Однією з них стала Інґа, хоча згадок про її представлення Барухові не залишилося. Як вона сама написала в одній зі своїх колонок, його вважали «одним із найрозумніших людей Америки» і «таким красивим, що хотілося побачити його профіль на срібному доларі»{92}. Барух був зачарований Інґою, а Інґа визнавала, що якби він був молодшим, то вона «певно, закохалася б у нього». Тим часом Барух запевняв Інґу, що в неї є талант «бути кимось значним»{93}.
Інзі вдавалося вправно давати відсіч Баруховому напорові, не руйнуючи при цьому дружби з ним, хоча таке балансування було важким. «Мій давній шанувальник — Барух — абсолютно збожеволів, — писала вона Ользі незабаром після переїзду до Вашинґтона. — Він так з’їхав з глузду щодо мене, що телефонує щоранку о 7:30 лише, аби спитати про щось, наприклад, коли я повернуся з вікенду. І дзвонить лише, аби почути мій чудовий голос… Він може мені дуже допомогти, але… йому не піде на користь така закоханість у мене»{94}.
Як і передрікала Інґа, Барух згодом серйозно їй допоміг, коли її справу розслідувало ФБР. Та викладачем, який фактично сприяв її прийому на роботу у Вашинґтоні, став лауреат Пулітцерівської премії, колумніст New York Times Артур Крок. Він також був відомим бабієм, але Інґа відхилила і його загравання — хоча невідомо, чи робив він їй якісь пропозиції. Однак він добре пам’ятав їхню першу зустріч, навіть через тридцять років:
Одного дня, після зустрічі Пулітцерівського комітету в Нью-Йорку, на якій ми визначали лауреатів, я стояв на Бродвеї в пошуках таксі, а надзвичайно прекрасна-прекрасна-прекрасна білявка підійшла до мене і запитала: «Ви містер Крок?» Вона представилася Інґою Арвад, студенткою магістратури з журналістики (у Колумбійському університеті Пулітцерівський комітет теж засідає), і що хотіла б попрацювати в газеті у Вашинґтоні. І чи зможу я допомогти, якщо вона переїде туди? Я був настільки спантеличений вродою цього створіння, що сказав «так»{95}.
Без жодних інших перспектив, крім обіцянки Крока посприяти, Інґа переїхала до Вашинґтона. Після переїзду Артур запросив її у свою резиденцію у Вірджинії і пообіцяв представити впливовим людям. На чолі списку була видавчиня Washington Times-Herald Елеонора Джозефіна Меділл Паттерсон — перша жінка — власниця великої американської газети.
Розділ 5
«Найбільш зненавиджена жінка Америки»
Елеонора Джозефіна Меділл Паттерсон, відома як «Сіссі», була високою, яскравою жінкою з вогняно-рудим волоссям. Зі слів її біографа Аманди Сміт (небоги президента Кеннеді), найпомітнішою фізичною рисою у неї виявилася «незабутня грація пантери»{96}. Collier’s Weekly проголосив Паттерсон «напевно, найвпливовішою жінкою в Америці», що випередила навіть Елеонору Рузвельт. Крім того, Collier’s додав, що через власні бійцівські та антагоністичні погляди, особливо стосовно утримання Америки від втручання у війну, її вважають жінкою, яку «найбільше ненавиділи» в Америці{97}.
Паттерсон була природженою журналісткою, онукою засновника газети Chicago Tribune, якою нині керував її кузен «полковник» Роберт МакКормік. А її старший брат, Джозеф Меділл Паттерсон, започаткував New York Daily News. Усі троє дотримувалися категоричних ізоляціоністських поглядів стосовно війни.
Паттерсон працювала редакторкою у двох газетах, що належали Уїльяму Рендольфу Хьорсту, — в ранковій Washington Herald та вечірній Washington Times. Після років умовлянь вона нарешті у 1939 році отримала згоду Хьорста, якому знадобилися гроші, продати їй обидві газети. Елеонора об’єднала їх для створення Times-Herald.
Як і її власниця, це була незвичайна газета. Мимоволі передрікаючи майбутню онлайн журналістику, одним із гасел Times-Herald стало «Цілодобово», бо упродовж дня виходило понад десять випусків. Під войовничим командуванням Паттерсон Times-Herald швидко перетворилася у газету з найбільшим накладом у Вашинґтоні і найвищим прибутком від реклами. До того ж вона обганяла конкурентів за кількістю позовів про наклепи, і за розміром виплат за судовими рішеннями за цими позовами.
Один із її зіркових авторів, Джон Уайт, який добре знав Інґу, сказав, що робота в Times-Herald нагадувала «щось на кшталт “Першої шпальти”[2]… Ми справді навчилися фокуса Хьорста виокремлювати найголовніше під час розмови із вцілілими у катастрофі»{98}.
2
П’єса 1928 року про безпринципних чиказьких газетярів за диких часів «сухого закону», автори — Бен Гект і Чарлз Мак Артур. Згодом її було екранізовано щонайменше тричі.