Страждаючи від комплексу вини, Джек ледь не плакав, розповідаючи про двох загиблих, в одного з яких залишилася дружина і троє дітей, а другий, як його описував двадцятишестирічний Кеннеді, у дев’ятнадцять років був «ще дитиною»{24}. За словами командира ескадри Ела Кластера, йому також було гірко, «дуже гірко», бо інші торпедні катери в районі бачили вогняний спалах, коли японський міноносець протаранив катер Кеннеді, та вони пішли звідти, впевнені, що ніхто зі 109-ки не зміг вижити у такому вибуху. «Я ніколи не забуду цю картину, — сказав Кластер. — Ми разом сиділи на тапчані надворі, сльози текли по його обличчю, і він сказав: “Якби вони тоді прийшли мені на допомогу, можливо, я б зміг врятувати тих двох”»{25}.
Глибоко вражений цим досвідом, охоплений емоціями Джек не міг знайти когось, кому б можна було виговорити свої почуття. В листах до батьків він писав переважно загальні фрази, запитував про новини в сім’ї та друзів, та сповіщав, що його пригостили свіжим яйцем вперше, відколи він потрапив у південну частину Тихого океану{26}.
Навіть у листі до свого кращого друга, Лема Біллінґса, якому зазвичай повіряв найінтимніші деталі свого життя, він описав трагедію РТ-109 лише двома реченнями: «Останні два місяці у нас були непрості часи — ми втратили наш катер приблизно місяць тому, коли японська консерва розрубала нас надвоє, плюс втратили двох наших хлопців. Нелегким виявився й тиждень на острові японців, але зрештою нас забрали — і дали новий катер»{27}.
І все. Решта тексту Джека до Біллінґса — це плітки і нарікання на відсутність романтичних перспектив у Штатах, бо більшість дівчат, яких він знав зі школи, вийшли заміж. Він зізнався Біллінґсу, що час від часу листувався зі знайомими танцівницями і офіціантками просто для «заповнення порожнечі», відколи його стосунки з Інґою Арвад завершилися — або, як Джек дивно сформулював це Біллінґсу, — «відколи Інґа пішла з мого життя»{28}.
Як Біллінґсу було відомо, це не Інґа пішла з життя Джека. Саме він, під значним тиском свого батька, побоюючись майже цілодобового стеження ФБР, розірвав їхні стосунки в березні 1942-го. І навіть за таких умов їхнє взаємне кохання було таким сильним, що вони продовжували листуватись ще кілька місяців, доки до Джека не дійшли чутки про шлюб Інґи з давнім другом з Данії на ім’я Нільс Блок. Вони ще час від часу спілкувалися телефоном, та згодом вона переказала через Джекову сестру, Кетлін, з якою приятелювала, що його листи ускладнюють її життя з ревнивим Блоком.
Прохання Інґи утримувало Джека кілька місяців, та в квітні 1943 року, після прибуття для проходження служби на Соломонові острови, за понад три тисячі кілометрів на північному сході від Австралії, він почувався дуже самотнім і шукав когось, кому можна було б відкритися. Тож знову написав Інзі довгого листа, повного нарікань на війну, на світ, на те, де він опинився.
Хоча він і знав, що Соломонові острови не стануть тропічним раєм, вони виявилися ще гіршими за його попередні уявлення. За його словами, Тулаґі щодня накривала чотири- чи п’ятигодинна «злива стіною», і від цього повітря ставало таким важким, що його вдихання перетворювалося на боротьбу. Розваг було мало, а споживання домашнього самогону, який матроси гнали у торпедних апаратах, не цікавило Джека, бо він ніколи особливо не пив. Він навіть не міг насолоджуватися купанням, бо в тамтешніх водах водився «паразит, який проростає у вухах»{29}.
Найбільше дратувала Джека різниця між тим, що він читав у американських газетах (коли старі номери нарешті прибували на фронт), і тим, що бачив навколо. Джек не вірив, що американці насправді розуміли, як погано проходила війна, і наскільки її перебіг залежав від провалів американського командування. «Я так розумію, ми виграємо [війну], — писав він Інзі, — і це тішить, хоча такий кінець важко розгледіти, але, певно, зір покращується на відстані. Мій так точно»{30}.
Пережитий ним досвід війни істотно похитнув віру Джека у політичних і військових лідерів Америки. Тож не дивно, що він зосередився на особистих стосунках, які справді для нього щось означали. «Мої ілюзії здебільшого розбилися, — сповіщав він Інзі, — але ти та, що все ще залишається зі мною»{31}.
Таке зізнання у давніх почуттях до Інґи привело Джека до справжньої мети його листа. «Як у тебе справи насправді? Ти назавжди осіла в сімейному житті?» — спитав він, побоюючись, що остаточно втратив її через Блока. «Чи пам’ятаєш, — продовжував він, — те зауваження про вечерю і сніданок, коли я повернуся? Просто повідом мені свою думку, щоб я розумів, чи варто за це боротися. Тобі не треба занадто хвилюватися… Мине кілька місяців, і я приїду з налитими кров’ю очима»{32}.