Вона дізналася, що багато єгиптянок із заможних родин отримали освіту в Європі, і що в самого Набі була кузина, яка керувала школою в Індії. Ці жінки брали активну участь у боротьбі за незалежність Єгипту від Великобританії, яку отримали у 1922 році, майже десять років тому.
Інґу захопив рух єгипетських жінок, який набирав оберти і мета якого полягала у поліпшенні долі не лише заможних, а й небагатих. Як вона зауважила, у 1930-ті роки в Єгипті не існувало середнього класу — лише кілька багатіїв і купа бідняків. І хоча статус жінок у цій країні її хвилював, та більше Інґу непокоїв нижчий стан селян-землеробів.
Вона зауважила, що вони «не мали змоги достатньо харчуватися» і до них часто ставилися гірше, ніж до тварин{208}. Американському письменникові спало б на думку лише одне порівняння, зрозуміле для його читачів у США: «Життя єгипетських селян дуже нагадувало життя негрів із південних штатів, які належали плантаторам»{209}.
Як згадувала Інґа в інтерв’ю Vore Damer, одного дня вони з Набі їхали на автомобілі за містом, коли шлях їм перекрив селянин та його тварини. Шофер чоловіка вистрибнув з машини і почав бити того тростиною. Набі сподобалося, як розгнівана Інґа, вистрибнувши з автівки, вибила тростину з рук шофера, підняла її і почала шмагати його. Запізніла реакція чоловіка розчарувала Інґу. «Я пропустила повз вуха правду в словах Кіплінга, — зізналася вона згодом. — Схід є Схід, а Захід є Захід»{210}.
Напевно, через суміш ідеалізму з нудьгою Інґа, якій вже виповнилося дев’ятнадцять, вирішила долучитися до боротьби за права і спробувати себе в журналістиці. Набі, який все ще мав дуже світські погляди і пишався розумом дружини, заохочував її захоплення. «Я прошу тебе про єдину найважливішу річ, — сказав він їй. — У своїх творах щодо інших країн, особливо щодо східних, європейські автори у намаганні сподобатися, заінтригувати чи здивувати своїх читачів проявляють велику неповагу до правди. У власній уяві вони шукають факти, яких ніколи не було, і зазвичай вважають, що книжка про ці далекі краї мусить містити в собі смішні і незвичні речі. Вони забувають, що якби писали чисту правду, то отримали б набагато кращий результат»{211}.
Набі запропонував кілька ідей, як-от переклад народних єгипетських казок, з яких можна створити «неймовірно чудові» короткі історії чи навіть есе про життя єгипетських селян. Він застеріг Інґу не братися за щось «дуже серйозне: де була б помірна критика соціального устрою Єгипту»{212}. Вона проігнорувала це і написала статтю про молодий жіночий рух у країні. Як і передбачав Набі, вона не змогла опублікувати її ані в Єгипті, ані за кордоном.
Тоді Інґа спробувала продати особистий нарис про німецького комедійного актора Віллі Фрітша, який в Єгипті знімався у фільмі «Сезон у Каїрі». Вона і тут не змогла знайти видавця, та захоплений її вродою і особистістю Фрітш запропонував їй подумати над кар’єрою в кіно, якщо вона коли-небудь повернеться в Європу. Думка повернутися до Європи і нарешті спробувати себе у кінематографі — мрія, яку вона озвучувала в часи конкурсу «Міс Данія», поступово укорінювалася в ній.
Таке рішення непросто прийняти. Єгипет був чудовим місцем, і вона все ще поважала Набі і не хотіла принижувати його розлученням. Написана Інґою різдвяна листівка директрисі її старої школи, Інґрід Єсперсен, показала всю її невизначеність. У ній вона захоплювалася «країною казок», в якій тепер жила, та більше листівок не надсилала{213}.
Розчарована, знуджена, замкнена, з усвідомленням, що «етичні погляди чоловіка відрізняються від моїх», Інґа разом із матір’ю та дядьком, юристом у Данії, склали план втечі з Єгипту{214}. За тамтешніми законами, згідно з якими жінки мали обмежені права, Інґа не могла поїхати з країни без дозволу чоловіка, а Набі не збирався давати розлучення. Коли ж злягла з пневмонією (так вона стверджувала), її дядько та деякі чудові лікарі сказали Набі, що його дружина може отримати належне лікування лише в швейцарському Давосі.
Інґа пообіцяла йому повернутися, але так ніколи цього і не зробила. Набі страждав. Слова, які вона за кілька років по тому використала для висловлення своїх почуттів з приводу стосунків із Джеком Кеннеді і які колись сказав їй Набі, звучали так: «Я відчуваю себе абсолютно мертвим всередині». Він благав її подумати над тим, щоб повернутися до нього. «Не сприймай… як надію від мене, — писав він. — Зараз це єдиний сенс мого життя… Якщо Бог дозволить, я ще спробую зробити тебе щасливою, навіть якщо мені доведеться від усього відмовитися»{215}.