе почув. Прокинься і поглянь на мене. Все добре, це був усього лиш поганий сон.
Гантер увімкнув маленьку лампу на столі.
— Котра зараз година? — запитала Лейсі.
— Хіба це важливо? Ти ж на літак не поспішаєш. Зараз пів на третю й тобі наснився кошмар.
— Що я говорила уві сні?
— Я не зміг нічого розібрати, ти щось бурмотіла і стогнала. Хочеш води?
Дівчина попила крізь соломинку і натиснула кнопку на ліжку, щоб підняти узголів’я.
— Я починаю згадувати, — сказала вона. — Я щойно це бачила. Спогади потроху повертаються.
— Молодець. Отже, ти бачила там двох людей. Давай поговоримо про них. Один із них, вочевидь, — водій вантажівки. Інший, мабуть, був за кермом автівки, на якій вони й утекли. Що ти пам’ятаєш?
— Не знаю, тобто небагато. Я гадаю, це були чоловіки. Майже впевнена у цьому.
— Добре, ти бачила їхні обличчя?
— Ні, не пригадую. Я щойно після аварії, не забувай про це. Мої спогади зараз не надто чіткі.
— Звісно. Де ти залишала свій телефон?
— Зазвичай на консолі. Я не можу сказати точно, де він був у саме той момент, але найвірогідніше, що на консолі.
— А де був телефон Г’юго?
— Завжди у задній кишені штанів, за винятком тих випадків, коли він одягав піджак.
— Того дня він його не одягав, правильно?
— Так, я вже говорила, що була спека, тож на нас був повсякденний одяг.
— Отже, хтось проникнув у автомобіль, щоб забрати телефони. Ти це бачила? Хтось торкався тебе чи Г’юго?
Вона заплющила очі й заперечно похитала головою.
— Ні, я цього не пам’ятаю.
Двері повільно відчинилися, і до палати увійшла медсестра.
— З вами все гаразд? У вас пришвидшений пульс, — запитала вона.
— Їй наснився поганий сон. Все добре, — відповів Гантер.
Проігнорувавши його слова, медсестра доторкнулася до руки його сестри.
— Як ви почуваєтеть, Лейсі?
— Все добре, — відповіла дівчина, все ще із заплющеними очима.
— Вам потрібно поспати.
На це відповів Гантер:
— Не так легко заснути, коли ви заходите сюди щогодини.
— Через дорогу звідси є готель, там вам сподобається більше, — різко відповіла медсестра.
Гантер утримався від коментарів, і жінка вийшла.
Розділ 18
В неділю о п’ятій до поліцейського відділку прибув Ліман Грітт. Дорогою він ніяк не міг позбутися відчуття, що на нього чекає щось неприємне. Вождь Еліас Каппел іще ніколи не просив про зустріч о такій порі, до того ж він так і не зміг чітко пояснити мету свого візиту. Коли Ліман припаркував свою автівку, він вже чекав його перед відділком разом із своїм сином Біллі. Молодший Каппел був одним із десяти членів Ради племені, найбільш впливовим. Поки чоловіки обмінювалися звичними вітаннями, під’їхав на мотоциклі Адам Горн, голова Ради. Вся компанія була не в гуморі, тож підозри Лімана лише посилилися. Відколи трапилась аварія, вождь телефонував щодня, вочевидь, він був незадоволений роботою Грітта. Як призначуваний службовець, констебль служив вождю, але вони ніколи не були близькими. Навпаки, Ліман не довіряв ані йому, ані його сину чи містеру Горну, й більшість таппакола розділяли таке ставлення.