— Ну, привіт!
То був Грег Маєрс.
Дівчина помахала Саймону, мовляв, усе гаразд, і вони зайшли у квартиру. Як тільки двері за нею зачинилися, Лейсі сказала:
— Я думала, ти мертвий.
Маєрс розсміявся й відповів:
— Я майже мертвий. І я випив би пива.
— Вип’ємо разом.
Взявши по пляшці пива, вони вмостилися за столом у кухні. Першою заговорила Лейсі:
— Гадаю, з Карлітою ти не бачився.
Грег знову розсміявся й відповів:
— Провів минулу ніч із нею. Вона в порядку. Дякую, що врятувала її.
— Дякуєш? Перестань, Маєрс, і розповідай.
— Що ти хочеш знати?
— Усе. Чому ти зникнув?
— Це довга історія.
— Я розумію, тож починай.
Маєрс був не проти поговорити і пролити світло на ті події. Він зробив довгий ковток із пляшки, витер рота долонею — незграбний жест, який Лейсі вже бачила, — і почав:
— Чому я зникнув? Причин було дві. По-перше, таким був мій план Б від самого початку. Я знав, що ФБР не захоче втручатися, і, як з’ясувалося, мав рацію. Якщо ж я зникну, тоді всі подумають, що Дюбос таки знайшов мене. Ще одне вбивство, моє, змусить ФБР іще раз усе зважити. Я не хотів, щоб федерали брали в цьому участь, але ми, усі ми, невдовзі зрозуміли, що без них ніяк. Я ж не помилився, хіба ні?
— Швидше за все, твоє зникнення, поза сумнівом, зацікавило їх, але на рішення не вплинуло.
— А що вплинуло?
— ДНК. У нас були зразки крові з місця аварії, які привели нас до водія вантажівки. Як тільки його особу було встановлено, у ФБР зрозуміли, що справу можна розкрити. Ці люди відчули, що справа буде гучною, і прибігли, розмахуючи зброєю. Це я кажу образно, звісно.
— Як ви дістали зразок крові?
— Розкажу потім. Ти сказав, що зникнути тебе спонукали дві причини.
— Так, і друга значно важливіша, ніж перша. Одного ранку я був на човні у Кі-Ларго, нікого не зачіпав, возився із двигуном, аж тут у мене в кишені завібрував телефон. Я дістав його, сказав «привіт» чи щось таке, і почув у відповідь: «Маєрс?» Спершу я подумав, що це Кулі, але потім засумнівався. Тоді я поклав слухавку і подзвонив Кулі з іншого телефону. Але він, як сам сказав, не намагався до мене додзвонитися. Я здогадався, що хтось підбирається до мене, і цей хтось — Бонн Дюбос. Тож я спустився вниз, видалив усе зайве на ноутбуку, набив кишені готівкою і сказав Карліті, що йду на берег купити трохи льоду. Прогулюючись берегом десь із півгодини, я пильно стежив за усім навколо, і врешті мені пощастило знайти місцевого хлопця, який погодився за плату відвезти мене до Хомстеда. Звідти я відплив до Маямі й заліг на дно. Небезпека була поряд, і я злякався не на жарт.
— Навіщо ж ти підставив Карліту?
Ще один довгий ковток із пляшки.
— Я знав, що їй не зроблять нічого поганого. Їй могли б погрожувати і залякувати, але все з нею було б добре. Це було ризиковано. Та мені довелося переконати її, Кулі, тебе і, можливо, ФБР що я просто став іще однією жертвою. Люди можуть бовкнути зайвого, навіть Карліта чи Кулі. Треба було, щоб вони дійсно не знали, де я.
— Ти втік. Кулі втік. А боротися з неприємностями залишили жінок.
— Згоден, схоже на те, але насправді все значно складніше. У мене був вибір: втеча або смерть. У Кулі були свої причини. Як тільки мене не стало, він подумав, що його теж викрили. Звісно, злякався і заховався десь далеко.
— І зараз ти повернувся за винагородою.
— Атож, я її не віддам, чорта з два. Запам’ятай, Лейсі, що нічого цього не сталося б, якби не ми. Кулі був мозком операції, який все ретельно продумав. Він справжній геній. Саме він втягнув у це Джо Елен, і все йшло чудово, поки він не злякався. А мені вистачило сміливості підписати скаргу, і я мало не заплатив за це високу ціну.
— Джо Елен також.
— Вона отримає свою винагороду, повір. Грошей вистачить для всіх трьох.
— Кулі помирився із Джо Елен?
