Лейсі, вибач, що не відповіла чи не зателефонувала раніше. Сподіваюсь, що тобі краще і ти одужуєш. Знати, що твої травми не такі серйозні, якими могли б стати, — це для мене справжнє полегшення. Що ж до мене, то я ледь тримаюся. В мене немає ані хвилини вільного часу. Діти не слухаються і відмовляться йти до школи. Піппін плаче ще більше, ніж завжди. Бувають моменти, коли вони усі починають плакати, і тоді мені хочеться здатися. Але я не можу дозволити собі бути слабкою. Дітям потрібен хтось сильний, тож іноді я ховаюсь у душі і досхочу плачу там. Мені важко дається кожен день, і я ненавиджу те, що завтра буде наступний. Новий день без Гюго. А потім прийде наступний тиждень, наступний місяць, наступний рік без Гюго. Я не сприймаю майбутнє. Сьогодення — це кошмар. Моє минуле віддаляється від мене, воно здається таким щасливим, що мені стає зле. Приїхала мама разом із сестрою, тож допомоги з дітьми не бракує. Але усе це наче несправжнє, якесь штучне. Вони не зможуть залишитися і невдовзі поїдуть, а я зостанусь тут із чотирма дітьми і без чоловіка. Я б хотіла тебе побачити, але не зараз. Мені потрібен час. Думаючи про тебе, я згадую Гюго і те, як він загинув. Вибач, будь ласка, дай мені трохи часу. Не відповідай одразу.
Верна
Лейсі прочитала лист двічі й повернулася до журналів. Вона подумає про Верну завтра.
У четвер вранці Анна, нарешті, поїхала, — пізніше, ніж сподівалася Лейсі. Вперше за десять днів вона була сама. Дівчина впала на диван разом із Френкі, заплющила очі й насолоджувалася тишею. Потім Лейсі подумала про Верну і про всі ті жахливі звуки, що лунають зараз у будинку Хетчів: дитячий плач, телефонні дзвінки, голоси родичів, які ходять туди-сюди. Їй стало соромно за такий контраст.
Вона вже почила засинати, аж раптом Френкі тихо загарчав. За дверима стояв чоловік.
Лейсі визирнула через вікно, щоб краще його роздивитися. Двері зачинені. Вона у безпеці. Якщо натиснути на кнопку тривоги, то спрацює сигналізація. Чоловік здався їй знайомим: темна засмага, довге сиве волосся.
Містер Грег Маєрс, подумала Лейсі. Зійшов-таки зі свого човна.
Вона взяла слухавку домофону.
— Слухаю вас.
— Я шукаю Лейсі Стольц, — відповів знайомий голос.
— А ви хто?
— Моє прізвище Маєрс.
Лейсі, усміхаючись, відчинила двері й привіталась. Коли чоловік проходив у її помешкання, вона обвела поглядом паркувальний майданчик — нічого незвичного там не відбувалося.
— Куди зникла панамка і яскрава сорочка? — запитала дівчина.
— Я їх одягаю лише на човні. Що сталося із твоїм гарним волоссям?
Вона вказала на страшний шрам на своїй голові.
— Двадцять чотири шви і досі болить.
— В тебе чудовий вигляд, Лейсі. Я дуже боявся, що тебе важко поранено. У газеті не писали, в якому ти стані, йшлося лише про те, що у тебе травма голови.
— Вмощуйся зручніше. Дай вгадаю: тобі хочеться пива.
— Ні, я за кермом. Вип’ю води.
Вона дістала дві пляшки газованої води з холодильника, і вони сіли за маленький столик у кухні.
— Ти стежиш за новинами у газетах? — запитала Лейсі.
— Так, давня звичка. З огляду на те, що я живу на човні, мені потрібен якийсь контакт із реальністю.
— Я не читала газети, відколи сталась аварія.
— Ти нічого не втратила. Вони уже давно припинили писати про вас із Г’юго.
— Припускаю, що мене було нескладно знайти.
— Так. Ти ж не намагаєшся сховатись, правда?
— Ні. Я це так не залишу, Грегу. Мені не страшно.
— Мабуть, це приємне відчуття. Послухай, Лейсі, я їхав сюди п’ять годин із Палм-Харбора. Я хочу знати, що сталося. Ти маєш мені розповісти. Це ж не був нещасний випадок, правда?
