— Тож ви притиснете перших, а усі питання будуть потім, — сказала Лейсі.
— Щось таке. Не забувай, ми завжди можемо змінити обвинувачення. Завжди можемо додати або відхилити підсудного. Це масштабне розслідування, а тому потрібно багато часу, щоб у всьому розібратися. Проте ми не збираємось відступати і кинемо усіх злочинців до в’язниці, перш ніж вони встигнуть сфабрикувати докази... Я вмираю з голоду.
— Ти обідав?
— Ні. Лише з’їв жирний бургер на стоянці.
Еллі перемішав салат, а Лейсі наповнила дві тарілки чоппіно.
— Тут є томатний соус, тому, гадаю, краще пити червоне вино. Як думаєш?
— Я теж за червоне.
— Добре. Відкоркуй Бароло.
Вона дістала багет із маслом з мікрохвильовки, й обоє сіли з стіл. Пачеко похвалив:
— Смачно пахне. Дякую, що зачекала.
— Не хотілося вечеряти наодинці.
— Ти часто готуєш?
— Ні. В цьому немає необхідності. Хочу запитати тебе іще дещо.
— Давай.
— Яке місце на цьому етапі розслідування відводиться інформатору?
— Якому інформатору?
— «Кроту», тому, хто близький до Макдовер, хто передавав усі докази Кулі, а той, у свою чергу, Маєрсу.
Еллі пережовував салат і пильно вдивлявся в обличчя дівчини.
— Зараз він нікого не цікавить, але буде потрібний згодом.
— «Він» — це, насправді, «вона», і ця жінка телефонувала мені вчора, дуже налякана. Хтось вдерся до її будинку й усе обшукав. Вона кожного дня бачиться із Макдовер і думає, що та щось підозрює.
— Хто вона така?
— Я заприсяглася не видавати цей секрет, принаймні не зараз. Можливо, пізніше. Як я вже говорила, вона налякана і збентежена, а ще не знає, кому вірити.
— З часом вона стане важливим свідком.
— Я не впевнена, що вона погодиться.
— У неї не буде вибору.
— Але ви не можете змусити її свідчити.
— Так, ми не можемо змусити, але знаємо, як переконувати. Ця страва — просто смакота.
Він вмочав шматочки хліба в підливу і їв з насолодою.
— Рада, що тобі подобається. То ти працюєш завтра?
— О, так. Присяжні збираються на дев’яту. Я маю з’явитися в суді о восьмій і провести ще один довгий день. У неділю також.
— У вас завжди так працюють?
— Ні, але й такі масштабні справи не щодня трапляються. Грає адреналін. Як сьогодні вранці, коли я був на задньому сидінні фургона з трьома нашими фахівцями-техніками. Температура доходить до п’ятдесяти градусів, а ми слухаємо розмову між Вестбеєм і Дюбосом. Серце б’ється в шаленому ритмі. Ця напруга — одна із причин, чому я люблю свою роботу.
— Ти можеш мені щось розповісти?
Еллі роззирнувся навколо, так наче в кухні всюди могли ховатися шпигуни.
— Що тебе цікавить?
— Все. Що сказав Дюбос?
— Усе добре.
Розділ 39
В суботу Лейсі проспала майже до сьомої години — довше, ніж зазвичай, та навіть тепер вона не готова була розпочати день. Натомість її песик Френкі був зайнятий звичним ранковим ритуалом — сопів і гарчав. Тобто робив усе для того, щоб вона прокидалась, бо йому закортіло в туалет. Врешті Лейсі випустила його й пішла готувати каву. В цей час завібрував її iPhone. Було дві хвилини по сьомій, і телефонував Еллі Пачеко.
— Чудова була вечеря, — сказав він. — Ти добре спала?
— Чудово, а ти?
— Ні, бо сталося багато тривожних подій. Знаєш, ми підслухали один діалог вчора вночі, і він нас турбує. Я так розумію, що інформатор про якого ти згадувала вчора, — це стенографістка.
— Чому ти так вирішив?
— Якщо це стенографістка Макдовер, то вона в небезпеці. Ми зараз прослуховуємо багато розмов, і я не можу тобі переказати все дослівно, тим паче, що вони використовували певні кодові слова, але здається, що бос віддав наказ щодо неї. — Це вона інформатор, Еллі. Маєрс називав її «кротом».
— Так от, вони йдуть по неї. Ти знаєш, де вона зараз?
— Ні.
— Можеш із нею зв’язатися?
— Спробую.
