Як і домовлялися, Вілтон чекав на неї біля центрального входу. Вони знайшли затишний столик у барі в кінці вестибюля. Вирушаючи у подорож до великого міста, він одягнувся так само, як і в день їхньої першої зустрічі. Це було кілька тижнів тому, а здавалося, що пройшов цілий рік. У джинсовому одязі, на шиї та зап’ястку прикраси з намистин, довге волосся зібране у хвіст. Дівчина вкотре подумала, що Вілтон неймовірно схожий на свого брата. Поки вони чекали на замовлену каву, чоловік висловив своє щире співчуття з приводу смерті Г’юго — цей хлопець йому сподобався. Він запитав Лейсі про її травми й запевнив, що вона має чудовий вигляд.
— Що вам відомо про аварію? — запитала дівчина. — Про неї ходять якісь чутки?
У місті він говорив так само повільно, як і в резервації.
— Багато підозр, — відповів він дуже спокійно.
Офіціантка поставила перед ними чашки: чорну каву для Вілтона, лате для Лейсі. Після довгої паузи вона порушила тишу:
— Добре, я слухаю.
— Ім’я Тодд Шорт вам про щось говорить? — поцікавився Вілтон.
— Здається, десь чула. Підкажіть.
— Він був одним із двох інформаторів, які свідчили проти мого брата. У різний час перед судом копи посадили кожного з них у камеру Джуніора, а тоді забрали звідти через день чи два. Обоє брехали присяжним, стверджуючи, що Джуніор вихвалявся вбивством того покидька, якого заскочив у ліжку з дружиною. І у гніві вбив і її. Ці свідчення стали вирішальними у справі Джуніора.
Лейсі відпила ще ковток лате і кивнула. Їй нічого було додати, і вона не хотіла переривати співрозмовника. Тим паче, що зустріч призначив він.
— Коротше кажучи, невдовзі після суду Тодд Шорт зник. Так само як і другий, панк Дайгер Роблес. Минали роки, всі подумали, що їх обох убили, можливо, ті самі люди, що застрелили Сона і Ейлін. Та п’ятнадцять років потому Шорт знайшовся і ми поговорили.
Знову настала пауза, під час якої було випито ще більше кави. Лейсі вже збиралася запитати, чи не хотів би він розповісти щось про ту зустріч, як Вілтон роззирнувся навколо, прочистив горло і сказав:
— Я зустрів його три дні тому за межами резервації. Коли я побачив Шорта, то пригадав, як сильно його ненавиджу. Мені хотілося розбити йому пику каменем, але ми були у громадському місці, в невеличкому ресторанчику, де подавали страви зі смаженої курки. Він почав просити вибачення і плести якісь дурниці. Казав, що був тоді наркозалежним волоцюгою із кримінальним минулим, життя пішло під укіс. Він не дуже добре знав Роблеса, та невдовзі після слухання до нього дійшли чутки, що панка, мабуть, вбили. Тож він не став гаятись, а поїхав до Каліфорнії і з того часу жив усамітнено. Він взявся за розум і став порядною людиною. Та зараз чоловік помирав від раку, тож вирішив очистити совість і покаятися у гріхах.
— У яких саме?
— В ті дні він сидів у в’язниці в Стерлінгу, це було уже друге обвинувачення в справі про наркотики, яке гарантувало йому довгі роки за ґратами. Чоловік уже побував у в’язниці й не хотів більше туди повертатися, тож став легкою здобиччю для копів. Вони запропонували угоду. Шорт може визнати свою провину, посилаючись на безглузді аргументи, і вже за кілька тижнів у державній в’язниці стати вільною людиною. Натомість усе, що від нього вимагали, — це провести кілька днів у камері з Джуніором, а потім дати свідчення в суді. Я був у залі й бачив, як це відбувалося. Шорт був чудовим свідком, дуже переконливим, і присяжні ловили кожне його слово. Дивовижно. Та кому б не сподобалася хороша історія про зрадливу жінку і ревнивого чоловіка? Тодд стверджував, що Джуніор із насолодою розповідав, як повернувся додому раніше, почув шум у спальні, здогадався, що там відбувалося, й дістав пістолет, потім штовхнув двері в кімнату й побачив свою дружину та Сона разом у ліжку. Джуніора охопила лють, він двічі вистрелив Сону в голову, Ейлін без угаву кричала, тому теж отримала кулю. Потім, і це була найбезглуздіша частина, він нібито забрав гаманець Сона і втік звідти. Звісно, усе це була брехня, але присяжні повелися. Версія про вбивство через ревнощі, нестримний імпульс була безпрограшною. Джуніор не мав до цього жодного стосунку, та від захисту було мало користі. Як я уже згадував, у нього був поганий адвокат.