— Ні, не був.
— Добре, я тебе уважно слухаю.
— Ми поговоримо, але спершу питання. Ти й досі використовуєш ті самі телефони, що й місяць тому?
Маєрс на якусь мить замислився, а потім відповів:
— Один із них.
— Де він зараз?
— На човні у Палм-Харборі.
— Карліта теж на тому човні?
— Так. А що?
— Ти можеш зателефонувати Карліті просто зараз і попросити, щоб вона викинула той телефон за борт? Негайно! В тебе немає вибору.
— Без проблем.
Маєрс зробив, як йому було велено. Закінчивши розмову, він запитав:
— Тепер, може, ти мені розкажеш, навіщо я це зробив?
— Це частина історії.
— Я б хотів її почути.
Слухаючи розповідь Лейсі, Маєрс часом проявляв співчуття, а часом, здавалося, залишався байдужим до трагедії.
— Велика помилка, — пробурмотів він кілька разів, коли Лейсі описувала, як вони заковтнули наживку інформатора.
— Хтось проводив розтин тіла? — запитав Маєрс.
Наскільки Лейсі було відомо, про розтин ніхто не згадував.
— Ні, а навіщо його проводити?
— Не знаю, просто цікаво.
Лейсі заплющила очі й почала постукувати себе по чолі так, наче була в трансі.
— Ти щось згадала? — запитав Маєрс.
— У нього був ліхтарик, просто на голові, як у шахтарів.
— Налобний ліхтарик.
— Мабуть. Я пригадала. Він поглянув на мене крізь вікно, розбите в друзки.
— Ти бачила його обличчя?
— Ні, завадило надто яскраве світло.
Вона затулила обличчя долонями і злегка масажувала лоб кінчиками пальців. Пройшла хвилина, за нею ще одна. Маєрс м’яко запитав:
— Ти бачила другого хлопця?
Лейсі заперечно похитала головою.
— Не пам’ятаю. Знаю, що їх було двоє, там метушилися дві тіні. У однієї був налобний ліхтарик, у іншої — звичайний. Я чула, як вони ступали по битому склу.
— Вони щось говорили?
— Нічого не пригадую. Тоді я погано розуміла, що відбувається.
— Звісно. Таке потрясіння. Це вплинуло на твої спогади. Вона усміхнулася, підвелася з місця, підійшла до холодильника й дістала апельсиновий сік. Маєрс запитав:
— Які у вас були телефони?
— Старі моделі «БлекБеррі», їх нам видали у РСП. Дівчина налила дві склянки соку і поставила їх на столі.
— У мене є iPhone, але я залишила його тут. Г’юго постійно користувався робочим телефоном. Не впевнена, що у нього був ще й інший. Наш спеціаліст із програмування стверджує, що зламати наші робочі телефони неможливо.
— Це можна зробити. За кругленьку суму вони можуть найняти хакерів.
— Наш фахівець запевняє, що перейматись не варто. Він також намагається відстежити телефони, але поки що сигналу немає. Це може означати, що вони десь на дні океану.
— Я завжди усім переймався. Саме тому й досі живий. Лейсі підійшла до великого вікна у кухні й подивилась на хмари. Повернувшись до Маєрса спиною, вона запитала:
— От скажи мені, навіщо їм потрібне було вбивство Г’юго? Чоловік підвівся і розім’яв ноги. Відпив апельсинового соку і відповів:
— Залякування. Якимось чином вони дізналися, що ви тут щось винюхуєте, от і зреагували. Для поліції все має вигляд нещасного випадку. Але, забравши телефони, ті хлопці передали повідомлення вам і РСП.
— Думаєш, я буду наступною?
— Сумніваюсь. Ти була безпорадною, і злочинці могли запросто тебе прикінчити. Одного мертвого хлопця їм достатньо. Якби з тобою щось сталося, це викликало б небажану увагу з боку федералів.
— А як щодо тебе?
— О! Я ніколи не буду в безпеці. Першим їхнім кроком стане пошук Грега Маєрса, хто б він, в біса, такий не був, з подальшою його ліквідацією. Проте їм нізащо мене не знайти.
— А «крота» вони зможуть знайти?
— Ні, не думаю.
— Щось не дуже впевнено ти відповідаєш, Грегу.
Він підійшов до вікна і став поряд із нею. Почався дощ, і краплі стікали по склу.