Коли світський оглядач Уолтер Уїнчелл дізнався, що у Джека був роман із підозрюваною у шпигунстві на користь нацистів під час його служби не абиде, а в Управлінні військово-морської розвідки, Джека ледь не віддали під трибунал. Щоб тримати подалі від Інґи, його перевели з Вашинґтона, що й стало відправною точкою подальшого розвитку подій, які привели Джека у битву на півдні Тихого океану.
Там корабель під його командою, торпедний катер РТ-109, затонув. Хоча Кеннеді вдалося врятувати більшість команди, він вважав інцидент катастрофою, що зашкодила його кар’єрним перспективам. Однак після його повернення до США Інґа була першою репортеркою, котра взяла у нього інтерв’ю, і її матеріал про те, як він врятував майже всіх своїх людей, прославив його як героя, з’явившись на перших шпальтах газет по всій країні.
Ця історія героїзму і збереження гідності у важкому становищі стала основою біографії кандидата Кеннеді для його подальшого життя. Катастрофа обернулася тріумфом. Згадуючи дивний перебіг обставин, що, розпочалися з його роману з Інґою і зробили з нього героя, Кеннеді сказав: «Той випадок змусив мене замислитись: хіба наші досягнення здебільшого не заслуга випадковостей»{18}.
Гувер тримав під рукою досьє на Інґу та Джека, спостерігаючи, як політична кар’єра останнього йде вгору. Обізнаний у бажанні Кеннеді залишити свій роман з Інґою в таємниці, Гувер вдався до способу, який би забезпечив з боку новообраного президента перепризначення його головою ФБР. Він потай нагадав Джекові, що досьє стосовно його роману з підозрюваною у шпигунстві на користь нацистів, все ще «на контролі» у ФБР.
Джек ніколи не забував Інґу, і вона не могла не згадувати його, навіть після укладення свого третього шлюбу з кіношним ковбоєм Тімом МакКоєм. Врешті-решт вона отримала найбажаніше — дім і дітей, але не з тим чоловіком, якого кохала безмежно. Її минуле зіштовхнулося з майбутнім Джека. Інґа засвоїла, що життя — сума виборів, які робить людина, де одні пріоритети заважають іншим. «Нарешті я зрозуміла, що це правда, — із сумом сказала вона Джеку, коли вони розійшлися на початку 1942 року. — Ми за все в житті платимо»{19}.
Пролог.
26 вересня 1943 року
Одного разу Роберт Ф. Кеннеді сказав про свого брата Джека: «Щонайменше половину проведених на цій землі днів він страждав від сильного фізичного болю»{20}. Але у вересні 1943 року, коли цей лейтенант флоту, призначений на бойове чергування на півдні Тихого океану, застряг на маленькому, просякнутому дощами острові Тулаґі за 16 000 кілометрів від дому, йому довелося пережити, можливо, найжахливішу агонію свого життя — і вона була більше ментальною і духовною, ніж фізичною.
Хворобливий з дитинства, зі слабкою спиною і ще не діагностованим захворюванням Аддісона, що робило його шкіру жовтою, Джек тепер ще й схуд і відновлював сили після «втоми і багатьох глибоких шрамів і ран по всьому тілі»{21}. Завжди стрункий, зі зростом понад 182 сантиметри, Кеннеді став «справді кістлявим», важив ледь 65 кілограмів і дуже шкутильгав{22}.
Але поранення тіла не йшли в жодне порівняння з психологічними травмами, коли він прокручував у голові важкі випробовування, що призвели до такого жалюгідного становища. Вночі 1 серпня японський міноносець протаранив і затопив його торпедний катер РТ-109, вбивши двох членів команди Джека і важко поранивши двох інших.
Це був єдиний раз за всю Другу світову війну, коли швидкий і маневрений торпедний катер потонув через зіткнення із ворожим кораблем. За тиждень Джек отримав відзнаку за те, що відвів у безпечне місце і врятував десятьох інших членів команди, але він зазнав критики від рівних за званням, зокрема, від свого старшого брата та навіть власного сумління, що трагедія, ймовірно, сталася через його бездарне командування. «Що я справді хочу дізнатися, то де ти в біса був, коли з’явився міноносець, як ви маневрували, і де, чорт забирай, був твій радар?» — сварився Джозеф П. Кеннеді-молодший{23}.