Так само тихо Верна сказала:
— Г’юго розповів, що Гейсмер доручив вам важливу справу.
Лейсі здивувалась, адже знала, що Г’юго не любив говорити про роботу за межами офісу. До того ж, у РСП, зі зрозумілих причин, дотримувалися політики конфіденційності. Звісно, після кількох пляшок пива увечері слідчі, бувало, сміялися з дурних вчинків окремих суддів, справи яких розглядалися. Та навіть тоді вони не називали їхні справжні імена.
— Важливу чи ні — це ми ще побачимо, — відповіла Лейсі.
— Він не розповів мені усього, як завжди, але я помітила, що його щось непокоїть. Мене це здивувало, адже я ніколи не вважала вашу роботу небезпечною.
— Ми теж такої думки. Навіть зброї у нас немає, на відміну від поліції. Маємо лише повістки.
— Якось Г’юго зізнався мені, що хотів би мати зброю. Ця думка не дає мені спокою, Лейсі. Пообіцяй мені, що ви не вплутаєтесь у щось дійсно небезпечне.
— Верно, обіцяю, що як тільки я відчую потребу в пістолеті, одразу ж почну шукати іншу роботу. Я ніколи в житті не користувалася зброєю.
— Знаєш, у моєму середовищі, тобто в нашому середовищі, забагато зброї, від якої добра чекати не слід.
Піппін, яка спала уже цілих п’ятнадцять хвилин, раптом заплакала. Верна потягнулася до неї, зітхнувши:
— Ох уже ця малеча.
Лейсі передала дитину матері й пішла поглянути, як там бургери.
Розділ 4
Нарешті Маєрс зв’язався із Лейсі й запропонував зустрітись у тій самій гавані в місті Сейнт-Огастін. Нічого не змінилося — знову виснажлива спека, вологе повітря і знайомий стапель у кінці пристані. На Маєрсі навіть була та сама квітчаста сорочка. Всі сіли за дерев’яний стіл, що стояв у затінку на човні. Господар знову пив пиво із пляшки, час від часу прикладаючись до неї упродовж своєї розповіді.
Насправді чоловік, якого він раніше називав Омаром, мав ім’я Бонн Дюбос. Він був нащадком одного із засновників банди. Саме того, що розпочав свій сумнівний бізнес у задній кімнаті рибного ресторану неподалік від Форрест-Сіті в Арканзасі. Заклад належав його дідусеві по материнській лінії, який загинув у перестрілці з поліцією. Батько ж, якщо вірити офіційному рапорту, повісився у в’язниці. Доля не була поблажливою й до численних дядечків та кузенів. Відтак членів банди ставало чимраз менше, аж поки Бонн не відкрив для себе усі переваги продажу кокаїну в південній Флориді. Вже за кілька років у цьому бізнесі він зміг відновити свій невеличкий синдикат. Зараз це вже сімдесятирічний чоловік, живе десь на узбережжі. В нього немає конкретної адреси, рахунку в банку, водійських прав, номера соціального забезпечення чи паспорта. Як тільки казино почали давати великі прибутки, Вони одразу ж скоротив кількість членів банди до жменьки найближчих родичів. Так він позбувся зайвих ротів. Усі операції здійснювалися в повній анонімності, а в бізнесі було задіяно безліч офшорних компаній, кожною з яких опікувалась центральна юридична фірма у Білоксі. Рахунків у Дюбоса було небагато. Хоча він був людиною досить заможною, але жив скромно.
— Чи доводилося вам зустрічатись особисто? — запитала Лейсі.
Маєрс саркастично посміхнувся.
— Не говоріть дурниць. Хіба такі люди ходять на зустрічі? Він живе у тіні, так само, як і я. У всій Пенсаколі ви не знайдете й кількох осіб, які можуть похвалитися знайомством із Бонном Дюбосом. Я сам прожив там сорок років, а про нього вперше почув лише недавно. Він з’являється і зникає, коли йому заманеться.
— Але ж у нього немає паспорта, — нагадав Г’юго.
