Через два дні після того, як Клаудії Макдовер повідомили про скаргу, Лейсі сиділа за столом, коли задзвонив телефон. Це був Едгар Кіллбрю. Він розмовляв зверхньо навіть по телефону.
— Знаєте, міс Стольц, чим більше я вивчаю цю скаргу, тим більше переконуюсь, що вона жахлива, — почав він. — Ця скарга безпідставна, і я не можу повірити, що ваша організація всерйоз взялася її розглядати.
— Ви вже це говорили, — спокійно відповіла Лейсі. — Ви не проти, якщо я запишу цю розмову?
— Мене не хвилює, що ви там зробите.
Лейсі натиснула кнопку запису на телефоні й запитала:
— Отже, чим я можу вам допомогти?
— Ви можете відхилити цю дурну скаргу, ось що ви можете зробити. І перекажіть містеру Грегу Маєрсу, що наступних десять років він не відірве свій зад від судової лави, відповідаючи на позови про наклеп.
— Перекажу. А ще я впевнена: містер Маєрс усвідомлює, що ніякого наклепу чи дискредитації у його скарзі немає, оскільки вона не була зроблена публічно.
— Це ми ще подивимось. Я вирішив не подавати прохання про припинення розслідування лише тому, що це приверне зайву увагу до справи. У Раді п’ять членів, п’ять політиканів-юристів, які підлещуються до губернатора. Я не довіряю жодному з них, коли йдеться про зберігання секретів, так само як і людям у вашому офісі. Ніхто не повинен про це дізнатися. Ви розумієте, міс Стольц?
— Ми уже обговорювали це в кабінеті судді Макдовер два дні тому.
— Значить, поговоримо про це ще раз. Надалі я хочу знати більше про ваше розслідування. Безсумнівно, воно нікуди не приведе, тож я хвилююсь, що у пориві відчаю ви почнете звинувачувати будь-кого, хто хоча б віддалено знайомий із моєю клієнткою. Так народжуються чутки, зловісні чутки, міс Стольц, і, бачите, я просто не довіряю вам чи будь-кому іншому, хто займається цією справою.
— Ви занадто переймаєтесь, містере Кіллбрю. Ми робимо свою роботу і дотримуємося політики конфіденційності. Я не вправі обговорювати наше розслідування.
— Я вас попереджаю: якщо ця справа перетвориться на полювання на відьом і постраждає репутація моєї клієнтки, то я засуджу вас і містера Гейсмера, а також усіх інших у вашій організації за наклеп.
— Гаразд. Ми подамо зустрічний позов за безпідставні звинувачення.
— Чудово, просто чудово. Побачити вас у суді — це справжня насолода для мене. Це моє природне середовище, міс Стольц, але не ваше.
— Ще щось, містере Кіллбрю?
— Нічого. Гарного дня.
Хоча Лейсі розмовляла по телефону стримано, цей дзвінок її збентежив. Кіллбрю був безстрашним адвокатом, сумнозвісним прихильником тактики «випаленої землі». Якщо він подасть позов, його, врешті, визнають безпідставним, але перспектива зіткнутися з Кіллбрю лякала. Адвокат мав рацію: зала суду — його природне середовище, він заробляв тут великі гроші, такі, яких Лейсі й не бачила ніколи. Дівчина дала прослухати запис розмови Майклу, але той тільки розсміявся. Він уже отримував раніше такі погрози, це Лейсі зіткнулася з таким уперше. Доки у РСП сумлінно виконували свою роботу і не виходили за межі дозволеного, агенція фактично мала імунітет від громадських позовів. Інакше їй би просто не дали розглянути жодної скарги.
Лейсі повернулася на своє робоче місце і спробувала зосередитися на інших справах. Вдруге зателефонувала до офісу констебля і попросила до телефону Біллі Каппела. Він був дуже зайнятий. Передзвонила за годину — виявилося, що він усе ще на зустрічі. Дівчина зв’язалася зі своєю страховою компанією і врешті-решт знайшла диспашера, який оцінював її «пріус». Службовець повідомив, що продав її понівечену автівку на звалище поблизу Панама-Сіті за тисячу доларів — звичайна ціна за такий брухт. Він не знав точно, що далі відбувається з такими машинами після того, як вони опиняються на звалищі, проте припускав, що їх або знищують і потім відправляють на переробні заводи, або продають на запчастини. Два дзвінки на звалище не додали нової інформації. Після обіду Лейсі попередила Майкла, що має відвідати лікаря і сьогодні вже не повернеться в офіс.
