Так само, як Генрі Форд пробував відіграти роль посередника під час Першої світової війни, Веннер-Ґрен вважав, що його здібності у ділових переговорах можна застосувати у царині міжнародної дипломатії. У 1939 році, коли війна здавалася неминучою, він намагався організувати підписання мирного договору між Німеччиною і Великобританією, діючи з власної ініціативи як емісар поміж своїм другом, фельдмаршалом Германом Ґьорінґом і прем’єр-міністром Невіллом Чемберленом.
Звісно, він зазнав невдачі, але вже наступного року Ґьорінґ запросив Веннер-Ґрена як посередника для встановлення миру між Фінляндією і Радянським Союзом, бо німці побоювалися, що війна між ними завадить їхньому доступу до шведської сталі, вирішальної для німецьких військових потуг{102}. Перш ніж взятися за цю дипломатичну місію, Веннер-Ґрен полетів до Вашинґтона порадитися із президентом Рузвельтом: вони багато разів зустрічалися у 1930-х, і Рузвельт вважав його поборником і адвокатом реформ «Нового курсу».
Веннер-Ґрена називали «шведським сфінксом». Дивне прізвисько з огляду на те, що він написав книжку, спокійно давав інтерв’ю і часто з’являвся у новинах. Коли 3 вересня 1939 року нацистська субмарина потопила британський пароплав Athenia на північному заході Ірландії, Веннер-Ґрен, який саме тоді і саме в тому місці йшов на Багами, використав свою величезну, понад дев’яностометрову яхту Southern Cross для порятунку нещасних. (Одним із тих, кого американське посольство в Лондоні відправило опитати когось із вцілілих пасажирів пароплава-потопельника, став син американського посла, Джек Кеннеді). Втім, замість похвали, така випадкова близькість яхти Веннер-Ґрена до місця трагедії викликала підозри у тому, що нацисти використовували її для заправки своїх субмарин.
Коли світ поглинуло полум’я війни, Веннер-Ґрен відійшов від міжнародної політики, оселившись у своїй казковій багамській резиденції. Але навіть і це призвело до підозр, позаяк одним із його сусідів і найближчих друзів виявився герцог Віндзорський, колишній король Едуард VIII, якого теж вважали прихильником нацистів. Через таку величезну таємничість навколо Веннер-Ґрена журналісти із палкою уявою намагалися зв’язати його та герцога Віндзорського із вбивством у 1943 році мультимільйонера сера Гаррі Оукса — канадійця і їхнього багамського сусіда, який, буцімто, готувався викрити їх як агентів нацистів. Та в офіційному розслідуванні вбивства вони ніколи не фігурували{103}.
Тепер, у червні 1941 року, Веннер-Ґрен повернувся до Вашинґтона, але для чого? Ця Інґа, репортерка-початківець, яка ніколи раніше не працювала в американських газетах, отримала завдання, що вже само по собі було незвичним. Та особливо округлилися очі у деяких її колег з Times-Herald через те, що вона й справді добилася інтерв’ю завдяки якимсь незрозумілим особистим стосункам зі струнким, витонченим, шістдесятичотирирічним Веннер-Ґреном.
Розділ 7
«Можливо, ви бачили?»
Хай ширилися чутки, що Інґа була коханкою Акселя Веннер-Ґрена, доказів цьому немає{104}. Йому з дружиною ця жінка просто подобалася, і вони частково відчували відповідальність за її добробут з огляду на те, що саме їхні гроші утримували її чоловіка далеко в Перу.
Так само, як він колись допоміг Інзі потрапити до Колумбійського університету, тепер Веннер-Ґрен дав поштовх розвитку її журналістської кар’єри, пообіцявши ексклюзивне інтерв’ю, про яке мріяв кожен газетяр у місті. Крім того, він хотів розповідати їй новини про Фейоша в Перу. Тож під час свого перебування у Вашинґтоні Веннер-Ґрен двічі ходив з Інґою на обід та вечерю і один раз у кіно. Вони також кілька разів розмовляли по телефону. Нам усе це відомо, бо ФБР тримало Веннер-Ґрена під постійним наглядом, поставило жучки в його готельному номері і прослуховувало його готельний телефон.