— Ми можемо побути трохи наодинці?
— Навіщо? — здивувався Гантер.
— Це особисте.
— Якщо це щодо роботи, то розмову можна відкласти до завтра. Все-таки сьогодні недільний вечір і моя сестра наразі не у тому стані, щоб це обговорювати. Якщо це про аварію, розслідування тощо, тоді я не вийду з кімнати. Лейсі потрібен хтось, із ким можна поділитись, хто може щось порадити.
Лейсі не втручалася. Майкл підняв руки догори, ніби здаючись, і відповів:
— Добре, я не буду говорити про справи.
Він сів на стілець біля ліжка дівчини і подивився на її обличчя. Набряк уже майже зник, а синці стали не такими помітними.
— Ви уже вечеряли? — поцікавився Гантер. — У кафетерії продають заморожені бутерброди, зроблені ще років зо два тому, на смак вони як покрівельний матеріал. Не те щоб я вам їх рекомендував, але я сам з’їв уже три і все ще живий.
— Звучить спокусливо, але я відмовлюсь.
— Може, кави? Щоправда, вона тут теж не дуже.
— Чудова ідея, дякую, — відповів Майкл. Він був готовий на все, аби тільки хлопець залишив кімнату. Гантер знайшов своє взуття і вийшов. Майкл не став гаяти ані хвилини.
— Я сьогодні провідував Верну, як ти уже здогадалася, атмосфера у неї в будинку гнітюча.
— Я двічі їй писала, але відповіді не отримала. Телефонувала на мобільний, але відповідали якісь сторонні люди. Я хочу побачити її.
— Власне, це і є те, про що я хотів поговорити, але тієї миті, коли твій брат увійде у ці двері, я замовкну. Це лише між нами. Верна продовжує жити у цьому жахітті, й, мабуть, так почувався б кожен на її місці; в неї шок. Проте вона з часом прийде до тями, проблема в іншому. Багато друзів Г’юго та знайомих із часів навчання на юридичному факультеті дають їй чимало порад. У них виникла ідея подати судовий позов, спрямований на велику ціль — таппакола. Вони вважають це золотим дном і мріють до нього дістатися. Звісно, я не адвокат із цивільних правопорушень, але не розумію, як у цьому випадку можна довести їхню відповідальність. Те, що інцидент трапився на території резервації, ще не означає провини в ньому індіанців. До того ж справу будуть розглядати з огляду на племінні закони, а вони відрізняються від наших. Г’юго був державним службовцем, тому Верна отримуватиме половину його зарплатні до кінця життя. Як ми знаємо, це небагато. Життя Г’юго було застраховано на сто тисяч доларів, і цю суму вона зможе отримати. Викрадена вантажівка теж була застрахована. За словами одного із друзів, справжнього базікала, авто було застраховане у Southern Mutual на максимальну суму — 250 тисяч доларів. Незважаючи на те, що його викрали, страховий поліс однаково діє. Можливо, доведеться подати позов, але цей мій знайомий вважає, що шанси на перемогу непогані. Я б не був у цьому такий впевнений. Тепер найгірша частина. Я чув багато розмов про те, що треба подати в суд на власника «тойоти», у якій були несправні ремінь і подушка безпеки. Це означає, що і ти, і твоя страхова компанія теж будете до цього причетними. Мені дуже не сподобалися такі настрої.
— Ти жартуєш, Майкле. Верна звинувачує мене?
— Просто зараз Верна звинувачує усіх. Вона знесилена, налякана і не думає раціонально. Не впевнений, що їй дають хороші поради. У мене склалося враження, що ці хлопці сидять за столом, її столом, і метикують, як би це засудити когось, хто хоч віддалено пов’язаний зі смертю Г’юго. Твоє ім’я згадували кілька разів, а заперечень від Верни я не почув.
— Вони обговорювали це у твоїй присутності?
— Ой, їм однаково. В будинку повно людей. Весь час хтось приносить їжу. Тітки, дядьки, кузени — кожен, кому є що сказати, може пригоститися капкейком і посидіти поряд. Я пішов звідти з поганим передчуттям.
— Не можу в це повірити, Майкле. Усі ці роки ми з Верною були дуже близькими.
— Потрібен час, Лейсі. Час, щоб твої рани могли загоїтися, час, щоб загоїлися її. Верна — хороша людина, коли вона відійде від шоку, їй стане легше. Поки що зберігай спокій.