— Спробуй, а тоді зателефонуй мені.
Лейсі впустила пса у квартиру й налила собі кави. Потім взяла телефон і набрала номер Джо Елен. Невдовзі озвався боязкий голос:
— Лейсі, це ви?
— Так. Де ви зараз?
Після довгої паузи жінка відповіла:
— А раптом нас хтось підслуховує?
— Ніхто не підслуховує. Ніхто не знає про ці телефони. Де ви?
— «Панама-Сіті», дешевий готель на пляжі, розрахувалася готівкою. Милуюсь океаном.
— Я щойно розмовляла з ФБР. Один із «жучків» записав розмову сьогодні вранці. Можливо, вам загрожує небезпека.
— Я знала це ще два дні тому.
— Залишайтеся в номері. Я телефоную ФБР.
— Ні! Не робіть цього, Лейсі. Кулі попереджав мене, щоб я ніколи не довіряла ФБР. Не дзвоніть їм.
Лейсі гризла нігті й дивилася на Френкі, який тепер вимагав сніданок.
— Вам доведеться їм довіритись. Ваше життя в небезпеці.
Телефон замовк. Лейсі телефонувала ще двічі, але ніхто не відповів. Вона швидко погодувала песика, натягнула джинси і вийшла з квартири. Сидячи за кермом своєї новенької «мазди хетчбек», яку вона придбала чотири дні тому і до якої ще не звикла, Лейсі зателефонувала Еллі й про все розповіла. Він сказав, що наразі дуже зайнятий у суді, але просив тримати його в курсі. Нарешті відповіла Джо Елен — лише на п’ятий дзвінок. У її голосі вчувався справжній жах. Лейсі знала, що «Панама-Сіті» — це безліч дрібних готелів, що тіснились на морському узбережжі, ціла смуга на Дев’яносто восьмому шосе, із забігайлівками поряд і магазинами через дорогу. Треба було знати точно, в якому з готелів мережі зупинилась Джо Елен, але жінка відмовилась його назвати.
— Чому ви поклали слухавку під час нашої попередньої розмови? — запитала Лейсі.
— Я не знаю. Мені страшно, і я боюсь, що хтось може нас підслухати.
— З телефонами все гаразд. Замкніть двері, а якщо помітите щось підозріле, зателефонуйте на рецепцію або в поліцію. Я в дорозі.
— Ви — що?
— Я їду, щоб вас звідти забрати, Джо Елен. Почекайте. Я буду у вас приблизно через годину.
Дельгадо винайняв кімнату на третьому поверсі в сусідньму готелі «Західна бухта». Жінка зупинилась у «Нептуні». Обидва готелі були низькопробні, наполовину заповнені туристами з півночі, які шукали вигідних пропозицій по закінченні літнього сезону. Двері з її кімнати вели у вузький бетонний прохід на другому поверсі. Поблизу були сходи. На перилах сохли пляжні рушники та купальники. Але вона не ходила плавати. Це б полегшило йому завдання..
На відстані тридцяти метрів її вікно та двері добре проглядалися. Жінка щільно запнула вікно завісами, і це поки рятувало їй життя. Тримаючи напоготові снайперську гвинтівку, Дельгадо терпляче чекав, коли випаде слушна нагода, та її все не було. Години спливали, і в нього промайнула думка, чи не краще буде просто піти туди і подзвонити у двері: «Вибачте, мем, я помилився номером». А тоді увірватися й покінчити з усім цим за лічені хвилини. Такий варіант мав лише один невеличкий недолік: короткий крик, вигук чи взагалі будь-який гамір може привернути увагу, а це було ризиковано. Може, вона вийде з кімнати, тоді він піде слідом і виконає завдання, хоча шанси на це були невисокі. Мотелі й кав’ярні вздовж дороги були аж ніяк не безлюдними. Занадто багато людей крутилося навколо, тому такий план Дельгадо відкинув.
Він чекав і не міг зрозуміти, чому ця жінка переховується. Навіщо ховатися, якщо тебе не мучить відчуття провини й тобі не страшно? Що саме її так налякало, змусивши втекти і платити готівкою за тісні номери у дешевих готелях? Її будинок всього за годину їзди звідси, і він значно кращий, ніж ця халупа. Можливо, сусіди побачили його під час візиту в четвер в образі фахівця з боротьби зі шкідниками? Чи, може, той огидний чоловік, що живе через дорогу, розповів, як незграбно діяв водопровідник у п’ятницю вранці? Ця жінка знає, що винна, от її й мучить параноя.