Натомість вона поїхала до Панама-Сіті. Це була її перша самостійна подорож автівкою. Лейсі дотримувалася допустимої швидкості й намагалася не здригатися щоразу, коли повз проїздила інша машина, — справжнє випробування для нервів. Її дихання пришвидшилось, у шлунку з’явилося відчуття важкості, але дівчина була рішуче налаштована на поїздку туди і назад.
Прибувши на звалище, вона залишила автівку на стоянці, вкритій гравієм, між евакуатором і побитим пікапом. Запитала у чоловіка в поплямленій сорочці і з брудною бородою, де розташований офіс. Він показав у бік металевої будівлі, стіни якої вкривали вм’ятини, а двері були відчинені навстіж. Лейсі зайшла у приміщення з довгим столом, на якому механіки розкладали вживані автозапчастини, готуючи їх до продажу. Стіни вкривала вражаюча колекція ковпаків, але знайшлося місце і для календарів із зображеннями напівоголених жінок. Поява гарненької леді привернула загальну увагу. Чоловік, на футболці якого було написано «Бо», усміхнувся і запитав:
— Вітаю, міс, чим можу вам допомогти?
Вона усміхнулась у відповідь, підійшла ближче й відповіла:
— Я шукаю мою автівку. Вона була пошкоджена три тижні тому на території резервації таппакола і її доставили сюди. Я б хотіла побачити її, щоб забрати деякі особисті речі.
Обличчя Бо зникла усмішка.
— Якщо машину і справді доставили сюди, то вона уже не ваша. Можливо, її вже утилізували.
— Вона справді має бути у вас, я дізнавалася у своєї страхової компанії.
Бо підійшов до комп’ютера і запитав:
— У вас є VIN-код?
Дівчина подала копію своїх документів. Бо почав натискати клавіші, шукаючи потрібну інформацію. До нього приєднався приятель, якого, як свідчив напис на сорочці, звали Фред. Ще двоє механіків спостерігали за ними з іншого боку кімнати. Бо і Фред супилися, щось бурмотіли, здавалося, що вони були чимось збентежені. Бо сказав:
— Ходи зі мною, — він вийшов з-за стола.
Лейсі пройшла за ним коротким коридором, а потім через бічний вхід. За будинком, приховане від сторонніх очей високим парканом, було поле з рештками автомобілів, вантажівок і фургонів — їх було безліч. Віддалік велика незграбна машина трощила побиті машини. Бо помахав якомусь чоловіку, той підійшов. На ньому була біла сорочка, набагато чистіша, ніж у Бо чи Фреда, без вказаного імені. Здається, він був тут головним. Бо передав йому аркуш паперу і сказав:
— Вона шукає той «пріус», який привезли з резервації, каже, що він її.
Чоловік насупився і похитав головою:
— Його тут немає. Якийсь хлопець заходив кілька днів тому і купив його за готівку. Він забрав його на тягачі.
Лейсі не надто розумілася на цьому, тож запитала:
— Хто його придбав?
— Не можу сказати, міс, і, якщо чесно, то й не знаю. Імені він не називав, йому потрібен був автомобіль і в нього була готівка. Таке тут трапляється постійно. Хлопці, як той, скуповують брухт і продають на запчастини. Раніше я його ніколи не бачив.
— У вас є реєстр?
Бо розсміявся, начальник теж усміхнувся — їх тішила необізнаність дівчини. Бос відповів:
— Ні, міс. Як тільки авто розламали, права власності анулюються і нікого не цікавить, що відбувається з ним далі. Продажі за готівку в цьому бізнесі — не дивина.
Лейсі не знала, що ще можна у них запитати. Здавалося, вони говорили правду. Дівчина окинула оком усі ці кілометри побитих машин і зрозуміла, що пошук буде марний.
— Мені шкода, міс, — промовив начальник і пішов.
Прийшло повідомлення від Верни: «Хочеш поговорити?»
Вони обмінялися ще кількома повідомленнями і узгодили час зустрічі.
Лейсі прибула до будинку Хетчів після обіду. Верна була сама з дітьми. Двоє старших робили домашнє завдання за кухонним столом, Піппін і малюк спали. Верна зізналася, що за життя Г’юго в будинку ніколи не було так тихо. Вони пили зелений чай на веранді і спостерігали за світлячками у темряві. Верна відчула полегшення, коли родичі роз’їхалися, однак її тішила думка, що мама повернеться завтра, щоб допомогти з Піппін. Жінка була змучена, але спала вже більше. Вона й досі прокидалася з думкою про те, що все це неправда і Г’юго буде поряд, але щоразу мусила повертатись до реальності. Але мати чотирьох дітей не може дозволити собі таку розкіш, як скорбота. Життя триває.