— Скажімо так, вони на стадії переговорів. Вони вже двадцять років разом сплять, розходяться і сходяться, тож добре розуміють одне одного.
Лейсі видихнула і похитала головою. Вона ще не зробила жодного ковтка пива, а пляшка Грега вже була порожня. Дівчина дістала ще одну з холодильника, подала йому й підійшла до вікна.
— Поглянь на це з іншого боку, Лейсі. Кулі, Джо Елен і я, ми спланували усю цю операцію з викриття Дюбоса і Макдовер. Та не все сталося, як гадалося. Твого друга вбили. Ти отримала травми. Нам іще пощастило, що більше не було жертв. Якби я міг здогадатися, чим це обернеться, то нізащо не взявся б за цю справу. Але що зроблено, те зроблено, погані хлопці отримали по заслузі, а наша трійця ще й досі жива. Ми намагаємося помиритися, і ми поділимо цю винагороду, — підсумував Маєрс.
— Гадаю, ти читав газети.
— Кожне слово.
— Тоді ім’я Еллі Пачеко тобі знайоме?
— О, так. Схоже, він першокласний агент.
— Ми зустрічаємося. Думаю, йому буде цікаво вислухати твою історію.
— Приводь його. Я не зробив нічого поганого, а поговорити люблю.
Розслідування ФБР синдикату Дюбоса тривало довгих чотирнадцять місяців, і за цей час було винесено шість нових обвинувачень. Загалом було заарештовано тридцять дев’ять людей, усіх визнали небезпечними злочинцями, тож у заставі їм відмовили. Приблизно половина з них були звичайними виконавцями, які працювали на синдикат, але мало знали про відмивання грошей і нічого — про корупційні схеми у «Ключі до скарбів». Коли їхні рахунки заблокували, свободу обмежили, а суд призначив їм адвокатів, вони почали вимолювати для себе угоди, Пола Гелловей ледь встигала їх підписувати. Через шість місяців після арешту Дюбоса близько дюжини його поплічників визнали провину і здали боса. Коло головних фігурантів звужувалося, та вони трималися стійко. Жоден із одинадцяти менеджерів, за винятком, звісно, Клайда Вестбея, і ніхто з п’яти «кузенів» не розколовся.
Слабка ланка знайшлася за межами синдикату. Гевін Принц, шановний представник таппакола з дипломом Флоридського державного університету, вирішив, що до в’язниці він не хоче. Він був другим у команді казино і знав більшість брудних секретів. Його адвокат переконав Гелловей, що Принц не шахрай і міг би допомогти розслідуванню, якщо йому запропонують хорошу угоду. Він погодився на співпрацю в обмін на умовний термін.
Як стверджував Принц, кожен стіл для гри — блекджек, рулетка, покер чи гра в кості — мав скриньку для готівки, до якої дилери не мали доступу. Дев’яносто відсотків усіх грошей — це готівка, яку приймає дилер, перераховує для гравця, кладе у скриньку, вмонтовану в столі, й видає фішки. Столи для блекджека збирають найбільше грошей, рулетка — найменше. Казино ніколи не зачиняється, навіть на Різдво; найменш спокійний час тут — п’ята ранку. Щодня в цю пору озброєні охоронці збирають скриньки з грошима, кладуть на спеціальний возик і заміняють на такі самі, тільки порожні. Далі гроші перевозять у захищену кімнату, що має офіційну назву «кімната підрахунків», де команда з чотирьох професійних бухгалтерів, так звана команда з підрахунків, відчиняє кожну скриньку. У кожного бухгалтера за плечима стоїть охоронець, а прямо над ними встановлена камера. Вміст кожної скриньки перераховується чотири рази. Зазвичай їх загалом близько шістдесяти. Принцу було доручено щоранку забирати скриньку номер BJ-17 із найбільш прибуткового столу для блекджеку. Він робив це, просто забираючи її з возика, перш ніж він потрапить до кімнати підрахунків. При цьому ніхто ніколи й слова йому не сказав. Охорона дивилася в інший бік. Це був звичайний бізнес. Тримаючи в руках BJ-17, Принц ішов до маленької кімнати без камер, клав скриньку в шухляду й замикав її на ключ. Наскільки йому було відомо, до шухляди був ще один ключ, він належав вождю, який відвідував казино щодня і забирав готівку.
В середньому скринька для готівки зі столів для блекджеку збирала за день приблизно 21 тисячу доларів, але у BJ-17 бувало навіть більше. Принц підрахував, що за рік така скринька приносила щонайменше вісім мільйонів доларів, і ці гроші зникали в невідомому напрямку.