— Шорт отримав гроші?
— Дві тисячі доларів, які йому передав коп після виступу в суді. Він затримався у цих краях на кілька тижнів, поки до нього не дійшли чутки про Роблеса. Тоді він утік.
Телефон Лейсі лежав на столі, звук було вимкнено. Він вібрував, тож дівчина поглянула на нього.
— Навіщо ви змінили номер телефону? — поцікавився Вілтон.
— Ці телефони нам видає держава. Попередній у мене викрали з авто одразу після аварії. У нового інший номер.
— Хто його забрав?
— Мабуть, ті самі люди, що й влаштували аварію. Отож, що тепер планує робити Шорт?
— Розповісти свою історію тому, хто її захоче вислухати. Він обманув, копи і прокурор знали про це, тож чоловік жахливо почувається з цього приводу.
— Справжній герой, — сказала Лейсі. Вона відпила ще трохи лате і оглянула фойє. Ніхто за ними не спостерігав, але останнім часом вона звертала більше уваги на людей, що її оточували. — Послухай, Вілтоне, це може стати великим проривом, але це не моє розслідування, розумієш? Апеляціями Джуніора займаються хлопці у Вашингтоні, і йому пощастило з такими чудовими адвокатами. З цією інформацією ти маєш піти до них, нехай вони вирішують, що робити з Тоддом.
— Я телефонував їм кілька разів, але вони надто зайняті. Жодного слова. Останню апеляцію відхилили вісім днів тому. Ми думаємо, що невдовзі буде призначено день страти. Адвокати Джуніора довго боролися, але наближається розв’язка.
— Ви розповіли про це Джуніору?
— Ми побачимося завтра. Він захоче знати, як зміниться його ситуація тепер, коли один із інформаторів зрікся своїх свідчень. Він довіряє вам, Лейсі, і я також.
— Дякую, але ж я не адвокат, що спеціалізується на кримінальних справах. Я й гадки не маю, чи це все ще має значення, адже минуло п’ятнадцять років. Існують певні часові обмеження на передачу нових доказів, але точніше я сказати не можу. Якщо ви шукаєте поради, то звернулися не до тієї людини, не до того адвоката. Я б допомогла, якби могла, але це мені не до снаги.
— Ви можете поговорити з його адвокатами у Вашингтоні? Я не можу з ними зв’язатися.
— А чому Джуніор не може цього зробити?
— Він каже, що у в’язниці завжди хтось слухає. Вважає, що телефони прослуховуються. А своїх адвокатів він не бачив уже давно. Брат думає, що вони почали забувати про нього тепер, коли кінець уже не за горами.
— Це не так. Якщо з’явиться інформатор з іншою історією і присягається, що копи та прокурор знали про фальшиві свідчення, розповість, що йому заплатили, — повірте, адвокати будуть у захваті.
— Думаєте, надія ще є?
— Я не знаю, що й думати, Вілтоне. Знову ж таке, я не фахівець у цих справах.
Він усміхнувся й замовк. Команда з родео промарширувала через фойє, усі в однакових черевиках і ковбойських капелюхах. Чоловіки тягли за собою валізи на колесах, які створювали багато шуму. Коли вони пройшли і гамір стих, Вілтон запитав:
— Ви бачились із Ліманом Гріттом, колишнім констеблем?
— Ні, але чула, що його звільнили. А що?
— Він хороша людина.
— Не сумніваюсь, що так і є. Чому ви про нього згадали?
— Можливо, йому щось відомо.
— І ви знаєте, що саме, Вілтоне? Не грайтеся зі мною в ігри.
— Я не граюсь. Його звільнив вождь. Стосунки у них не складалися. Його звільнили невдовзі після аварії. Різні чутки ходять. У племені неспокійно. Чорний хлопець і біла дівчина були в резервації опівночі, щось вишукували. А тоді хлопець загинув за загадкових обставин.
— І це підозріло, бо він темношкірий?
— Ні. Ми не зациклюємося на кольорі шкіри. Але гадаю, що ви зі мною погодитесь — це не просто так. Довгий час усі думали, що за казино стоять погані люди, які співпрацюють із нашими так званими лідерами. Зараз, нарешті, усе стало на свої місця. Та дехто, я маю на увазі вас із Г’юго, посмів з’явитися і почав ставити запитання. На хлопця чекав трагічний фінал. Вам пощастило вижити. Розслідування закрив наш новий констебль, людина, яка не викликає довіри. Багато чуток і гіпотез, Лейсі. І саме зараз, нізвідки, на горизонті знову з’являється Тодд Шорт, цього разу з іншою версією подій. Це вибиває з колії.