— Ти хочеш усе облишити? — запитав він. — Я можу забрати скаргу і повернутися до свого старого життя. Ти теж можеш. Занадто багато крові було пролито. Життя коротке.
— Я не можу цього зробити, Грегу, не тепер. Якщо ми відступимо, погані хлопці знову переможуть. Смерть Г’юго виявиться марною. РСП ніхто не буде сприймати серйозно. Ні, я не відступлю.
— Яка твоя мета?
— Корупцію викрито. Макдовер, Дюбоса і компанію знайшли і засудили. «Кріт» отримав свою винагороду. Смерть Г’юго розслідували, а вбивць притягли до відповідальності. Джуніор Мейс знову на свободі після п’ятнадцяти років у в’язниці. А той, хто вбив Сона Разко і Ейлін Мейс, опинився за ґратами.
— Ще щось?
— Ні, цього мені вистачить на наступних кілька місяців.
— Ти не впораєшся сама, Лейсі. Тобі потрібна допомога.
— Так, потрібна, тому я й планую звернутися до ФБР. У них є потрібні ресурси й експерти, а у нас немає. Якщо ти теж хочеш, щоб цю справу розкрили і всі негідники потрапили до в’язниці, тобі доведеться прийняти їхню допомогу.
— Ти дійсно вважаєш, що вони будуть це розслідувати?
— Дійсно, а ти так не вважаєш?
— Коли ти з ними плануєш зв’язатися?
— Навряд чи ФБР займуться цим, поки ми самі це не розпочнемо. Як тобі відомо, вони неохоче втручаються у справи індіанців. Тож ми плануємо повідомити про твою скаргу Макдовер. У неї буде тридцять днів на відповідь. Будемо діяти обережно.
— За будь-яких обставин, ти маєш пообіцяти, що збережеш моє ім’я у таємниці. Якщо ти не можеш мені цього гарантувати, то я вже відмовляюся. Я не стану прямо співпрацювати з ФБР. Але ти можеш, усю інформацію від «крота» я передам тобі, проте контактувати з ФБР не буду. Зрозуміла?
— Зрозуміла.
— Будь обережною, Лейсі. Ми маємо справу з небезпечними людьми, і вони у відчаї.
— Я це усвідомлюю. Це вони вбили Г’юго, хіба ні?
— Так, і мені дуже шкода. Краще б я ніколи вам не телефонував.
— Зараз уже пізно про це говорити.
Маєрс дістав із кишені телефон і передав його Лейсі.
— Можеш користуватися ним упродовж цього місяця. У мене теж є.
Вона тримала його у долоні так, наче він був украдений, а потім, нарешті, кивнула й відповіла:
— Гаразд.
— Через тридцять днів я відправлю тобі інший. Завжди носи його з собою. Якщо він потрапить не в ті руки — мені кінець, та й тобі теж пощастить не більше.
Лейсі дивилась, як Маєрс від’їжджає від будинку в орендованому авто з номерами Огайо. Вона міцно стискала дешевий телефон, намагаючись зрозуміти, як дозволила втягнути себе у цю історію. За перших дев’ять років роботи у РСП найцікавіша справа була пов’язана із суддею з округу Дювал, який полював на привабливих жінок, що розлучалися в його суді. Йому також подобалися стенографістки, клерки і секретарки. Тобто всі гарні жінки, яким не пощастило працювати з ним. Лейсі змусила його подати у відставку, і згодом він потрапив до в’язниці.
Але таких справ, як зараз, не було ніколи.
Настав момент, якого неможливо було уникнути, а Лейсі виявилася не готового до нього і навряд чи колись буде. Але вибору в неї не було. Саймон, її сусід, погодився поїхати з нею для моральної підтримки. Вона нерішуче наблизилась до невеличкого орендованого «форда» — цю автівку доставили вчора, її надала в користування страхова компанія. Лейсі відчинила дверцята і повільно опустилася в крісло. Дівчина так міцно стиснула кермо, що відчула, як у руках б’ється пульс. Саймон сів поряд, одягнув ремінь безпеки й запропонував Лейсі зробити те саме. Вона вставила ключі, завела двигун, і завмерла, як паралізована, коли спрацював кондиціонер.
— Глибоко вдихни, — сказав Саймон. — Це не так складно, як здається.
— Та й не легко.
Вона обережно потягнула перемикач передач і дала зворотній хід, потім розблокувала гальма. Коли автівка справді поїхала, дівчина відчула слабкість і знову загальмувала.
— Давай, Лейсі. Покінчимо з цим, — підбадьорював її хлопець. — У тебе немає вибору.