— Справжнього немає. Але якщо його коли-небудь притиснуть, то знайдуть кілька фальшивих... У 1936 році Бюро у справах індіанців надало пільги племені таппакола. Це невеличка спільнота, приблизно чотириста осіб, розкиданих по усій території на межі штатів. Більшість із них живе в маленьких будиночках у малонаселених районах округу Брансвік. У них там є своє головне управління та триста акрів землі, на якій розташована резервація, що були передані їм федеральним урядом дев’ять років тому. У 1990 році могутнє плем’я семінолів із півдня Флориди, так само як і решта спільнот, уже добре знало, що таке казино. Так склалося, що Бонн і його банда почали скуповувати дешеву землю побіля резервації таппакола. Десь на початку 90-х (важко точно сказати, який це був рік, адже все відбувалось так давно) Дюбос звернувся до племені з пропозицією, від якої вони не змогли відмовитися.
— «Ключ до скарбів», — промовив Г’юго.
— Точно. Лишень уявіть собі: єдине казино у північній Флориді з чудовим розташуванням. Всього сімнадцять кілометрів від межі штатів і стільки ж — від пляжів. Відмінне обслуговування, працює двадцять чотири години та сім днів на тиждень, розваги для всієї родини, як у Діснейленді, найбільший аквапарк у штаті та ще й будинки на продаж чи в оренду, ба навіть погодинно, — все, чого душа забажає. Справжній рай для тих, хто хоче пограти в азартні ігри чи полежати на сонечку. До того ж не так далеко розташований населений пункт, де проживає близько п’яти мільйонів людей, — всього за якихось триста двадцять кілометрів. Я не маю точної інформації, адже індіанці, які володіють казино, ні перед ким не звітують. Однак ходять чутки, що «Ключ до скарбів» приносить прибуток близько півмільярда доларів за рік.
— Ми теж були там минулого літа, — відповів Г’юго так, наче визнав свою провину. — Це була незапланована поїздка. Та я непогано провів час.
— Непогано? Я б сказав, казково. Саме тому там завжди повно відвідувачів, а таппакола гроші рахувати не встигають.
— Вони діляться прибутками з Дюбосом і його хлопцями? — запитав Г’юго.
— І не тільки, але давайте не будемо поспішати.
— Казино розташоване у Брансвіку, а він, відповідно, входить до двадцять четвертого судового округу. Там працюють двоє суддів: чоловік і жінка. Я правильно кажу? — запитала Лейсі.
Маєрс усміхнувся й поклав посеред стола папку.
— Це моя заява. Я віддам її вам трохи згодом. Суддю звати Клаудія Макдовер, засідає уже сімнадцять років. Про неї ми ще поговоримо. А зараз дозвольте мені розповісти, з чого все почалось. Це дуже важливо.
Отож, щодо таппакола. Казино розділило плем’я на два ворогуючі табори. Опонентів очолював агітатор Сон Разко. Він був віруючим, а тому виступав проти казино, оскільки це суперечило його моральним принципам. Разко мав багато послідовників, тож ця група становила більшість. Натомість прихильники казино обіцяли усім чудове життя: нові будинки, довічне утримання, кращі школи, стипендію для навчання у коледжі, медичну опіку та багато іншого. Бонн Дюбос таємно фінансував рух на підтримку казино, але, звісно, доказів цього ви не знайдете. У 1993 році питання винесли на голосування. Загалом право голосу мали близько трьохсот осіб віком від вісімнадцяти років. Лише чотирнадцять із них не прийшли на голосування. Для того, щоб уникнути сутичок, наглядати за процесом запросили федеральних маршалів. Сон Разко і його прихильники виграли, отримавши п’ятдесят чотири відсотки голосів. Далі був довгий судовий процес, на якому сторона, яка зазнала поразки, намагалася довести, що результати були сфальсифіковані, а виборців залякували. Однак окружний суддя закрив справу. Казино було заборонено.
Незадовго після тих подій Сона Разко вбили.
Його тіло знайшли у чужій спальні з чиєюсь дружиною. Обох убили пострілом у голову. Оскільки вони були голими, то скидалось на те, що їх заскочили на гарячому. Чоловіка тієї жінки звали Джуніор Мейс. Його засудили, звинувативши у подвійному вбивстві. Мейс тісно співпрацював із Разко під час кампанії проти азартних ігор. Він заперечував свою причетність до вбивства, але розумів, що йому світить довічне ув’язнення. Справа набула широкого розголосу, тож новообрана суддя Клаудія Макдовер перенесла її розгляд до іншого округу. Однак вона наполягла на тому, щоб цю справу залишили в її юрисдикції. Макдовер очолила судовий процес і повністю стала на бік обвинувачення.