— Я не можу в це повірити, — знову пробурмотіла дівчина.
На порозі з’явився Гантер із тацею, на якій стояли три чашки гарячої кави.
— Ця кава навіть пахне неприємно, — сказав він.
Він роздав каву, а сам вийшов у туалет.
Майкл нахилився і прошепотів:
— Коли він їде?
— Завтра, обіцяю.
— Що ж, краще пізно, ніж ніколи.
Розділ 19
У понеділок вранці приїхала Анна Стольц, щоб провести день чи два з дочкою. На щастя, сина не було в кімнаті, хоча помітно було, що він ще не згорнув свій «офіс» і не виїхав. Лейсі пояснила, що у Гантера залишилися ще якісь справи. Була й хороша новина: він планував вирушити в дорогу після обіду, адже, звісно, Атланта потерпала за його відсутності, й це місто потрібно було рятувати. Ще кращою була звістка про те, що Лейсі дозволили залишити лікарню завтра. Вона переконала лікаря, що її волосся відростатиме з такою самою швидкістю і вдома.
Поки Анна розповідала свіжі плітки з Клірвотера, медсестра зняла шви. Фізіотерапевт заходив, щоб позайматися з дівчиною, він призначив Лейсі цілий комплекс вправ, які їй потрібно буде виконувати вдома щодня. Повернувся Гантер: він приніс повно бутербродів із кафетерію, а також новину, що йому терміново потрібно повернутися додому. Після години, проведеної у компанії матері, він не міг дочекатися, коли зможе поїхати з лікарні. Лейсі ж після чотирьох днів із ним теж потрібен був відпочинок.
Під час прощання брат плакав. Він благав Лейсі телефонувати з будь-якої причини, особливо якщо такі пройдисвіти, як страхові агенти чи адвокати, що нав’язують свої послуги, будуть нишпорити навколо. Він точно знав, як упоратися з такими людьми. Гантер недбало поцілував матір у щоку, попрощався і зник. Лейсі заплющила очі й довго насолоджувалася тишею.
Наступного дня, у вівторок, санітари повезли Лейсі до виходу з лікарні і допомогли сісти в автівку Анни. Вона могла б і сама дійти, але в лікарні запевнили, що у них такі правила. Через п’ятнадцять хвилин Анна поставила машину на стоянці за будинком Лейсі. Дівчина подивилася на нього і сказала:
— Минуло всього вісім днів, а таке відчуття, ніби пройшов місяць.
— Я подам тобі милиці, — сказала Анна.
— Мені не потрібні милиці, мамо, і користуватися ними я не буду.
— Але фізіотерапевт радив...
— Прошу тебе, його тут немає і я знаю, що можу без них обійтись.
Лейсі пройшла до самої квартири, жодного разу не спіткнувшись. Саймон, її сусід-британець, вже чекав на неї. Він доглядав за Френкі, французьким бульдогом. Побачивши свого пса, Лейсі повільно присіла і схопила його в обійми.
— Який у мене вигляд? — запитала Лейсі у Саймона.
— Мушу визнати, що досить непоганий, з огляду на все, що сталося. Думаю, могло б бути й гірше.
— Бачив би ти мене тиждень тому.
— Приємно бачити тебе зараз, Лейсі. Ми усі хвилювалися.
— Може, вип’ємо чаю?
Опинитися за межами лікарні було дуже приємно, Лейсі весело щось розповідала, а Саймон та Анна слухали і сміялися. У розмові вони не згадували ні про Г’юго, ні про аварію. Буде час поговорити й про це. Лейсі розповідала історії про Гантера; тепер, коли його не було поряд, вони здавались іще кумеднішими.
Анна час від часу повторювала:
— Батько ростив його, не я.
До вечора Лейсі встигла зателефонувати друзям, подрімати, зайнятися фізичними вправами, які їй рекомендували, прийняти болезаспокійливі пігулки, з’їсти трохи горішків і фруктових цукерок, а також переглянути кілька робочих нотаток.
О четвертій годині приїхав Майкл Гейсмер, тож Анна пішла прогулятись до найближчого магазину. Майкл не став сідати, посилаючись на хвору спину. Він вимірював кроками відстань від широкого вікна і назад, ходив і говорив, важкі думки не давали йому спокою.
— Ти впевнена, що не хочеш взяти невеличку відпустку? — запитав він. — Ми можемо компенсувати усі твої витрати протягом тридцяти днів.