— Та знаю, знаю.
Вона знову розблокувала гальма і від’їхала трохи назад. Повернула і виїхала зі стоянки, потім зупинилася і перемкнула передачу. Жодна інша автівка не повертала у бік її будинку, проте вона однаково їх боялася.
Усіляко намагаючись підтримати дівчину, Саймон сказав:
— А тепер Лейсі, тобі потрібно відпустити гальма, якщо ти хочеш зрушити з місця.
— Знаю, знаю, — знову пробурмотіла вона.
Машина повільно рушила вперед, потім повернула і зупинилась на вулиці, де майже не було транспорту.
— Зверни тут праворуч, — порадив Саймон. — Там нікого немає.
— У мене долоні спітніли, — поскаржилась Лейсі.
— У мене теж. Тут гаряче, як у пеклі. А зараз повільно їдь. У тебе все чудово виходить. Все добре.
Лейсі повернула на шосе і натиснула на педаль газу. Ігнорувати спогади про останню поїздку було важко, але вона старалась, як могла. Здавалося, те, що вона постійно повторювала: «Все добре. Все добре», їй і справді допомагало.
— Лейсі, ти молодець. Однак було б непогано трохи збільшити швидкість.
Дівчина подивилась на спідометр із позначкою 20 і сповільнила швидкість перед знаком «стоп». Вона проїхала квартал, а за ним іще один. Уже за п’ятнадцять хвилин Лейсі була вдома. У неї пересохло в горлі, а піт так і струменів.
— Зробимо це іще раз? — запитав Саймон.
— Давай через годинку. Мені потрібно полежати.
— Як скажеш. Зателефонуй, коли будеш готова.
Розділ 21
Жоден із них раніше не був у Стерлінгу — містечку, в якому жило не більш як 3500 людей, тому потворна будівля суду справила на детективів гнітюче враження. Навряд чи вони захочуть приїхати сюди знову. Майкл поставив свою автівку біля пам’ятника героям війни і разом із Лейсі та Джастіном вийшов з неї. Детективи були впевнені, що за ними спостерігають, тому зумисне пройшли по центральному хіднику і попрямували до головного входу. Чоловіки з такої нагоди одягли темні костюми, так наче прийшли до суду на слухання якоїсь дуже важливої справи. Лейсі та Майкл взяли з собою Джастіна лише задля того, щоб із ними був хтось видний, людина, яка справить враження, що у РСП багато працівників і це серйозна організація.
Лейсі вдягла чорні штани та черевики на низькому ходу. Вона вже не накульгувала, але набряк на коліні ще не зійшов. На ній була бежева сорочка, а на голові — шовковий шарф марки Hermes. Дівчина вагалась, чи варто їй іти на цю зустріч без капелюха, шарфа, чогось такого, що приховувало б її поголену голову та порізи з багатьма швами, які ще не загоїлися. З одного боку, вона хотіла, щоб Клаудія Макдовер побачила, якої шкоди завдала, щоб вона була змушена дивитися на жертву своїх корупційних злочинів. З іншого — самолюбство Лейсі наказало їй приховати шрами.
Вони піднялися сходами на третій поверх до офісу Клаудії Ф. Макдовер, окружного судді двадцять четвертого юридичного округу. В приймальні з ними привіталась секретарка. Майкл назвав себе:
— Мене звати Майкл Гейсмер, думаю, це з вами я спілкувався по телефону. У нас призначена зустріч із суддею на сімнадцяту годину.
— Я її сповіщу її честь.
О п’ятій їх не запросили до офісу; лише через 15 хвилин секретарка відчинила двері й оголосила:
— Суддя Макдовер.
Детективи зайшли до кабінету, і Клаудія зустріла їх вимушеною усмішкою. Лейсі не потисла їй руки. У кутку великої кімнати двоє чоловіків підвелися з-за конференційного столу і представилися як адвокати судді Макдовер. Їхня присутність тут не стала несподіванкою. Майкл іще вчора зателефонував, домовляючись про зустріч, тому суддя Макдовер мала двадцять чотири години, щоб знайти адвокатів.
Старшого чоловіка звали Едгар Кіллбрю. Ганебний адвокат із Пенсаколи був високий і огрядний, одягнений у дорогий смугастий костюм, його тонке сиве волосся було зачесане назад і сягало комірця. Про нього говорили як про людину грубу та різку, його боялися, оскільки він завжди був готовий до бою і дуже рідко програвав справу в суді. Компаньйоном Едгара був Аян Арчер, неприємний тип, який нікому не потиснув руки і просто випромінював упевненість.