Ба більше, Уолдроп сказав, що Інґа інтуїтивно розуміла людей і «могла у 300 словах змалювати саму суть характеру і особистість, так само чудово, як сьогоднішня Саллі Квінн[5] дає свої тексти на половину газетної сторінки. Якщо ви вважаєте, що “інтерв’ювання”, як його називали, не належить до найважчих завдань у журналістиці, то можете спробувати це якось самі. Інґа заслужила свою платню щоденною працею»{115}.
Ще одна причина популярності колонки Інґи полягала у тому, що в ній жінки і чоловіки з’являлися нарівні. Образу «Клепальниці Роузі» ще лишалося кілька років, щоб стати іконою нових жіночих ролей в кіно під час війни, та саме у середині 1941 року державна служба була однією з небагатьох професійних сфер, де жінки могли досягти певного рівня адміністративної відповідальності.
Перша колонка Інґи, яка вийшла 2 липня 1941 року, описувала Рут Б. Шіплі. Ця жінка очолювала відділ паспортів у Державному департаменті і керувала 125 підлеглими «наче мати-квочка, що захищає своїх курчат»{116}. У другій колонці з’явилася Патрісія О’Меллі — голова редакторського відділу Служби управління цивільної авіації. Інґа описала її «схожою на рідкісну квітку». Вже тоді вона розпочала другу успішну кар’єру зі своїми романами про пригоди Керол Роджерс — привабливої «стюардеси», яка літає цілим світом{117}.
Ще одна рання колонка знайомила з Ловіс Крейґ — успішною холостячкою і юристкою у Реконструкційній фінансовій корпорації (RFC). Інґа поставила їй запитання, яке отримує кожна неодружена жінка, і вона відповіла: «Так, колись я, напевно, вийду заміж. Адже сім’я — це логічно для жінки»{118}. Така впевненість у тому, що бізнес-леді можуть залишатися жіночними і сімейними, сьогодні здалася б догоджанням чоловікам, але на той час це сприймалося нормально і вписувалося у світогляд Інґи, згідно з яким професійні здобутки нічого не варті за відсутності романтичної складової в житті.
Вона не обмежувалася оцінками зовнішності жінок, що, мабуть, також додавало колонкам цікавості. Зрештою, вони були не так про цих героїв, як про враження, які вони справляли на Інґу.
Капітан Джозеф П. Гаскелл, «красивий стрункий гравець у поло» міг стати ад’ютантом двох генералів, але їй здавався «маленьким хлопчиком, що намагається справити враження надто хорошого»{119}. Огрядний віолончеліст і диригент Ганс Кіндлер, засновник Національного симфонічного оркестру, виглядав «по-справжньому красивим, наче іграшковий ведмедик чи як цуценя данського дога»{120}.
Коли йшлося про чоловічу привабливість, час від часу Інґа давала своїм читачам натяки, щоб запевнити їх в її достатньому досвіді з усього світу для оцінки подібних речей. Молодий службовець Військового департаменту капітан Хуан А. А. Седільо народився у Санта-Фе, Нью-Мексико, але для Інґи «його бездоганні вуса, його темні карі очі, та й манера тиснути руку такі — суто іспанські»{121}.
Інзі явно подобалося підморгувати своїй аудиторії, залучаючи її до своїх жартів. Вона часто руйнувала цей умовний бар’єр між собою і читачем, пишучи так, начебто говорила з ним за столом на кухні. З читачами вона використовувала той самий шарм, яким оперувала у розмові з візаві, бо хотіла знати, що вони думають.
У колонці про жінку-координатора з продажів військових облігацій, Інґа описувала її як «маленьку веселу дівчинку зі світлими очима», але одразу ж запитувала читача: «Чи не надто це легковажно?»{122} Легковажність стала частиною всієї справи. Вона не сприймала себе, свою роботу, а заразом й світ надто серйозно. Саме ця риса зробить її такою привабливою і гармонійною для молодого лейтенанта на ім’я Джон Кеннеді, який також рідко сприймав світ надто серйозно.
Як підтвердження її чуття на таланти, особливо серед різноманіття чоловіків, багато хто з героїв нарисів Інґи після війни стануть відомими, включно із деякими політичними суперниками Кеннеді. Естес Кіфовер, який у 1956 році потіснить Кеннеді у виборчому списку Едлая Стівенсона, а тоді ще недосвідчений конгресмен, дав інтерв’ю Інзі і здавався їй «красивим атлетом, колись найкращим півзахисником» в історії університету Теннессі{123}.
5
Уолдроп писав ці слова для статті у журналі Washingtonian у 1975 році, коли Саллі Квінн з кількома нагородами вважалася гламурним автором Washington Post. Як і Інґа, Квінн також була привабливою жінкою з невеликим досвідом роботи, яку Post взяла на роботу у 1969-му. Згодом вона вийшла заміж за редактора Post, друга Кеннеді, Бена Бредлі.